Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас. Страница 27

— Скажіть йому, — виспівувала вона, — що я маю платівки з новим записом Моцартової «Чарівної флейти».

— Вона каже…

— Мені чути, місіс Гутіерес. Скажіть їй, що це чудово, їй-богу, чудово!

— Вона хоче, щоб ви приїхав, вона скучила за вами й сподівається, що ви її пробачив, так вона каже…

За що? Я намагався пригадати.

— Вона каже…

Крізь тепле ясне повітря долинув голос Фанні:

— Скажіть йому, хай приїздить, але нікого з собою не приводить!

Мені аж дух забило. По жилах побіг холод усього з'їденого доти морозива. Коли ж це я таке робив? І якого це, вона вважає, незваного гостя я можу з собою привести?

А тоді я згадав.

Купальний халат, що висів уночі на дверях. Залиш його там. Канарки на продаж. Не принось порожніх кліток. Лев'яча клітка. Не здумай прикотити її вулицями. Лон Чані. Не відклеюй його від сріблястого екрана й не ховай у кишеню. Нічого цього не роби.

«О боже, Фанні, — подумав я, — невже туман суне й туди, до тебе? Невже імла сягне твого дому? Невже дощ постукає в твої двері?..»

Я так загорлав у трубку, що Фанні, мабуть, почула мій голос аж унизу, на своєму балконі.

— Місіс Гутіерес, скажіть їй, що я приїду сам. Сам! Тільки скажіть, це ще не напевне. Я не маю грошей, навіть на трамвай. Може, я приїду завтра…

— Фанні каже, щоб ви їхав, вона дасть вам гроші.

— Це чудово, але поки що я не маю в кишені й цента…

І в цю мить я побачив листоношу, що перейшов вулицю й засунув у мою поштову скриньку якогось конверта.

— Заждіть хвилиночку! — крикнув я в трубку й побіг туди.

То був лист із Нью-Йорка з чеком на тридцять доларів за оповідання, яке я нещодавно продав у «Дивовижні історії», про одного чоловіка, що страшенно боявся вітру, бо той переслідував його по всьому світі, від самих Гімалаїв, і серед ночі стрясав стіни його оселі, добиваючись до його душі.

Я побіг назад до телефону й закричав:

— Якщо встигну в банк, то приїду сьогодні ввечері!

Фанні переказали цю звістку, і вона проспівала три такти арії із дзвониками з «Лакме», а тоді посередниця поклала трубку.

Я помчав у банк.

«Могильний тумане, — подумки заклинав я, — не лізь у трамвай поперед мене, не їдь до Фанні!»

Колись венеційський поміст являв собою величезний «Титанік» перед нічним зіткненням з айсбергом і люди копошилися на палубі, зручніше переставляючи шезлонги, а хтось виспівував «Полину, господи, до тебе», готовий вибити чеку з детонатора в заряді тротилу…

…то багатоквартирний будинок на розі Темпл і Фігероа так само погойдувався на хвилях мексіканського кварталу, де майже з усіх вікон випиналися завіси, люди й спідня білизна, на балконах, що виходили на подвір'я, до знемоги колотили мильну воду пральleні машини, а в темних коридорах стояв гострий дух смажених пиріжків і проперченого в'яленого м'яса.

Замкнений сам у собі, то був ніби невеличкий Елліс-Айленд, [23] ковчег, населений людьми з кільканадцяти різних країн. Суботніми вечорами на горішньому поверсі бенкетували: їли енчіладу [24] й танцювали в коридорах конгу, [25] але решту днів тижня двері здебільшого були зачинені, і люди облягалися рано, бо всі працювали в центрі міста — хто в салонах одягу, хто в дріб'язкових крамничках, дехто ще мав роботу на поодиноких незакритих воєнних підприємствах у долині, а дехто торгував дешевими прикрасами на Олівія-стріт.

Тим ковчегом ніхто не правив. Власниця будинку, місіс О'Брайєн, з'являлася в ньому як могла рідше, боячись і за гаманець, і за свою сімдесятидворічну цноту. А коли й була там господиня, то це Фанні Флоріанна, яка вміла так солодко проспівати той чи той наказ зі своєї оперної ложі другого ярусу, що навіть хлопці в більярдні напроти переставали пишатись один перед одним, наче півні, й виходили на вулицю з киями в руках, щоб помахати їй і гукнути: «Оle!» [26]

На першому поверсі поряд із звичними чіканос [27] мешкали три китайці, а на третьому — літній японець і шість молодиків із Мехіко, що мали на всіх один костюм кольору вершкового морозива, і кожен носив його раз на тиждень увечері. Було там ще кілька португальців, нічний сторож із Гаїті, два торговці з Філіппін, а решта — ті ж таки чіканос. Ну, й місіс Гутіерес, що єдина в усьому будинку мала телефон, також мешкала на третьому поверсі.

