Гори говорять - Самчук Улас Олексійович. Страница 20

На вежі католицького костелу забамкав годинник. Відслухав дванадцять і подався через Буковинку додому.

По полудні другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.

— Ти чого хочеш? — озвався не особливо лагідно Вона заскреготала, що її післала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й виходжу. Надворі опамятався. Куди? Що ти робиш?

— Скажи, Анно, своїй панночці, що прийду за дві годині й чекатиму коло молодого смеречника. Розумієш? Як хоче, хай прийде. Так і скажи їй, як хоче… Второпала?

Анна кивнула носом і пішла. Години ці тягнулися неймовірно довго. Ходив і тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожеві вітри летіли прудко на схід. З полонин погавкували гавбиці.

Не голився й не чистився, а пішов так, як був. Думав, прийду, сяду на пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите білими кріличими шкурками. Личко рожеве, а очі, як і завжди, чорні вугольно.

Привіталась і подала руку. Як це дурновато перший раз у житті стискати таку руку.

— Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! — суворо насупивши бровинята, сказала. — Так лицарі не роблять. Це так і знайте.

— Але ж…

— Нічого але ж. Досить. Ви не дивіться на мене… Я сьогодні не гарна й зла. Ух, і сердита я сьогодні. Я взагалі вмію бути сердита. Знаєте, жінки, як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кітки. От мама моя, та ні. Та не вміє сердитися. Я ще ніколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собі рівна, без вузликів. Вона така ніжна й така перелякана. Ви думаєте, що? Думаєте, чого ми тут цілу зиму під самим фронтом живемо? Ми ж могли б собі жити денебудь інде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й було сміху. Мама вперлася — ні й ні. Ніколи ще не бачила, щоб мама вміла бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собі тут, а я поїду сама собі туди. А жили ми тоді в Рахові. Знаєте? — глянула на мене. Невже вона тоді вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.

— Так, я бачив вас у Рахові на двірці. Тоді я відїжджав до війська.

— Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотіла, але я настояла й ми переїхали сюди. І було тут весело. Кожної ночі спиш і чуєш: бух! бух! Тра-та-та! Зігнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! І так цілу зиму. У нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини й старшини! І тоді як прийшли ви… Ну й сміялися ми після: Той лойтнант казав, що я найоригінальніша жінка на світі. Знаєте, що то значить? Найсмішніша. Але я посміялася з нього. Страшно сміялася. Він ще ніколи не прислуговував воякам. Мама зробила такі великі очі, що аж страшно. І що ти твориш, Кіті? Нічого я, мамочко, не творю. До нас ще ніколи не зайшли вояки. Це перший раз. А я люблю вояків. Старшин ні, так і сказала. При тому був лойтнант і його колега Дураш. Обом так і випалила це в вічі. І нічого. Все змовчали.

А уявіть, яке перелякане обличчя зробила мама, коли одного разу я заявила, що йду на позицію. Одягнула все військове й іду. йду і кінець. Кіті! Ну, не дурій, Кіті! Ти завжди мене сердиш. Ти ж знаєш, що там рвуться стрільна. Ха-ха-ха! — засміялася я. А ти, мамочко, думала що? Думала, що на війні бублики з медом печуть і показують китайські гокус-покус? Смішна мама. Ну, і смішна мама.

— І ви пішли на фронт? — питаю обережно. Кіті сипала свої слова, як із мішка. Йшли снігом попід смеречняком, дійшли до кінця й вернулися. На моє питання не відповідала.

— Он мама вже засвітила, — показує на свою хату. Засвітила й чекає. Тепер вона, знаєте, сіла на канапі, накинула на плечі теплу хустку, здрігнулася й каже: — ух, яка холоднеча, а та пішла й десь там ціпить від холоду зуби. Вона дуже боїться за мене. Вона сидить тепер тихо, одиноко. Тоненькі свої уста зложила рівно й тісно. Ах, яка комічна моя мама! Тато зовсім не такий. От це дійсно протележності. Мою маму треба любити, але батько наш не вміє цього. Не вміє. Ні. Він завжди злий, і зрештою не злий. Він страшенно критий, твердий. Що захоче — зробить. У нього воля. Мама, кажуть, сильно його кохала. Вона, кажуть, здібна була цілувати його черевики. От, як можна кохати. А я не знаю, як можна так любити. Мені здається, що я… Ні, може я й любила б. Так, я любила б. Але я ще не любила. Я навіть нераз кажу: — Кіті, можеш ти когось любити? Знаєш ти, що значить любов? Хм, відповідаю собі. Боже мій! Звідки я можу це знати? Я-ж не любила. Маму любила й люблю її. Вона комічна, але її не можна не любити. А чи любили ви кого?

