Один в океані - Бомбар Ален. Страница 19

У вітальні яхт-клубу я мимохіть почув розмову двох журналістів.

— Ми даремно гаємо час. Він нікуди не попливе!

— Як це — не попливу? — дивуюся я. — Навпаки, я тільки чекаю, щоб розсіявся туман і підійшло буксирне судно.

— Вам його не дадуть.

Як виявилося, президент яхт-клубу попередив усіх, що коли якесь судно зважиться вивести мене в океан, то у нього відберуть вимпел клубу. Дізнавшись про це, я йду до президента.

— Вибачайте, — кажу йому, — але мені доведеться пошукати якогось іншого буксира, бо я твердо вирішив пливти саме сьогодні. Тепер вам нема чого хвилюватися — якщо я навіть загину, то ви завжди доведете свою непричетність до цієї справи. Адже всі знають, що ви проти моєї експедиції.

Незважаючи на перешкоди, які чинить адміністрація яхт-клубу, я йду шукати суд-відбуксирувало б «Єретика» з Касабланки. Нарешті знаходжу. Це невеличка яхта «Маева».

Повільно виходимо з порту Касабланки. Багато катерів супроводжують «Єретика». Я прощаюся з друзями, і ми входимо в туман.

Відтепер починаю вести щоденник свого самотнього плавання.

Неділя, 24 серпня. Буксир залишає мій човен на рейді Ель-Ханка. Океан спокійний. Туман. Я ситий, і мене не спокушають безліч тунців, що вистрибують з води і граються навколо. До смерку вітер вщухає, туман розсіюється. Через рівні проміжки часу з темряви мені підморгує маяк Ель-Ханка.

Понеділок, 25 серпня. Ранок. Я на тому самому місці. Незабаром здіймається сприятливий вітер. Він дме у напрямку норд-норд-вест. Але ж який туман! Неможливо визначити відстань до берега…

14-та година. На півдні видно якусь землю. Що це за земля?

18-та година. Я все ж думаю, що це Аземмур. От коли б це справді було так! Ловлю рибу. її вже стільки, що не знаю, куди й дівати. Через якихось п'ятнадцять миль я повинен побачити вогні маяка Сіді-Бу-Афі. Вони мають спалахувати на південному заході.

21-ша година. Чудово! Онде й вогні маяка!

Вівторок, 26 серпня. Ранок. Я наближаюсь до Мазагана. Ясна, тиха днина. Можна оминути мис Ханк з півночі. Якби мене не зносило, то довелося б іти до мису на 240° протягом семи днів. Чи вистачило б моєї хоробрості? Все більше призвичаююсь до секстанта. Прокладаю свій курс на карті. Цього вечора я маю помітити вогні маяка на мисі Кантен. Тепер я не бачитиму землі аж до Канарських островів…

Вечір. Здається, берег наближається до мене, а насправді я пливу паралельно йому. Ніч, а мису Кантен ще не видно. Маяк його світить на тридцять миль, отже, я ще далеко від нього. В темряві страшенно клює риба: зловив боніту і «брама раї».

Перша година ночі. Вогонь маяка мису Кантен на зюйд-зюйд-вест від мене. Чудово!

Середа, 27 серпня. Добре видно берег. Повітря надзвичайно чисте й прозоре. Я впізнаю кожну звивину берегів за «Морехідним довідником» [12] . Видно мис Сафі. Значить, я роблю близько шістдесяти миль щоденно, коли не рахувати неділі.

Риба клює дуже добре, здобичі багато. Незабаром земля зникне. Я пливтиму курсом вест-зюйд-вест протягом шести днів. Поки що ознак виснаження організму немає.

Біля Могадора добре видно берег. Схоже на те, що мене жене на захід. І хоч вночі вітер вщухає, це аж ніяк не міняє справи. Нелегко допливти до визначеного місця.

Я й досі без хвилювання не можу перечитувати записи з свого щоденника подорожі.

Четвер, 28 серпня. Кидаю останній погляд на Могадор, який ледве мріє вдалині. Повіває легенький вітерець. Мені здається, що човна жене на захід. Сподіватимусь, що це так.

3-тя година. Прокидається норд-норд-вест. Аби тільки не понесло на південь! Який же я самотній! Навкруги — безмежність. У морській справі я новачок і навіть не можу точно визначити, де я, мені тільки здається, що я знаю своє місцеперебування. Якщо я пропливу повз Канарські острови, човна віджене в південну частину Атлантичного океану, на трагічний шлях дрейфу плота з фрегата «Медуза». Вітер прекрасний, аби тільки він не вщух.

