Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас. Страница 14
«Що за чортівня! — відповів Крамлі, друкуючи звідкись ізсередини моєї дивовижної машинки. — То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!»
Потім машинка надрукувала:
«Я зателефоную вам того дня, коли помре стара жінка з канарками».
Річ у тім, що колись давно я наліпив на свій «Ундервуд» дві таблички. На одній було написано: Патентований спіритичний інструмент. На другій, великими літерами: НЕ ДУМАЙ!
Й й не думав. Просто дав волю своєму старенькому спіритичному інструментові клацати й дирчати.
«Коли ми візьмемося разом до цієї проблеми?»
«Найбільша проблема, — відповів Крамлі через мої пальці, — це ви!»
«Ви згодні стати персонажем мого роману?»
«Я вже ним став».
«Тоді допоможіть мені».
«Чого захотів!»
«К бісу!»
Я рвучко витяг аркуш із машинки.
І саме в цю мить задзвонив мій «приватний» телефон.
Здавалось, я біг до будки миль десять з однією думкою: «Пег!»
Усі жінки в моєму житті були бібліотекарками, вчительками, письменницями чи продавщицями в книгарнях. Пег поєднувала в собі принаймні три з цих іпостасей, але вона була далеко, і це страхало мене.
Ціле літо вона провела в Мексіці, завершуючи вивчення курсу іспанської літератури, вдосконалюючись у мові, подорожуючи в поїздах із злиденною біднотою чи в автобусах із вдоволеною свинотою, надсилаючи мені палкі листи з Тамасунчале чи знуджені з Акапулько, де сонце було надто яскраве, а курортні зальотники не досить яскраві, принаймні як на неї, прихильницю Генрі Джеймса й послідовницю Вольтера та Бенджаміна Франкліна. Вона скрізь тягала за собою кошик для термоса й бутербродів, напакований книжками. І я часто уявляв собі, як вона підвечерює замість бутерброда братами Гонкурами й запиває їх чаєм.
Пег…
Раз на тиждень вона дзвонила мені з тієї далечі — з якогось глухого містечка чи з великого міста, щойно повернувшись із підземних печер з муміями в Гуанахуато чи ще не відсапавшись після стрімкого спуску з Теотіуакана, і тоді ми три короткі хвилини чули биття сердець одне одного й знов і знов повторювали одне одному ті самі безглузді слова — щось ніби літанію, яку хоч скільки проказуй, а все одно вона звучить гарно.
Щоразу, як дзвонила Пег, над телефонною будкою світило ясне сонце.
Щоразу, як розмова кінчалася, сонце згасало, здіймавсь туман, і мені хотілося залізти з головою під укривала. Та натомість я клацав на машинці погані вірші чи писав оповідання про сповнену любовної туги марсіанку, якій сниться землянин, що спускається з неба, аби забрати її з собою, і за це його вбивають.
Пег…
А що я був бідак бідаком, то часом ми вдавалися до давніх телефонних хитрощів.
Телефоністка з Мехіко називала моє прізвище.
— Кого, кого? — перепитував я. — Назвіть ще раз! Алло, дівчино, говоріть же!
Я чув, як десь там, далеко-далеко, дихала Пег. Що більше я молов дурниць, то довше ми були з'єднані.
— Хвилиночку, дівчино, повторіть!
Телефоністка повторювала моє прізвище.
— Заждіть… зараз гляну, чи він є. А хто йому дзвонить?
І тоді миттю за дві тисячі миль озивався голос Пег:
— Скажіть йому, що це Пег! Пег!
Я вдавав, ніби відходжу від телефону, а тоді повертаюся.
— Його немає. Передзвоніть за годину.
— За годину… — луною відгукувалась Пег.
І враз — клац, ту-у-у-у, і її немає.
Пег…
Я вскочив у будку й зірвав трубку з гачка.
— Слухаю! — заволав чимдуж.
Але то була не Пег.
Мовчанка.
— Хто це? — запитав я.
Мовчанка. Одначе хтось там був, не за дві тисячі миль, а зовсім близько. І чути було так добре, що до мене виразно долинало дихання мовчуна на другому кінці дроту.
— Ну? — мовив я.
Мовчанка. І той особливий звук, що виникає в телефонній трубці, коли чекаєш відповіді. Хтось, хоч би хто він був, тримав мікрофон біля самого розтуленого рота. Шурхіт. Шурхіт.
