Гори говорять - Самчук Улас Олексійович. Страница 7

"Сядеш і сидиш". Я й тоді так само сів собі й сидів. Сонце тоді так само заходило. Хто винен, що я вертався собі з полонини, був утомлений і сів посидіти. З того гарного в долині будиночку доносилася музика. Грали на грамофоні. Рідко коли послухаєш у нас грамофона, ну я й сів послухати.

Це так зненацька сталося. Вона ціла біленька вийшла з смеречняка, та просто до мене. Вся, кажу, біла. І убранячко біле й панчішки, і черевички. Очі лиш дуже чорні й чорне волосся, та рожева стрічка, якою підперезалася. Занімілий і задубілий, хіба я знаю нащо тоді був подібний Якесь звіря, чи що….

— Minek ulsz te itten? [Ти чого тут сидиш?] — запитала по мадярськи.

— Nem tudum [Не розумію]. He розумію.

Дивлюся на неї. Оглянула мене, обмацала, торкнулася моєї руки. Глянув я на свою руку, на її, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли, а її ніби з хрусталю рожевого. Також їй подобався мій кожух. Обмацала, оглянула, щось говорила. Зрозумів з того тільки останнє:

— Так ти не знаєш по-мадярськи?

— Знаю "нем ту дум".

— Усміхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всі порядні люди говорять по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.

— Ага, Цокан! — і далі щось белькотала, так що зо всього я лиш пару разів зрозумів Цокан. Після вона ще раз торкнулася моєї лаби, усміхнулася й зникла.

Лишилася усмішка та запах. Довго ще сидів. Думав, ще вернеться, але ні. Встав і забрав з собою усмішку й запах. Чого мені тоді так легко йшлося, не знаю. Я ніс пишно усмішку й запах, ніс і собі усміхався. Ліг спати, а усмішка й запах коло мене. І я нераз, дурний і соромливий, літав під хмарами, де сяючі озера горять у сяйві рожевого світла, а по них плавають діяментові палаци. Мене несуть до них коні з огненими гривами, а я цілому світові усміхаюся. Ох, який я був дурний!

І цього дня й багато минулих, нераз приходив до того пеньочка, щоб посидіти. Але вона вже більше не вийшла. Одначе чому б мені не прийти сюди й не посидіти. Це мені вільно робити, я цим нікому не перешкоджаю. От я собі сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди. Часом почую знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою, як і кожний гуцул, не вмію скаржитися. Для мене все добре. От щось мені здумалося, піднімаюся та йду в ліс. Тихо тут і урочисто. Ні в одній церкві не чую такої побожності. От на коліна впаду й почну молитися. Під ногами вічне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне чимсь гострим. Повалені буреломом погнилі колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть, були люди. Вони обернулися в дерева, а опісля в трупи.

Одного разу, здається, піймав її. Падав дощ і вітер зухвало розгойдував ганебно тонкі хоч і високі смереки. З рушницею йшов лісничий, а коло нього два пси. І була з ним також якась, невисока, тонка, загорнена в чорний блискучий дощовик, особа, обличчя якої не бачив. Але я рішуче був переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро знов стратив її. Це смішно. Вона поїхала до школи, а я дурень, чорт зна чого, лазив по тих лісах.

7

За тиждень по Пречистій Юра, відійшов до війська. Погода скоро змінилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощі. Я все ще ходив у Лазещину, а Павло до Ясіня. Час повз безконечно. Мамка плакала за Юрою. Ночі довгі й бурхливі. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за день, приволочишся поночі додому й спиш камяним сном.

Ходили зрідка й на вечерниці. Дмитриха-вдовиця, чоловіка котрої забило в бутині дерево, боялася сама, — "чоловік ходить", скликала до себе дівчат… Приходили, приносили вовну, микали, пряли, співали пісні. Приходили й легіні.

Пару разів, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й Марійка. Павло рвав і метав, бо якраз у ті вечорі був деінде. Три рази перед Різдвом приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Після вже кожний день заходив, але Манівчук спостеріг, куди бігає донька, й поклав тому край. Глибоко ненавидів він Цоканів. Краще смерть, ніж віддати доньку за ворога.

Перед Різдвом рознеслася чутка, що Марійка засватана. Ось лише піст мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутині) з сокирою, так нею рубнув, що по самий обух ввігналася в колоду, аж скалки бризнули.

