На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович. Страница 47

— Я хотіла б вам… — обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити.

— Що тут поясняти, — казав на це сухо я.

— Павле. Багато треба пояснити. Все. Де і коли ми зустрінемось? На самоті, - питала вона.

— Як довго будете в Торонті? — питав я.

— Завтра мусіла б їхати. Я ж працюю, — казала вона.

— Сьогодні не зможемо бачитись. Я занятий, — казав я.

— Я зістанусь на завтра. Де і коли побачимось? — питала вона.

— Де ви зупинились? — питав я.

— Як звичайно… У Зарубовських, — відповіла вона.

— Задзвоню завтра, — казав я. — Маєте їх телефон? — питала вона. Я підтвердив, вказав час і ми домовились.

Танець скінчився, я мусів відійти, на мене чекали репортери газет, яким я мав представити кількох наших мистців. Це була цікава зустріч у одному з малих бічних сальонів, де був приготований також невеликий буфет, я мав добрий настрій, кілька чарок випитого ще зісилили його приваби, багато розмовлялося, але у всьому тому дзвенів основний мотив моєї зустрічі з Леною. Завтра. Завтра все виясниться. і вулиця Шша, і озеро Сімко, і… Чи маю я телефон? Розуміється. Моя записна книжечка завжди при мені, телефон Лени на першому місці. Завтра!

Тієї ночі я майже не спав, яке спання після стількох переживань, Лена наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скінчив розмови з нею. Її вираз, її голос, її поведінка, вона недавно з Парижа, а все разом це один суцільний крик великих почувань. Ми мусимо зійтися.

Рано о восьмій я вже мився, голився, прийняв серію телефонів, пізніше за мною заїхало авто мого приятеля Артемина і ми поїхали до міської управи на прийняття, де вже було багато наших мистців, а в тому здалека я бачив також Лену. Я був по вуха зайнятий адміністраційними справами, не міг зустріти Лени, а коли пригадав обіцянку подзвонити, було далеко по одинадцятій, всі наші люди вже розійшлися і я подзвонив похапцем з міської управи, щоб запросити її до ресторану "Европа" на вулиці Блур, де думав погостити її добрим гуляшем з перцем. На мій телефон обізвався жіночий голос, який заявив, що Лени там не має і що її там не було взагалі і вона нічого не може про неї сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо я помилився, можливо не той телефон. Ні. Все в порядку. Дзвоню ще раз і ще раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? і що взагалі діється? Я ж бачив її ще сьогодні на прийнятті.

Це грім і то серед ясного неба! Це мене збило зовсім з пантелику. Не знав, як і чим це пояснити і як вияснити. На моє нещастя я зустрів банду приятелів з Ню Иорку, які бурхливим товариством їхали на обід до ресторану "Полтава" при вулиці Дондес, де вони замовили окрему кімнату, запросили мене, з горя я не мав сили їм відмовити, між ними була і моя нова приятелька з Філядельфії, ми опинилися у якійсь затишній кімнаті на першому поверсі ресторану, було багато тостів, я впився і на цьому моя трагедія закінчилася. Лени не було, Лена зникла і то назавжди.

За тиждень я дістав від неї те її "я вийшла заміж"… А все це разом видавалося якоюсь несамовитою грою, водевілем, гротескою, я потрапив у вир злостивих почувань, за старими клясичними зразками у таких випадках, звичайно, нічого не залишалося, як дістати револьвера, написати душо-розпачливу писульку і, як казали, "пустити в лоб кулю". Но-но-но! Така операція в наші атомові часи нічого не сказала б. Подібні почуття наших днів виправдуються іншими вартостями. Мені хтось казав, а чи, можливо, я десь вичитав, що більшість великих вчинків історії людства (не дуже люблю супоставлення цих слів), на цій загадковій плянеті, сталися в наслідок відчаю, песимізму й зневіри. Туга за простором відкриває Америку, брак сили віднаходить електрику, атака на Перл Гарбур відчиняє двері епохи атома.

Я втратив Лену не тому, що її не хотів, чи вона не хотіла мене, а мабуть тому, що ми обоє сприймали дуже конкретну проблему абстрактними засобами, я був виразно невистачальний в засобах, не суверенний в наставлениях і безрадний у ширших засягах ширшого світу. Її мати, що пройшла через вогненний досвід моєї вогненної доби, виразно не вірила в мене, я викликав у неї переконання, що я не спроможний дати її дочці права на життя в нормах, до яких вона звикла від свого дитинства, а ті норми, які вона знає після революції, її ніяк більше не приваблюють. Вертатися "до заблощиченої кімнати з примусом на чемодані", на її думку, нижче гідности цивілізованої людини, вона абсолютно відмовляється вірити у безсилля, як би його не називали і ніякі реторичні сентименти не дають виправдання для слабих і неспроможних.