О боже, подумав я, не може бути, щоб якийсь маніяк подзвонив мені на телефон-автомат. Люди не дзвонять на телефони-автомати! Ніхто ж бо не знає, що це мій приватний телефон.
Мовчанка. Подих. Мовчанка. Подих.
Ладен заприсягтися, що з трубки вихоплювалось холодне повітря й морозило мені вухо.
— Ні, то й ні, — сказав я.
І повісив трубку.
Я вже був на середині вулиці, бредучи з напівзаплющеними очима, коли знов задзвонив телефон.
Я стояв посеред вулиці, дивлячись на апарат і боячись піти й доторкнутися до нього, боячись того холодного подиху в трубці.
Але що довше я стояв там, наражаючи себе на небезпеку бути збитим якоюсь машиною, то пронизливіше дзвонив телефон, і це дедалі дужче скидалося на дзвінок із похоронної служби з сумною звісткою. Зрештою я підійшов і зняв трубку.
— Вона ще жива, — почув я голос.
— Пег?! — крикнув я.
— Заспокойтеся, — сказав Елмо Крамлі.
Я привалився до стінки кабіни, насилу зводячи дух і відчуваючи полегкість і гнів водночас.
— Це ви дзвонили хвилину тому? — задихано спитав я. — Звідки ви знаєте номер?
— Та всі у вашому богоспасенному містечку щоразу чують, як видзвонює телефон у тій будці, й бачать, як ви мчите до нього.
— Хто живий?
— Жінка з канарками. Я вночі перевіряв…
— Так то ж було вночі.
— Та я не того дзвоню, чорт забирай. Сьогодні надвечір з'явитесь до мене додому. Можливо, доведеться злупити з вас шкуру.
— За що?
— Що ви робили біля мого будинку о третій годині ночі?
— Я?!
— Раджу вам подбати про добре алібі, їй-богу. Не люблю, коли за мною ходять назирці. Я буду вдома близько п'ятої. Якщо висповідаєтеся щиро, то, може, почастую пивом. Якщо почнете крутити, дістанете коліном під зад.
— Крамлі! — заволав я.
— Щоб були неодмінно. — І він поклав трубку.
Я поплентав назад до своїх дверей.
Раптом телефон задзвонив знову.
Пег!
Чи той мовчун із крижаним подихом?
Чи, може, знову Крамлі зі своїми ницими штуками?..
Я вскочив у дім, захряснув за собою двері, а тоді, насилу тамуючи нетерпіння, заклав в «Ундервуд» чистий аркуш паперу для Елмо Крамлі й примусив детектива говорити про мене тільки втішні речі.
Десять тисяч тонн імли впало на Венецію; вона затягла мої вікна й заповзала у шпари під дверима.
Щоразу, як у душу мені закрадався вогкий, моторошний листопад, я знав: давно пора зробити дві речі — поїхати геть від моря й підстригтися.
У підстриганні волосся є щось таке, що вгамовує кров, заспокоює серце й дає полегкість нервам.
До того ж десь у закутку моєї свідомості звучав голос старого, що, шкандибаючи з моргу, побивався: «Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг?»
Те чорне діло зробив, звісно ж, Кел. Отож я мав не одну причину навідатись до Кела, найгіршого перукаря у Венеції, а то й у цілому світі, зате дешевого, що чекав тебе за запоною туману з тупими ножицями й грізно вимахував своєю електричною машинкою «Джміль», наганяючи жах на бідних письменників та простодушних клієнтів, що випадково забрідали до нього.
Кел, подумав я, вистриже просвіт у темряві.
Спереду коротше. Щоб не заважало бачити.
Коротше з боків. Щоб не заважало чути.
Коротше ззаду. Щоб я міг відчувати небезпеку за спиною.
Коротше!
Але того дня я не потрапив до Кела.
Коли я вийшов з дому в туманну млу, по Віндворд-авеню рухалась процесія величезних темних слонів. А іншими словами — валка потужних чорних ваговозів з величезними підйомними кранами й гігантськими екскаваторами позаду. Вони оглушливо гуркотіли, посуваючись до прогулянкового помосту, щоб зруйнувати його чи принаймні почати руйнувати. Чутки про це ходили вже кілька місяців. А сьогодні воно мало статися. Чи найпізніше завтра вранці.
До зустрічі з Крамлі в мене залишалося ще більше, ніж півдня.
А відвідини Кела були далеко не найбільшою втіхою в світі.
Слони гуркотіли й ревли моторами, стрясали бруківку, наближаючись до своєї мети: пожерти павільйон сміху та баских коней на каруселі.