Гори говорять - Самчук Улас Олексійович. Страница 28

Мати виразно признає свою помилку, але Кіті мучиться далі. Всі занавіси опущені. Всі віконниці щільно зачинені. Вже горить у бічній, навішеній килимами кімнаті, маленька лойова свічечка, щоб бодай світло не прорвалося назовні.

За стінами шумить і, гуде вітер, чути вічно знайомий віддих лісу й гуготіння Студеного потоку.

Кіті лягає на мякій, укритій килимом, канапі горілиць. Чи хоче вона їсти? Ні. Вона зовсім не хоче їсти. Вона ось полежить трохи з позакладаними за потилицю руками. Не заважайте їй. Стеля майже темна. Очі пнуться, але не встані піймити одного образу. Все лізе щось інше, не те, зовсім не те.

— Д.М.И. — Дми. Т.Р.О! Он ті літери горять. От які вони вогняні, то наближуються, то віддаляються. Плющить очі. Ні, ні! Не нахиляйся так. Не дихай. Чого ти так дихаєш? Чує, як бракнуть її юні груди, як солодко болить коло серця. Мимоволі пружньо й сильно до болю напинається, плющите очі, та швидко дихаючи, стуляє вуста. “Це ти? У мене шумить у голові. Який гарячий, рожевий туман”. У грудях палає вогонь, пече, топиться, як кусень воску серце, а ціле тіло мліє у дрібному трепотінні хвиль рожевого гарячого туману.

Зненацька зривається та рвучко обертається на другий бік. Коротенька спідничка щільно обгортається й звязуе вище колін її ноги. Обличчя закопується в мяку плетяну полушку і, стримуючи ридання, вона міцно та пристрасно цілує, тісно обнімає подушку, горне до мокрих щічок, сміється і плаче. Сльози котяться й сиплються дрібними перлинами…

У сусідній кімнаті чути рейвах. Низький мужеський говір і стукіт підкованого взуття по помості.

Кіті миттю зривається, швидко витерає хусточкою обличчя, оправляє зімяту спідничку. "Хто там? українці?" — мигнула думка.

Ага. Це батько. Це його голос. З розбурханим серцем вибігає до передньої кімнати й бачить батька, худого, блідого, виснаженого, оброслого великою чорною щітиною. Він сидить на небарвленому ослінчику і з зусиллям роззуває великі вояцькі черевики. Дві грубі замащені гетрі лежать на помості, а коло стола сидять два, подібні на них, вояки. У них кріси й при поясі бомби. Сидять понуро та слухають, що говорить батько.

І чує Кіті, що до села прибула потуга. Якась частина гонведів, яка не встигла ще демобілізуватися, спішно прибула з Рахова. Про це подбав Розенкранц, який одразу зрозумів положення й подався до Рахова за допомогою. Брата вбито. Дивно, як це так скоро сталося. Це безперечно Цоканова робота. Чому було одразу не заарештувати того Юру Цокана. А тепер лови вітра в полі. Він ще українців сюди наведе. Гуцули самі не потраплять виступити зі зброєю. Вони лише можуть зібратися бандою та вбити якого жида. Зовсім не сподівався, що Дмитро Цокан одразу покаже себе таким розбишакою. Що то значить. Вовк залишиться вовком, скільки його не привчай. І бідного отця так потурбували.

— Але й попалися. Всіх, як баранів накрили. Хай тепер попробують бунтуватися. Ще й Юру приберемо. Павла вже припнули. Сидить у касарнях — Закінчує Йонаш.

Кіті стоїть, дивиться на них витріщеними очима й нічого не розуміє. Батько й вояки пють каву та їдять. Вони, видно, дуже голодні. Вона хоче їх щось запитати, але не може. Батько готується до спання, турбується, де будуть спати вояки, виймає з задньої кишені штанів револьвера, репетує ним, дмухає до середини і при тому говорить про польовий суд. — їх так не оговкаєш. Тут треба енергійної руки. Там у Будапешті і не уявляють собі тутешнього положення.

Бере свічку й готується відійти до спальні. На Кіті не звертає ніякої уваги.

— Тату, — каже вона й направляє на батька прудкий зір.

Йонаш обертається з свічкою в руках. — Ну, чого, ще?

— Навіть не скажеш "добраніч"?

— Добраніч, Кіті.

— Тату.

Він обертається ще раз. — Став і дивиться допитливо Вона дивиться на нього також.

— Вже скоро друга година, Кіті. Я втомлений до смерті, а ти мене тільки морочиш.

— Я ще тебе нічим не морочила. Хотіла б морочити, але ти такий сердитий. Іди, йди собі. Добраніч!

Подивився на неї, зміряв поглядом від голови до ніг і мовчки відійшов Вона відійшла також. Мати у нічному жупані чекала на неї в її кімнатці.

— Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там ті вояки Хай там сплять. Добраніч, мамо!

Стара похитала головою, кинула кілька турботливих несміливих слів і відійшла.

Тієї ночі, яка тягнулася так безконечно, Кіті не заплющила очей. На дворі шумів вітер, гримали віконниці. У кімнаті душно, тісно. Кіті розбиває перину, бється рибою і тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворі слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш і не розумієш.

Одначе вона рішуче мусить говорити з батьком. Зараз завтра рано. Але при сході сонця знесилена заснула. Спала довго й міцно. Коли прокинулася, ні батька, ні вояків вже не було. Пригадала все вчорашнє, мову батька, польовий суд. Не кажучи нікому ні слова, Кіті нашвидко пє каву й біжить у село. А це десять кілометрів.

6

У лісовій управі, де товклося безліч різного люду, Кіті не знайшла батька. Казали, що він у Бабчинського. Побігла до Бабчинського. Там плач і скрегіт зубів. Старий лежить з обмотаною шиєю. Дуже, дуже тішиться, що світла панночка навідала його. Жінка Бабчинського через плач оповідає: — Прийшли. Всі червоні, як чорти. Присікалися задармо. О, Боже! Ти мусиш покарати їх лютою карою. Подумати лишень. Як стоїть світ, як світить сонце, такого ще не було на землі.

— І був з ними Дмитро Цокан? Як він себе поводив?

— Той, здається нічого. Я його якось і не зауважила. Зрештою всі, всі вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба, як пса, на привязі тримати.

Кіті морщиться. Кіті була бліда, але тепер щічки її знов горять. Але нічого. Вона хоробро себе тримає. Вона схвильована, але хто тепер не схвильований? Вона навіть розпитує про різні дрібниці, але крім плачу і проклонів нічого не довідалася. А пана лісничого тут не було. Вія певно в сільській хаті. Там тепер важні наради. Туди також і син Бабчинського подався.

Дівчина біжить до сільської хати. Там повно вояків. У великій півтемній з одним вікном передпокійній кімнаті пай нотар, піднотар, пара пейсатих громадян і кілька обнизаних зброєю вояків.

Нотар зігнувся, мов лоза. — Цілую руці, милостивій панунці! Чим маємо щастя вам служити?

— Де мій батько?

Нотар зривається, підводить її до дверей і відчиняє. Кіті входить до великої, набитої людом, кімнати.

Довгий і широкий стіл. Навколо сірі військові мундури. Засідання. Он сидить зігнутий студент Пластун і уважно пише.

Кіті хоче говорити з батьком. Той не має на це часу. Кіті домагається. Вона мусить з ним говорити. Має дуже важливу справу.

— Ну, так він до її послуг. Але раз, два. Прошу.

— Ні, вона може з ним тільки на самоті говорити.

— Дитино. Не може він у такий гарячий час відриватися від праці. Це вже його нервує.

Але Кіті стоїть вперто на свойому. Це просто щось незрозуміле. — Прошу, вельмишановних панів, вибачити й кілька хвилин продовжувати засідання без мене. Головування передається заступникові.

— Сюди, — показує невеличкі бічні двері. Увійшли. У кімнатці столик, канапа й два стільці. — Прошу занято місце, — енергійно вказує на стілець. — Але швидко. Не маю часу.

— Сідай і ти, тату, і не роби комедій. Я до тебе по важливій справі. Де сидять увязнені люде? — сказала енергійно і зненацька.

— Ця справа тебе не торкається. І якщо ти тільки задля цього прийшла, то краще було не турбуватися.

— Тату! — зривається Кіті. — Я не дозволю говорити зо мною таким тоном. Справа ця мене обходить і то близько, бо між ними є той, якого я кохаю! — випалює Кіті. Вона навіть сама злякалася свого признання. Зовсім не мала на думці цього робити, але це сталося якось само собою.

Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмішливу міну.

— Ти вже кривиш уста в усмішку. Тобі це усмішка. Ти скажеш, що вони бандити, злочинці. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати мене, а тоді вже смійся. Тату! Батьківщина в небезпеці. Під ногами горить земля. Ми мусимо рятувати себе. Ми мусимо шукати під собою твердого грунту, а не плавати по крижинах розбурханого моря. Ви думаєте, що тільки силою, кулаком змусите цей народ до покори. Але ви помиляєтеся. Тисячі літ володіли мадяре цим краєм і за цей час не тільки для себе нічого не зискали, а… Вчора мав нагоду сам на власні очі пересвідчитися. Ти думаєш, що тут винен Цокан. Він лишень утримав розбурхане море, щоб вас зовсім не проковтнуло. Тут винні твої і твоїх співробітників вчинки. Ось хто тут винен.