Терпкість вишні - Сова Ізабелла. Страница 37

— Добре, що я тебе застав, — процідив він.

— Щось трапилося?

— Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! — він поклав слухавку.

Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.

— Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?

— Я хотіла створити свій улюблений колір.

— Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, — він сховав обличчя в долонях і зітхнув. — Чому ти не можеш бути, як усі?

— А що означає „як усі“?

— Нормальною, звичайною!

— Тобто пересічною?

— Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! — закричав він.

— І що ще? — тихо запитала вона.

— Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!

— А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?

— У тому великому порожньому домі, як ти кажеш, є багато занять. Поки я заробляю, ти могла б вимити вікна чи зварити порядний обід. Скільки разів ти спекла пиріг, не забувши додати борошно? Скільки разів тобі вдалася печеня?

— А коли я мала вчитися? Ми одружилися, коли я ледве закінчила школу!

— Інші вже в початковій школі вміють пекти торт! — злостиво кинув він. — Хіба мама тебе не навчила?

Тиждень вони не розмовляли. Врешті вона першою простягла руку на знак злагоди й пообіцяла, що постарається стати нормальною. Слово „нормальна“ вона вимовила з легкою іронією. А може, це йому тільки здалося?

Минали місяці, і він із задоволенням помітив зміни на краще. Вона покинула викладати візерунки на скибках хліба й рисувати квіти на сукнях. Без слова повісила звичайні білі фіранки у своїй кімнаті й викинула всі засушені квіти, які досі захаращували стелаж. Найважче було з дірками. Уві сні вона брала до рота краєчок ковдри і прогризала в напірнику маленькі круглі дірочки, як міль. Але проспавши рік без напірника, відучилася стискати край ковдри зубами.

Вони більше не сварилися. Час од часу він ще робив їй зауваження, а вона мовчки їх приймала. Чимраз рідше запитувала, як їй одягнутись і що зварити на обід. Бо знала, що він відповість. А виконування обов’язків виходило в неї дедалі вправніше. Через п’ять років шлюбу вона досягла ідеалу. Коли він заходив додому, вона саме ставила тарілку на стіл, наперед підклавши серветку, щоб не лишалися сліди на стільниці. Відтак наливала два ополоники супу. У понеділок томатного, у вівторок крупнику, в неділю бульйону. Щодня пилососила весь дім. Щотижня міняла постіль, а щомісяця мила вікна. Так, як він любив. У лазничці халати, рушники й флакони з косметикою гармоніювали за кольором із блакитними кахлями. Навіть мило було блакитне, її спальня виглядала, наче в ній ніхто не жив. Вона була анонімною, як номери в готелях: прості світлі меблі й бездоганно застелене ліжко. Жодних фотографій чи сувенірів. Увесь її гардероб складався з одягу трьох кольорів: сніжно-білого, чорного й малинового. Такого ж відтінку помада й лак для нігтів. Вона пахтіла завжди однаково. Три роки носила ту ж саму зачіску: ідеально укладені чорні кучері до плечей. За чотири роки її вага не змінилась і на сто грамів. Коли вони влаштовували прийоми, його колеги присвистували від захвату. А сам він усміхався, згадуючи колишню схибнуту дівчину.

Його трохи засмучували кілька дрібниць. Він ніколи не знав, про що вона думає. Вона мала непроникне обличчя акторок театру кабукі. З чорними луками брів і порцеляновою шкірою, такою гладкою, наче хтось вистелив її целофаном. Навіть дивлячись йому просто у вічі, вона могла витати думками в інших галактиках. Він дедалі частіше ловив її відсутній погляд. Сиділа спокійно у фотелі, ніби дивлячись телевізор, а водночас дивилася кудись повз екран та ворушила устами, наче молилася. Тоді вона його не чула, не відповідала на запитання. Виглядала би, мов манекен, коли б не уста, що ворушились у тривалому механічному пошепті. Ну і вони майже не розмовляли. Тільки „Дякую“, „Прошу“, „Ну як воно?“, „Чудово“, „Справді?“, „Це цікаво“ і ще кілька інших чемних зворотів. А поза тим у домі панувала ідилія.

Збігали роки. Він щойно повернувся з роботи. Поки мив руки, вона розгладила серветку на стільниці дубового стола. Відтак налила йому два ополоники супу (крупнику, бо це було у вівторок). Розклала прибори, зосереджено зціплюючи малинові уста. Він зайшов до вітальні, простягнув їй троянди, вітаючи з днем народження. Вона подякувала, цьомкнувши губами повітря біля його щоки. Він всадовився й почав їсти.

— Смаковитий суп, — похвалив він.

— Я спекла мигдалевий торт.

— Чудово, — в його голосі не було подиву. Вона завжди пекла мигдалевий торт на день народження.

— Як там на роботі? — запитала вона.

— Добре, дякую, — відповів він. — А ти як провела день?

— Приємно, дякую.

Запала тиша. Він закінчив їсти суп, і вона поставила перед ним тарілку з печенею. На хвилю вийшла з кімнати. Повернулася, тримаючи в руках валізку й малиновий жакет. Він підвів брови в німому питанні.

— Сьогодні мені виповнилося двадцять вісім років.

— Звичайно, я пам’ятаю. Прийом влаштуємо, як завжди, в суботу. Я вже запросив приятелів.

— Це добре, — вона на мить замовкла. — Розумієш, я прожила з тобою вісім років.

— І що? — його трохи занепокоїв тон її голосу.

— Вісім років тиші й монотонності. Я задаю собі питання, чи ти замислювався над тим, як я це витримала. І що відчувала. Ти бодай раз над тим замислювався?

Він не відповів.

— Певно, що ні, тож я тобі скажу, — вона присіла на краєчок крісла. — Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.

Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.

— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.

Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.

— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?

Він не встиг заперечити.

— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.

Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.