На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович. Страница 8

Коли ж ми після того вечеряли у японському ресторані Фулі Матцу десь на вулиці Ионг і їли тсакі-які, у дуже невигідних позах, сидячи на подушечках помосту з ногами під низеньким столом, ми зрізались з. Мартою у жорстокій суперечці на дуже неозначену, заплутану балаканину про все і ніщо. — Вибачте, але я вас зовсім не розумію, — міг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд. — Ще менше розумію я вас, — відповідала вона, а очі її світилися небезпечним огником. — Тому навіщо ми витрачаємо слова, — питав я. — Це мусіли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаєте, — казала вона. — Я ніколи такого не твердив, — відповідав я. — Як не твердили? Ви абсолютно все знаєте. Ви ж чудодій. Перед вами нема оборони. Ви єдиний у цілому світі, що пізнав всі істини. Чому ви, наприклад, так задоволене посміхаєтесь? Тому, що ви цинік! Ви нічого не шануєте. Ви знов посміхаєтесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати — великий альтруїст, любить дітей, птахів, звірят, квіти музику, малярство. Вій все любите. Ви лишень не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок років лишається неодруженою?

Марта захоплювалась своїм красномовством. Михайло сидячи на помості, намагався закурити цигарку, (він чомусь недавно почав курити!), мені починали мліти ноги під столом. — А! Мовчите. Розуміється. Що можете сказати? — невгавала Марта. — Я ж вам не перечу, — казав я підпираючись обома руками об підлогу, щоб якось втримати рівновагу. — Не перечу! — кепкувала вона. Чому ви на мене так дивитесь? — додавала по хвилині. — Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, — казав я. — А ви її не любите! Ух, не любите! — казала вона. — Знаєте ж, що за правду тяжко любити, — дражнився я. — Що хочете, щоб вам казала? Компліменти? — Те, що вам хочеться. Що мусите казати. Те з душі. А ще краще — від серця. — О, не вдавайте мораліста. Це вам не личить. — А що мені личить? — Ковпак блазня. Паяца. Арлекіна! — виривалось у неї майже щиро. Вона тратилась. — Ля-ля-ля! — втручався Михайло. Чи не час нам вставати. У мене вже задубіла спина.

Опісля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав Марті пальто, наші обличчя були червоні, Марта поглядала на мене засоромлено і разом вибачливо, я вдавав, що нічого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусіднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи і казала навздогін притишеним голосом: — Добраніч, паяцо! — На що я відповідав: — Добраніч, Касандро!

А вже внедовзі вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець? Куди небудь. До "Панами", до "Куби". Вам імпонує Південна Америка? Бо там гарячий клімат. Досить мені тих кліматів, міг сказати Михайло. Наговориться, а потім цілими ночами не спить. А хто винен? — могла запитати Марта. У домі два чоловіки і ніодного справжнього.

Нищівне обвинувачення, але ми його переочували. і на танець не їхали. Тим більше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по можливості рідше зударятися з моєю шановною антагоністкою… і ще тим більше, що вона починала помітно мене непокоїти, по своєму розкладати мою інтегральність, позбавляти мене незалежности. Я бачив її зачасто, заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тільки те й робили, що постійно одне одного для чогось потребували. На кухні, в пивниці, на городі, у ванній і навіть у спальні, де завжди щось ставалося і конче вимагало нашого спільного втручання. Я мусів радити, де і як замовляти меблі, направляти газового пальника, помагати вішати фіранки, відчиняти пляшку шампанського. Михайло поволі переставав існувати, він лише приїжджав з роботи, випивав склянку холодної з льодом води, вечеряв, скидав черевики, натягав капці, всідався у фотелі під лямпою, читав улюбленого Рабіндраната Тагора, або газету "Свобода" з Ню Джерзі і зникав зі соціяльного обрію родинного на весь вечір. Зате Марта одягалася у свій атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала своє командне становище і чергове випробування моєї терпеливости починалося. і признаюсь, що це діяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось інше. Я ще не знав, чим все це мало скінчитися, але відчував виразно, що нічим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.

