Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас. Страница 31

— Атож! Тільки кінопроектор та купа фільмів у вітальні. Час працює на добро лиш в одному напрямі. Назад. Минуле в моїх руках. Побий мене бог, коли я знаю, як дати собі раду із сьогоденням, і під три чорти майбутнє! Я не хочу жити в ньому, не хочу йти в нього й зненавиджу кожного, хто мене до цього змушуватиме. Ось, як на мене, справжнє життя.

Я повів очима по всіх освітлених вікнах її мечеті, по всіх кімнатах за тими вікнами, тоді звернув погляд на залишений під бічною стіною лімузин.

Це чомусь занепокоїло її, і нараз вона гайнула в будинок, а тоді повернулася з пляшкою того ж таки білого вина. Налила мені в келих і пробурмотіла:

— Та якого біса… Ось випийте. А я…

І раптом, коли вона простягла мені келих, я засміявся. Та де в біса засміявся — вибухнув сміхом, зайшовсь реготом!

— У чім річ? — запитала вона, відвівши трохи назад руку з келихом. — Що тут таке смішне?

— Ви!.. — аж задихавсь я. — І шофер… І служниця… Служниця, шофер! І ви!

Я показав на кухню, на лімузин і на неї.

Вона зрозуміла, що попалась, і приєдналася до моїх веселощів, закинувши голову назад і дзвінко сміючись.

— Боже мій, ви мене спіймали, юначе! А я ж то… я думала, що добре зіграла!

— Дуже добре! — вигукнув я. — Просто чудово. От тільки, коли ви простягли келих, мені в око впав примітний порух зап'ястка. Я ж бачив шоферові руки на кермі. І бачив, як служниця тримала тацю. Констанс… пробачте, міс Реттіген…

— Констанс.

— Ви могли б розігрувати цей маскарад хтозна-скільки, — сказав я. — А руки, зап'ястки — це ж така дрібна деталь!

Вона вискочила з кімнати, тоді пустотливо, мов кімнатна собачка, прибігла назад у шоферському кашкеті, а за мить скинула його й наділа наколку служниці. Щоки її розшарілись, очі блищали.

— Кого б ви хотіли вщипнути за задок? Шофера чи служницю?

— У вас в усіх трьох премилі задки!

Вона підлила мені вина, відкинула вбік обидва головні убори й сказала:

— Оце єдина моя розвага. Вже багато років не маю ніякого діла, то сама собі його знаходжу. Пізніми вечорами виїжджаю до міста, інкогніто. Часом роблю в крамницях закупки — теж як служниця. А ще орудую в підвалі кінопроектором, мию машину. Та й куртизанка з мене непогана, якщо вам до вподоби куртизанки. Колись я заробляла по півсотні доларів за ніч, і це в двадцять третьому році, коли долар ще мав справжню ціну й за двадцять п'ять центів можна було пообідати.

Ми довго сміялися. Я відкинувсь на подушки.

— А навіщо вся оця таємничість, нічне життя? Ви ніколи не виходите вдень?

— Тільки на похорони. Розумієте… — Констанс відсьорбнула кави й знову вгрузла спиною в купу подушок, схожу на гурт лежачих собак. — Розумієте, я не дуже люблю людей. Це в мене ще змолоду почалося. Певно, надто багато на моїй шкірі слідів від продюсерських пальців. А втім, і так непогано грати роль самотньої господині дому.

— А я тут до чого? — запитав я.

— Ви друг Фанні, це по-перше. По-друге, ви начебто добрий хлопчина. Тямущий, хоча й дурненький. Цебто, невинний. Ці великі голубі очі, скільки в них наївності! Життя вас іще не ламало? Дай боже, щоб і не ламало ніколи. Ви здаєтеся мені безпечним, милим і забавним. Але без ніякої фізіології, як тепер кажуть, без ніякої фізіології. Тобто я не збираюся тягти вас до себе в спальню, вашому дівоцтву ніщо не загрожає.

— Я не дівич.

— Хай ні, але з біса схожі.

Я люто спаленів.

— Ви так і не відповіли мені. Чому я тут?

