В Карпатах - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 4
А яка широкість, який простір кругом, куди не глянеш! Як широко розступилось навкруги небо! Які скрізь картини, то грандіозні, то граціозні, милі! От на північ од Бріярки ідуть рядками верхи, та все пірамідальні, неначе їх хто поставив на шахматну дошку. Ці всі гори знизу до вершечків вкриті чорним лісом; між ними чорніють глибокі западини, неначе глибокі чорні ями, прикриті імлою. А за ними знов виглядають гори вже сизі, сині. На цілі десятки верстов кругом стримлять гори, неначе людські голови серед великого натовпу. Повертаєшся на всі боки, починаєш вдивлятись, забиває дух, морочиться голова...
А з-за Татр все насовуються хмари. Татри вкрились ніби тонким серпанком. Чорні П’єніни, гостра Соколиця ніби поринають у дим. Далекі сині гори стають ще синіші, тонуть десь в імлі. Кругом мене на далекому горизонті фарби міняються. Я вже бачу перед собою на далекому плані ніби якусь незвичайну гравюру, припалу срібним пилом. Татри зверху ніби крутяться. Повіяв свіжий, пронизуватий вітрець. Груди дишуть вільно, піднімаються високо. Ой, гори, гори! Як я люблю вас. Єсть у ваших високих верхах щось могутнє й дивно пишне. Ваша краса приманює фантазію якимись могучими чарами. Ви похожі на пишні готицькі храми, що стрілами летять в саме небо і піднімають душу й серце високо, високо, як високий ідеал. Дивишся на вас, і сам душею піднімаєшся в сферу ідеального, де не чути ні плачу людського, ні злості...
І пригадав я собі інше небо, інші гори, ще дивніші, ще пишніші. От передо мною блищить Люцернське озеро, як дзеркало, вправлене в зелені рами. Над озером піднімається Рігі. Проти мене стоїть на зеленому п’єдесталі кучерявий скелистий верх Пілятуса. Букет скель підпирає хмари, як колони підпирають бані храма. От синє Женевське озеро, а над озером на південному березі високі верхи гір біліють, укриті снігами. Гори куряться паром. Сонце заходить. Сніги обливаються рожевим світлом. Гори мріють, наче пишна фантасмагорія. Я ніби чую, як над цими велетнями вітає дух Байрона, Гете, Вольтера, цих велетнів людського духа, що топтали ці гори своїми ногами, дивились на них, надихались поезією в цих дивних горах...
Я раз плив на пароході з Лозанни до Женеви... Синя вода клекотіла під колесами парохода. Спокій, тиша в небі й на землі... Пишна земле! Як тебе цілувало весною тепле сонце, як з тебе бризкали весною фонтанами фіялки, рожі та лелії, - ти, мабуть, не мліла в такому щасті, як я в той час... Пишна земле! Яка ти дивно гарна з твоїми високими горами, озерами та зеленими долинами! Ти дивно-пишна, як благовонне кохання, як дівоча пісня, як людське серце, налите добром...
IV Останнє русько-українське село Шляхтова. Долина Руського потока. Русини
От долина Руського Потока. Я бачу своїх земляків русинів в цій далекій далечі.
Одного дня в липні познайомився я з одним галицьким русином д. Ф. Б., котрий приїхав не лічитися водами, а так собі трохи розважитися та погуляти в горах. Добродієві Б. стукнуло вже 56 літ; одначе, не вважаючи на свій немолодий вік, він був зовсім свіжий на виду чоловік, веселий, жвавий, проворний, ворушливий, говорливий. На голові не видно було ні одної сивої волосини. Він не ходив, а неначе бігав. Висланий поляками за патріотизм на далекий мазурський край, він не втратив енергії, не поступився в своїх пересвідченнях, зістався завзятим русином, тільки старого загартування. Працюючи на літературно-науковому полі, він написав кілька добрих щодо змісту научних творів, але яко чоловік давній, написав їх тим чудним язиком “Слова” та “Пролома”, котрого не втне ні Велика, ні Мала, ні Біла Русь і ради котрого ніколи не буде читати тих творів, вартих уваги з наукового погляду. Як старий кавалер, д. Б. убирався по-старосвітському, носив превисокий циліндер на голові мало не до хмар, ще й якогось рудо-кофейного кольору, і все збирався женитися. З цим поважним та веселим паном я й поїхав в неділю раненько до Шляхтової на службу божу. Наш фурман був так само русин з Шляхтової, ґазда Малиновський.