Це, зрештою, її право так думати, не можу їй докоряти, вона десять років водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможність і тепер її не переймають мої невиправдані кволості. Вину за всі ці не порозуміння несу я! Цс я завинив! Що міг дати їй за її любов, красу, талант? Хіба, що нічого, абсолютно нічого! Я молодий, здоровий, дужий чоловік — чи мав я забрати її до мого леговиська на вулиці Маркгам? Ні-ні-ні! На такі сентименти ми діти нашої доби не спроможні, не віримо більше у святу бідність, ми звільнені від плазунства перед божеством убогости.

Я втратив Лену з розкоші недбальства, як тратить поганий грач свої мільйони. Я втратив, бо не мав для неї на землі місця, вона для мене закоштовна, заблискуча. Вартості не даються даром — зарубай собі це на носі, вони вимагають контравартостей, — як Ню Иорк, готель "Асторія", Париж, чи Рим, а чи може Маямі-Біч. Чому вона має бути гірша з гірших, коли вона має дане Богом право бути кращою з кращих? і вона не потребує ні ласки, ні співчуття, ані ніякого милосердя.

ВіДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ

I

і саме про це я безнастанно думав, коли стояв у відкритому вікні моєї порожньої кімнати при вулиці Глен, після повернення з балю в готелі Парк — Плаза. Я не тільки знов бачився з Леною, але я знов її відчув і знов повірив, що я не втратив її остаточно. А разом, я передумав ціле наше минуле, зважив кожну подробицю і дійшов до висновку, що в моєму теперішньому стані, я не маю на Лену ніякого права. Це було б те саме, коли б я виявляв претенсію на Грету Гарбо чи Еву Гарднер. Я мушу думати ясними категоріями й казати правду у вічі, щоб не робити зайвих ілюзій. Розуміється, на мене тоді в поспіху найшло дивне затемнення і я фатально переплутав телефони, розуміється, це було формальною причиною нашого розриву, але правда цієї події лежить де інде і я мушу це належно розуміти. Належу бо до тих, які мусять здобувати життя, творити життя, будувати життя і я повинен себе запитати, чи ці вимоги я виправдав. Що я в даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто ніщо, тобто предмет для гри добродійних невротиків, які пишуть томи книг, роблять революції, забивають мільйони порядних людей, щоб мені помогти. Як можна помогти таким, що не можуть помогти самим собі — філософія ясна, проста, зрозуміла, лишень безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останніх?

Я мушу вирватись з цього екзальтованого самозакохання безсиллям, що його вщіплювали мені роками там на моїй батьківщині і мушу спробувати стати суверенною силою самою в собі.

Ось у моїх паперах валяється та фатальна листівка Лени з Ню Иорку з тим самим феноменальним імперським будинком на сто два поверхи на П'ятій авеню, на будову якого вивжито 60 000 тонн металу і освітлення якого вимагає два мільярди свічок. Що це за монстер на плянеті і хто його такого поставив? і чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листівку, коли вона мала нагоду бувати в музеї модерного мистецтва, оглянути кожну виставку авеню Медісон і замість своїх улюблених Берлахів, Блюменталів, Архипенків вислала мені подобу отого сталевого гіганта на тлі ню-йорської ночі, що виступає своїм верхів'ям з океану світел, мов шпиль Мавнт Евересту. Вона напевно пригадала наш Монтреал, краєвиди з Монт Роялу і моє захоплення будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумію твій обережний виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не стати письменником" — писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пікассо, не Форд, не Самуель Майєр, не Гари Купер… Не власник будівель, контор, підприємств? Ось там на тій вечірці в готелі Парк Плаза твої земляки, що так само, як і ти, прибули сюди на валізках, а сьогодні, диви, напхали тобі повну кишеню своїх визитівок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер. Такий собі дуже непоказний, п'ять футів шість інчів, без ніяких особливих філософій, твій таборовий приятель Степан Снилик, з тією своєю зворушливою канцелярією — "Ріел-Естейт Снилик ЛТД" при вулиці Дондес-Захід, з королевою над бюрком і новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах і приватною резиденцією на індіян — Роуд. Або той лисий Рудик при вулиці Каледж з двома поверхами магазину меблів — "Оксфорд — Ферничер ЛТД", або… їх, зрештою, набралося, що всіх далебі годі перелічити. Але чому не я?