Констанс Реттіген поставила на підлогу свою чашку, нахилилась уперед і подивилась мені просто в очі.

— Фанні стривожена, — сказала вона. — Перелякана. Нажахана. Чи не з вашої ласки?

За короткий час я встиг забути.

Подорож машиною з міста до узбережжя розвіяла морок у моїй голові. Поки я був у цьому домі, стояв біля басейну, дивлячись, як господиня поринає в море, потім вертається, і відчував на обличчі легкий бриз, а в роті смак доброго вина, події останніх двох днів наче звітрилися в мене з пам'яті.

Раптом я усвідомив, що вже багато тижнів не сміявся отак від душі. Молодий сміх цієї жінки повернув мене назад, туди, де мені й належало бути в мої двадцять сім років, а не в дев'яносто, що на них я почував себе, прокинувшись сьогодні вранці.

— То це з вашої ласки Фанні така налякана? — повторила своє запитання Констанс Реттіген і раптом замовкла. — О боже, — мовила вона, — у вас такий вигляд, наче я оце переїхала машиною вашого улюбленого собачку. — Вона схопила мою руку й міцно стиснула її. — Я що — вдарила вас у самісінькі круглячки?

— Які круг…

— У яєчка. Даруйте.

Вона дала мені час прийти до тями. А побачивши, що я не зомлів, сказала:

— Річ у тім, що я з біса опікуюся Фанні. Навряд чи ви знаєте, як часто я буваю в тому нужденному вулику.

— Я вас там ніколи не бачив.

— Ще й як бачили, тільки не впізнали. Торік на П'яте травня, [28] десь уже над північ, усі там звеселіли від вина та енчілади й, побравшись за руки, пішли танцювати мексіканську конгу по коридорах, по сходах, по всьому будинку. Я була на чолі тієї живої вервечки, виряджена такою собі Ріо-Рітою, і ніхто мене там не знав, а це ж бо єдина нагода добре збавити час. І ви там були, тільки десь у кінці вервечки, далеко від мене, так що ми ні разу не зіткнулись. А через годину я трохи погомоніла з Фанні й зникла. Здебільшого я приїжджаю туди десь о другій ночі, і ми з Фанні повертаємося в часи Чікагської опери й Інституту мистецтв, коли я вчилася малювати й безплатно співала в хорі, а Фанні виконувала кілька головних партій. Ми знали Карузо й були обидві худющі, як тріски, ви собі уявляєте? Фанні — худюща! Але який голос! О боже, та й молоді ж ми були!.. Ну, а решту ви знаєте. Я далеко пішла, зі слідами матрацних пружин на спині. А коли їх стало надто багато, втекла сюди видобувати гроші із надр свого задвірка.

Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами — чудові хатні тварини для затишного життя.

— Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.

— З того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.

— Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одну облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя — вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я — надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.

— Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один з них, — озвавсь я.

— Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх хористок підряд і не обертали б на ліжко свій письмовий стіл в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів свою бабусю, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ. — Вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. — О боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе в тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, в руках банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?

— Вчора ввечері ми тільки слухали музику й сміялися. Вона нічого не казала.

— Може, просто не хотіла турбувати Марсіянина, як вона вас часом називає, га? А я знаю напевне, бачила, як вона труситься. Ви коли-небудь мали справу з кіньми? Помічали, як у них по шкурі перебігає дрож, коли на неї сідає муха? То от, на Фанні тепер весь час сідають невидимі мухи, а вона тільки міцно стуляє вуста, й по шкірі в неї перебігає отой дрож. Здається, в її спіритичній таблиці геть усе переплуталось. А пісковий годинник показує не той час, бо хтось насипав у нього замість піску прах з погребної урни. У дверцятах її холодильника чути якийсь шепіт. Опівночі в ньому падає лід, і той звук озивається лиховісним сміхом. У туалеті цілу ніч щось булькоче й гарчить. Терміти ось-ось проточать підлогу під її кріслом, і вона бухне просто в пекло. Павуки на стіні тчуть їй поховальний саван. Ну, як вам такий перелік? І все — тільки передчуття. Жодного факту. Так не довго й з глузду зсунутись. Ви розумієте?