Шляхтова лежить от Щавниці всього-на-всього за три верстви, але ті три верстви далися нам добре взнаки. Дорога в’ється понад самим Руським Потоком і вся ніби вимощена здоровими шматками каміння. Віз підскакує, як скажений; колеса стрибають по камінні, аж пищать, аж скриплять. Нас підкидало на возі, неначе на кораблі в час бурі. Руський Потік шумить та грає зеленими хвилями, летячи долиною, але все з гори по камінні. Ми їдемо все попід самою горою Ярмутою до самої Шляхтової. От кінчається стрімка Ярмута: тут стоїть оселя нашого візниці - це останній руський дім в Карпатах на австрійсько-венгерській границі.
Переїхавши Руський Потік, ми піднялися на першу терасу. Перед нами встав шпичастий шпиль, а на ньому чорнів високий осьмираменний хрест: цей шпиль - границя шляхтовського поля й разом з тим - границя Руси-України на далекому заході Карпат.
Через кілька хвиль ми в’їжджали в Шляхтову. Село складається з однієї довгої вузької вулиці. Улиця тягнеться од Потока по легенькому взгір’ї і ховається десь далеко в щілині, на високій горі.
Хто бачив села на Україні, в Польщі, в Європі, тому зараз прийде на думку, що в Карпатах мазурські, русинські та словацькі села ще примітивної архітектури. Вони схожі на села в Білій Русі, Литві та Великороси. Така була й Шляхтова, що тяглася вгору далеко до найвищої гори. Покрівля на хатах з драниць, темна, аж чорна. Зверху на покрівлях не видно ні одного вивода чи димаря. Дим з печей пробивається через драниці. Як баби затоплять у печах, то все село, всі хати куряться, ніби горять. Всі хати, стодоли, комори, навіть хліви збудовані взруб із товстих добрячих колодок ялинових та смерекових. Хати, комори, навіть стодоли часто стоять під однією покрівлею, зчеплені докупи. Якби не вікна в хатах, то не розібрав би, де хата, де клуня, де хлів. Стіни знадвору не шпаровані і не білені. Щоб стіни не попсувалися од дощу, їх мажуть зверху олією, од чого ялинові стіни мають червонуватий колір. Вода просочується з гори скрізь з грунту і стікає по камінцях по вулиці, і для того всі хати ставлять на кам’яному фундаменті, часом такому високому, що в ньому внизу роблять погреби. Декотрі хати пошпаровані й побілені між колодками на два пальці завширшки. Такі хати ніби вкриті знадвору якоюсь смугастою матерією. Все село має невеселий, непривітний вид, як у Великороси і Литві, і псує гармонію з чудовою зеленою декорацією гір та лісів.
Улиця тяглася вгору. Вона була така вузька, що два вози ледве можуть розминутися. Двори коло хат маленькі, на кілька сажнів і не одгороджені од вулиці. На дворах лежать купи гною, прикриті густими смерековими та ялиновими зеленими вітами од сонця. Цей гній потрібний для вигноювання поля, без котрого тутешня убога земля нічого не родила б. Хати стоять густо, неначе туляться одна до однієї. Трапляється, що хата од хати стоїть на аршин. Городів коло хат не видно: городи в полі на горах. На вулиці якось тісно. Нема того простору, який бачимо в степових селах. Тут, у горах, люди дуже цінують рівні місця, “планини”, для хліба, для огородини і в селах хати купляться, неначе в городах, дуже тісно. Все село з своєю дерев’яною старою церквою схоже на образок, вирваний з історичного альбому, на котрому намальовані староруські городи Новгород або Київ.
Ми приїхали до цвинтаря. Церква з хатою священика перетинає вулицю якраз на половині. Цвинтар обсаджений липами. Липи давні, старі; їм, може, вже минула сотня год. Стовбури дерев ледве можна обхопити двом чоловікам. Превисокі липи зовсім закривають древню дерев’яну почорнілу церковцю. Церква без бань, подовгаста, схожа на довгий дім, і з високою покрівлею як на готицьких церквах. На фасаді піднімається дзвіничка оригінальної архітектури з верхом, ніби насадженим поверх довгастої башти. Стіни церкви виведені не прямо, а пірамідально, так що церква знизу далеко ширша, ніж вгорі. Олтар давніший церкви і закруглений; до нього, вже потім, приставлена церква. Стіни церкви знадвору оббиті дощечками рядками на аршин, як вкривають драницями покрівлі; верхній ряд покриває спідній; це од великих карпатських дощів. Олтареві налічують люди триста літ, а церкві з двіста. Цьому може бути й правда.