До того наближався сезон балів і в тому також наш щорічний, невідмінний баль інженерів. Марта виразно дала зрозуміти, що цьогорічний цей баль — її баль, а тому ми мусимо бути відповідно приготовані. Але я мав також і своє рішення. Я вирішив цього сезону відмовитись від всіх балів без огляду на їх походження. Марта дебошила. — Траур! Траур! Розумію. Добре! В такому разі я йду сама! Знайду собі кавалера. Скажу, що мої не годяться. Подумаєш, втратив такий скарб!

Вона мала на увазі Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в чому справа. — і чого ти казишся? — питав він Марту. — А того, що ви такі… такі… - вона не знаходила відповідних слів. — і чого тобі так залежить на тому балі? — питав він далі. — Для тебе. Тож твій баль! Ти ж там членом правління. А я твоя жінка! — сердито вибухла Марта.

— Ну, гаразд. Гаразд. Заспокійся. Поїдемо. Кожний рік їздили… — казав добродушно Михайло.

Лишень я мовчав і мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала також. А одного разу, до моєї поштової скриньки, разом зі всілякими рахунками на газ, телефон і таке інше, потрапив один конверт, у якому, на диво, я знайшов запрошення на цей баль — (новозбудований, елегантний готель Парк Плаза замість Роял Иорку) і до того вступний квиток вартости п'яти долярів. і ні слова хто і чому мені це посилає. Здивування велике. Підозріння падало на Марту, вона на таке здібна, але конкретних даних ніяких і приходилось мовчати.

Марта все таки гарячкове готувалася, замовила сукню, не зважаючи на протести Михайла, безконечно сиділа на телефоні, замовляла фризієра, накупила всіляких парфюмів… А одного вечора, незадовго перед балем, Михайло від'їхав на засідання організаційної комісії, а я збирався простягнутися на канапі з томиком Дюрелля, коли до моїх дверей застукано і на моє "прошу" увійшла Марта у своєму пишному домашньому халаті і прекрасних чорних, зі золотою китичкою, виступцях, які їй так чарівно личили.

— Чи можу я до вас? — запитала тоном, у якому вичувалось певне рішення.

— Розуміється! — зірвався я на ноги і розлився чемністю. — Прошу ласкаво сідати! — і вказав на канапу. Вона делікатно, виструнчено присіла, старанно прикрила коліна полами халату, загадково посміхнулася і рішуче запитала: — Павле! Чому ви не хочете їхати з нами на баль? Ви нами не вдоволені? Михайло дивується. Може нам треба вибратись?

— О! Ні! Я вами зовсім вдоволений, — запевнив я її патетично.

— То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам товариство?

— Не тільки вам. Взагалі. Я вирішив цього року…

— Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рік? — перебила вона мене.

— Просто не можу. Без пояснень.

— Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила? Щоб зробили це для мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаєте, що Михайло не танцює.

— Чи вам бракувало коли партнерів?

— Але я хочу з вами.

— Дуже дякую, але не розумію чому.

— Знаєте, що я… вперта.

— Гідна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок егоїста. Чи цього не досить?

— Ви образились. Бідний. Вибачте.

— Справа далеко не в образі.

— Ну, а в чому?

— Впертість, егоїзм… Коса на камінь. Ваше рішення, моє рішення. Небажання компромісів. Словом, конфлікти.

— Але ж я… хочу! Я хочу! Що ви не бачите?

— Бачу.

— Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?

— Ніяка жертва.

— Жалоба!

- і не жалоба. Просто не хочу. Маю інші наміри.

— Може збираєтесь до манастиря?

— До манастиря, до пекла, до дідька — байдуже куди, — відповідав я рішуче.

— Ви дивовижно неможливий.

— Ви ж це давно знаєте.

— Але ніколи не думала, що ви аж такий. Вона дивилася агресивно, очі горіли гнівом, щоки червоні. Гарна, розлючена пантерка, яка все таки викликала співчуття.