Другий поверх — то була передусім Фанні зі своїми ста п'ятдесятьма кілограмами ваги, а крім неї — дві сестри-іспанки, обидві старі дівки, продавець ювелірних виробів з Єгипту та дві дами з Монтерея, котрі, як казали люди, за досить помірну ціну продавали своє кохання першому-ліпшому невдатному й сластолюбному більярдистові, що у п'ятницю проти ночі не гребував піднятися до них темними сходами. Як казала Фанні, кожна миша в своїй мишоловці.

Я був радий стояти перед цим будинком у вечірніх сутінках, радий слухати веселі мелодії радіо, що линули з усіх вікон, чути сміх і принюхуватись до розмаїтої суміші кухонних запахів.

Був радий увійти й зустрітися з усіма його мешканцями.

Життя деяких людей можна підсумувати так швидко, що ледь устигнуть грюкнути двері чи хтось кашлянути на темній вулиці вночі.

Визирнеш у вікно, а на вулиці ні душі. Хто там кашляв — уже й сліду нема.

Є люди, які доживають до тридцяти п'яти — сорока років, але їх ніхто не помічає, і життя їхнє скороминуще, мов полум'я свічки, таке нікчемне, що його й не видно.

У будинку та навколо нього було чимало таких невидимих чи не дуже видимих людей, що й жили там і начебто не жили.

Був там Сем, був Джіммі, був П'єтро Массінелло, і був дуже незвичайний сліпий, Генрі, чорний, мов ті коридори, якими він ходив у своїй негритянській гордині.

Усім чи майже всім їм судилося зникнути протягом кількох днів, усім у різні способи. А що вони зникали через однакові проміжки часу і кожен по-іншому, то цього ніхто не помічав. Навіть я мало не пустив повз увагу, що ховалося за їхніми несподіваними відходами.

Сем.

Сем був роботяга, що нелегально приїхав з Мексіки мити посуд по харчівнях, жебрати двадцятип'ятицентовики, купувати дешеве вино й цілими днями валятися десь у темному закутку, а потім уставати, наче мрець з домовини, й вирушати на нічний промисел: знов мити посуд, знов «стріляти» двадцятип'ятицентовики й заливатися шмурдяком, що його цей чоловік тягав із собою в пошарпаному рудому саквояжі. По-іспанському він говорив погано, по-англійському — ще гірше, бо все, що він казав, проходило крізь винний дух. Ніхто його не розумів, та й нікому не було до нього діла. Спав він у підвалі, далі від недобрих очей.

Це щодо Сема.

Джіммі теж годі було зрозуміти, але причиною цього було не вино, а те, що хтось поцупив його «кусачки». Штучні щелепи, зроблені йому безплатно, коштом муніципального управління охорони здоров'я, таємниче зникли тієї ночі, яку він мав необачність провести в десятицентовій нічліжці на Головній вулиці. Їх викрали із склянки з водою, що стояла в нього біля узголів'я. І коли він прокинувся, його широка білозуба усмішка згинула без вороття. Джіммі, із зяючою пусткою в роті, але звеселений джином, повернувся до будинку, показуючи всім свої рожеві ясна й безтурботно сміючись. Без протезів, та ще й зі своїм іммігрантським чеським акцентом, він, як і Сем, став геть недорікуватий. Спати він лягав о третій ночі, вмощуючись в одній із ванн загального користування, і щодня робив якусь роботу в будинку чи на подвір'ї, раз у раз заходячись сміхом без усякої видимої причини.

Це щодо Джіммі.

П'єтро Массінелло — то був справжній цирк в одній особі. Йому, як і решті, дозволялося в грудні переселяти свою строкату компанію собак, котів, гусей та папуг з їхнього літнього помешкання на даху до підвальної комірчини, де вони рік у рік зимували серед оглушливого гавкоту, гелготу, гвалту, що вщухав лише на короткі години сну. Часто можна було побачити, як П'єтро біжить лос-анджелеськими вулицями в супроводі своєї вірної орави: собаки вистрибували довкола нього, на кожному його плечі сиділо по папузі, позаду чалапала качка, а він ніс у руці патефон, потім примощував його десь на розі вулиці, ставив платівку «Казки Віденського лісу», і його собаки починали танцювати, заробляючи господареві хто що кине. П'єтро був малого зрісточка, носив капелюха з бубонцями, обводив свої безумно розширені невинні очі чорною тушшю, а на манжети та вилоги попришивав маленькі дзвоники. З людьми він не розмовляв — він їм співав.