— Що тобі сокира винна, чоловіче? — кпить Німчук, який йому ту чутку передав. Цей стоїть, набиває люльку й посмішки подивляється на Павла. Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марійку. Лазив до неї Янчеюк, а Павло бігав, як скажений. Ніде не міг її піймати. Ходив легінь по бутині, мов роздратований бугай. Тяжечі колоди двигав, лаявся. А Німчук ще й підюджує:

— А знаєш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся, що як тебе зустріне, то вибє з твоєї макітри всю решту згадок про Марійку. Я йому, хвалиться, ще утру носа й зібю ту його пиху.

Павло суворо зиркнув на Німчука. — Коли ти, голубе сизий, брешеш, то дивись, щоб я тобі ребер не полічив. Не думай собі, що я дурний баран, який бє лобом у мур. Що Янчеюк від мене дістане, то вже йому сам Бог від народження приписав, але не цькуй!

Приїхали ввечері додому й Павло одразу подався до Ясіня. Іншим разом батьки счинили б бучу, але тепер це не було безпечно. Лише мати при відході гукнула: — Ти хоч наївся б як слід! — Він щось муркнув і відійшов.

Ніч темнюща. Мете снігом і засипає очі. Ноги глибоко грузнуть у заметах. Пішов просто через Буковинку до двірця, де живе Манівчук. Дійшов і кроків зо сто перед Марійчиною хатою зупинився. Бачить будинки й подвіря. У хаті світиться. Тихо. "Йти, чи не йти?" — ввагаеться думка. "Зайти, напевно біда станеться. Не зайти… Ні, будь він сучий син, останній з останніх, коли він відпустить тому драбові таку дівчину". Ні, він ще не зайде. У нього майнула інша думка. Мусить перше зайти до корчми… Але як той чорт за цей час утіче. А він напевно тут є.

Павло стояв і ввагався. Вітер обсипав його снігом. Навколо ніч темнюща. Де-не-де мигають ледь помітні огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли з гамором насхід вітри. Вони реготали, висвистували на тисячу ладів дику сатанську музику, торзали й шарпали намучену душу Цокана. Він готовий тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколішки й благати їх, молити, ридати перед ними. Коли-ж ні, — горе їм! Він ще побореться з ними, він докаже, що з ним кепські жарти.

У Манівчукового сусіда також світиться. Павло зайшов до нього й попросив, щоб той пішов до Манівчука й у Павла миттю виник жорстокий і болючий здогад. Він там є. Сидить, розмовляє. Добраніч. Віддячимося в корчмі. За мною пиво, — каже Павло.

Сусід пішов спати, а Павло чекає. Свистить вітер і пронизує до кісток. Павло не завважує холоду. Немає часу думати про холод. Він тремтить від люті й нетерплячки. Час… Ух, проклятий час! Повзе, як смола. І сидить він, чорт, так довго. Гавкає пес. Хтось вийшов. Видно мигнуло світло. Павло збіг вдолину й зупинився майже на стежці. Надворі знов утихомирилося. У хаті згасло світло. У Павла миттю виник жорстокий і болючий здогад. Він там ночує. Ні, ні, це неможливо, це… Лютує Павло й рветься вперед. Що буде, як не втримається й піде до хати. Плювати йому тепер на чемність.

Але перед ним щось зачорніло. Шшш! Зійшов насторожу й пригнувся, йде. Він? не він?.. Він! Це він, пес пархатий. Зуби Павла зціпилися й тісно зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.

Мов хижак дичину, так переслідував Павло свою жертву. Той пішов у низ, пройшов глибокою стежкою попід частоколом, дійшов до струмка й перейшов через кладку. Ось він уже коло касарень. Бреше пес. У касарнях і на подвірю світиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помітив. Той пройшов і не помітив. Павло за ним. Ось він дійшов до вулиці, вийшов на хідник і, пройшовши кроків сто, звернув наліво. Він видно направляється до кладки, щоб перейти через Тису. Ту великі стоси папіраків і поміж ними веде лиш вузенька темна вуличка. Павло плигнув у сніг і оббіг другою стороною склад. При виході з суточок зупинився й чекає. Той йде 'Веселий насвистує й раптом, як зпід землі перед ним виріс Цокай.