Дурниця - Мирний Панас. Страница 11

- Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.

- Твори волю пославшого мя! - увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.

- Ну, другу одмикайте.

Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.

- А се що за книжка? - витягаючи її, спитався становий.

- Се - щоденник, - одказав я. - Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, - і її писнеш, щоб не забути, - доводжу йому.

- Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, - мовив становий - У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.

- Та й безпечніше! - увернув Пищимуха.

- І то правда! - згодився становий. - А то що за бомаги під книжкою? - запитав мене.

- То, - кажу йому, - моє писання, що до газет колись засилалось.

- Печатались? - спитав становий.

- Були такі, що й печатались; а другі - з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.

Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.

- І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, - рішив він.

Висунув я третю.

- А се, - доводжу, - документи всякі: то про службу, то на землю.

- Засувайте! - не дивлячись, одказав становий. - І більше в столі немає нічого?

- Більше, - кажу йому, - нема нічого.

- То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! - додав він.

Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.

- Здається, чисто все обдивилися? - спитав він, поглядаючи на жандарів. - Хіба ще в сараї та конюшні? - додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: - Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?

- Не повинно б бути, - одказав я. - Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.

- Чого нам треба? - перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: - Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?

- Здається, немає, - одказав я.

- Та годі! - рішуче мовив становий. - Будемо протокола писати.

Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що «по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было», а в кінці додав: «Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием «Дневник», впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу».

- Що, се вас задовольняє? - попитав він мене.

- Зовсім, - покірно одказав я йому. - Ну, то будемо підписувати.

Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.

- Отут, - показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, - пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці - хвамілію...

- Доводилось уже в таких бувальцях бути! - одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.

- Та ви добренно пишете! - здивувався становий.

- Навчився, писарюючи колись у волості, - одказав Пищимуха. - А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!

Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.

* * *

Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.

- От вам і поцілунок! - не то з жартом, не то з докором стрів він мене. - Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки! - додав, усміхаючись.

- Чого ж ви регочете? - спитав я його.

- Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок! - насміхається Пищимуха. - Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.

- Ох ви, - кажу йому, - ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...

- Велено?! - з презирством у голосі одказав Пищимуха. - Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть! - тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.

- Та годі вам, - кажу, - отак гукати, щоб хто не чув.

- Ага-а, злякалися приятеля? - ущипнув він мене.

- Чого мені його лякатися? - одказую йому. - Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, - думаю, - як він його у вас витрусе.

- Чортового батька покуре! - одказав гордо Пищимуха. - Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар - хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?

- Як? коли? - здивувався я.

- Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його! - вихвалявся Пищимуха.

- Де ж ви, - питаю його, - заховали?

- Про те я знаю... А що?

- Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже! - кажу йому. - Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?

- Згода, - одказує Пищимуха. - Піду ж його одшукувати.

- Ідіть, - кажу, - а я тут вечерею розпоряджуся.

Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:

- Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: «Тепер, - каже, - твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою». Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз - вас жалко, а вдруге - і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.

- А ти, дурню, й повірив? - перебила його Параска. - Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?

- Простіть, пане! - почав перепрохувати Омелько. - Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!

- Спасибі тобі, Омельку, - почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха - засмучений та збаламучений.

- Немає там, - розводячи руками, злякано вимовля мені.