П'ятниця, 29 серпня. Вітер усе ще дме. Довелося навіть зарифити вітрило, іншими словами, зменшити його площу.

9-та година. Великий вантажний пароплав проходить мимо «Єретика». Він прямує паралельно моєму курсу і йде, очевидно, з Канарських островів. Отже, я на правильному шляху…

Субота, 30 серпня. Боже мій, що за ніч мені довелося пережити! Все тіло болить, я навіть очей не стулив. Учора, десь о 16-й годині, раптом налетіла буря, і я змушений був використати плавучий якір. І досі не можу збагнути, як моя благенька шкаралупка витримала такий шалений натиск океану і, головне, як витримало моє бідне серце? Настрій у мене пригнічений. Думаю, що залишуся на Канарських островах. Хоч би цієї ночі поспати! Якби не той жахливий страх, що вночі ненароком пройдеш між двома островами, не помітивши їх!

Неділя, 31 серпня. Протягом ночі я відхилився на південь більше, ніж розраховував. О 15-й годині зупинив португальський корабель і уточнив мої координати. Мені запропонували продукти й воду. Я відмовився, бо не мав у них потреби. Щодня я витягав чудових макрелей і, слово честі, починав уже звикати до сирої риби! Вода Атлантичного океану здається мені смачнішою, ніж Середземного моря. Вона не така солона і добре вгамовує спрагу. Поки що почуваю себе непогано. Чи ж і надалі буде так, коли доведеться провести в океані кілька тижнів?

Я йду точно за курсом і перебуваю за сімдесят миль на норд-норд-вест від острова Алегранса. Протриматися б отак ще тридцять шість годин, і я буду всередині Канарського архіпелагу. Аби тільки не проскочити мимо островів!

Рівно о четвертій годині до мене в гості прилітають красиві чорні та білі пташки.

Понеділок, 1 вересня. Минула одна з найважчих ночей за всю мою подорож, починаючи з Монако. Океан наче сказився. Та незабаром я був за все винагороджений. Учора ввечері я закріпив, як завжди, стерно і, лягаючи спати, сказав собі, покладаючись на милість божу: «Коли «Єретик» ішов точно за курсом, то вранці, прокинувшись, я побачу ліворуч за бортом перший острів». І от вранці я помічаю за двадцять миль на південь од гаданого місця два острови з чарівними, прегарними назвами — Алегранса і Грасьйоза. Хороша прикмета! Найважче тепер — вдало пристати до берега. Але я сподіваюсь, що доля не зрадить мене.

Вівторок, 2 вересня. Аж страшно стає, коли я бачу, яка велика відстань між цими островами. А яка безмежна пустеля океану, куди мене закине, якщо я не висаджуся на берег!

Назад я вже нізащо не зможу повернутися. Це мені треба пам'ятати. Якщо я одійду від Канарських островів або помину їх — уся надія на повернення рішуче відпаде. Тоді мій шлях лежатиме тільки через океан. Це щонайменше шість тисяч кілометрів! Звичайно, я сподіваюся, що витримаю і це випробування, але як хвилюватимуться мої близькі і як радітимуть ті, хто передрікав, що я ніколи не досягну Лас-Пальмаса! Щоб переконати їх, треба довести свою правоту. Я сказав, що досягну Гран-Канарії, і тому повинен висадитися на берег саме тут, і край. Я легко міг би пристати до першого-ліпшого острівця. Та мені хотілося довести, що я можу пливти туди, куди захочу. Для потерпілих на морі це має першорядне значення. Вони повинні вірити, що зможуть, як і я, досягти заздалегідь наміченого пункту.

Перша година дня. Мій рятувальний човен, морехідні якості якого всі заперечували, дивує мене дедалі більше. Ранками, об 11-й годині, я випускаю з поплавців трохи повітря, щоб удень балони не розірвало на сонці. А ввечері знову накачую. Жодної краплини води не просочується в човен, і я сплю спокійно. Тільки в перші ночі було дуже важко звикнути. Я часто прокидався і схоплювався на ноги: мені здавалось, що сталася аварія. Але згодом призвичаївся. І потім, якщо човен не перевертається вдень, то чого йому перевертатися вночі?

Сидіти за стерном день і ніч неможливо. Одного разу я помітив, що при сприятливому вітрі човен навіть з незакріпленим стерном не збивається з курсу. Після цього я став цілком покладатися на пасати і віддалік од берегів міг спати спокійно. Але що буде, коли доведеться приставати до берега? Адже мій човен не міг рухатися проти вітру!