Це питання впало на мене надто несподівано. Я мало не здрігнув. Обличчя залилося гарячою кровю. На щастя. вже темніло й вона не завважила цього.

— Це мені тяжко сказати. Сам не знаю. Мені хочеться любити те, що дуже мені далеке.

— Їй-богу, це ви вичитали з якоїсь книжки, — сказала вона. — Ви-ж читаєте книжки. Правда? Такі комічні люди, як ви, завжди читають книжки.

— Невже я комічний?

— Не чіпляйтеся за слово. Я не те хотіла сказати. Я хотіла питати вас, за що дістали того. хрестика. А ви й мовчите. Обіцяли й мовчите. Це негарно, пане Цокан. Цокан! Яке комічне прізвище. Ха-ха-ха! Цокан! Цо-кан. їх кан, ду канст. Знаєте німецьку мову? Перекладіть, я вас люблю. Я хотіла це сказати одній людині і якось у мене не виходило. Часом знаєш, хочеш і не можеш. Бувало й вам так?

Ви дуже дебелий. Мабуть маєте дуже сильні руки. А ну покажіть мені вашу руку. Згадала, що я колись знала хіромантію. Мене навчив один старшина. О, ваша рука, груба. Тепер нічого не видно.

Я взяв її руку. Від неї до мого нутра полився сильний ток чогось млосного. Вона так ніжно торкалася до моєї долоні, що здавалося я піймав метелика і тримаю його в кулаці.

— Ну, перекладайте. Чого-ж ви мовчите?

— По-німецьки буде: "їх габе зі герн".

— Як, як?

— Їх габе зі герн.

— А як ще?

— Їх габ' зі ліб.

— А ще є одно.

— Їх лібе зі.

— А вмієте відмінювати? Їх лібе, ду Ліст… Ду лібст? Лібст-ду? Як буде справно? Ду лібст, чи лібст ду? А коли ви відїзджаєте на фронт?

— Після завтра.

— Після завтра? Куди? Далеко?

— До Італії.

— А ви так і не сказали, як справніще. А за хрестика також не розказали. Завтра в шостій ви розкажете мені. Добре? Добре? Комічно, "їх габ' зі ліб". Дивна німецька мова. Добраніч. Біжу. Завтра тут! Добраніч!

З місця рванулася й побігла. Я лишився й стояв на місці. Стояв довго, поки темнота не проковтнула її.

22

В шостій був на тому саме місці, де ми гуляли вчора. Година гарна, тепла, лагідна. Сніг змячав і набрався вогкості. Кіті ще не було. Зупинився й розглядуюсь навколо.

Ось наші вчорашні сліди. Ми вторували тут справжню стежу. Це її сліди, а це мої.

Раптом на мене падає велика груда снігу. Оглядаюся, немає нікого. Що таке? Сніг упав десь згори. Задераю голову й бачу, на зігнутій і покрученій ялиці, недалеко від того місця, де я стояв, сидить спокійно Кіті. Їй дуже невигідно, але сидить зовсім тихо. Одягнута в сірий військовий плащ, на ногах чобітки з високими лякованими холявами. На голові біла вязана шапочка.

— Добрий вечір, панночко! — кажу.

— Це ви? А я думала, що ви взагалі не прийдете. — Поволі незграбно пручається й видно хоче злізти. — Ви б хоч помогли мені злізти.

— Плигайте просто на мене, як вивірка, — кажу наставивши руки.

— Ніби то ви мене й удержали б. А що, як плигну?

— Ну, так плигайте.

— Тримайте! — і плигнула. Я піймав її на лету й виніс на стежку.

— О, ви все таки дужий. Я важу… Ну, вгадайте. скільки я важу?

— Мабуть кіль шістьдесять.

— Ха-ха-ха! Порядна гуска важить більше. Шістьдесять одно й тридцять дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Знаєте, що я сьогодні довідалась? У Росії революція. Скинули царя й узагалі усе начальство. Цікаво. Мама плаче. Наша сіра кицька чогось об'їлася, чи що і здохла. Мама її дуже любила. Я-ж не люблю котів. А ви любите?

— Ніколи не мав нагоди подумати над цим.