Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас. Страница 41
Я підійшов і став між двома старими, бажаючи сказати щось значливе.
Але тільки тяжко зітхнув.
То була мова, яку вони розуміли.
Почувши моє зітхання, старі довго мовчали.
А потім кивнули головами.
— Ну ось, у добру халепу ти знов мене втягнув!
Мій голос, линучи до Мехіко, був голосом Олівера Гарді.
— Олі! — гукнула Пег голосом Стена Лорела. — Негайно лети сюди! Рятуй мене від мумій Гуанахуато!
Стен і Олі. Олі і Стен. Від самого початку ми називали себе «Нерозлучні Лорел і Гарді», бо обоє ще змалку до нестями любили цей популярний дует і завжди наслідували їхні голоси.
— Чому ти не хочеш нічим мені зарадити? — закричав я в ролі містера Гарді.
А Пег у ролі Стена Лорела забелькотіла у відповідь:
— Ой, Олі, та я… я хочу сказати… мені здається… я…
Запала тиша, і ми тільки зітхали в розпачі, в скруті, в любовній тузі, одне назустріч одному, миля за милею і долар за доларом із небагатих статків Пег.
— Ти не можеш дозволяти собі таку розкіш, Стене, — мовив я зрештою. — І від цього стає так боляче, що ніякий аспірин не поможе. Стене, любий Стенлі, бувай здоровий.
— Олівере… — хлипнула вона. — Любий Олі… до побачення…
Як я вже казав, Крамлі помилився.
Того ж таки вечора, об одній хвилині на дванадцяту, я почув, як до дверей мого помешкання під'їхав похоронний катафалк.
Я ще не спав і одразу впізнав лімузин Констанс Реттіген — з того, як він м'яко зупинився біля тротуару й тихенько вуркотав, чекаючи, поки я заворушусь.
Я встав, ні про що не питаючи в бога чи в когось іншого, й машинально, бездумно вдягся. Щось спонукало мене дістати темні штани, чорну сорочку й старий синій блейзер. Тільки китайці вбираються на похорон у біле.
З хвилину я постояв, узявшись за ручку дверей, і аж тоді мені стало духу відчинити їх і вийти. Я не поліз на заднє сидіння, а сів спереду, де Констанс незворушно дивилася перед себе, на білопінні холодні хвилі прибою, що накочувались на темний берег.
По щоках її текли сльози. Не озиваючись і словом, вона тихо зрушила машину з місця. За хвилину ми вже розмірено мчали серединою Венеційського бульвару.
Я боявся запитувати, тому що боявся почути відповідь.
Десь на півдорозі Констанс сказала:
— Я відчула щось недобре.
Ото й усе. Я зрозумів, що вона нікому не дзвонила. Просто їй було потрібно поїхати й пересвідчитись самій.
Як виявилося, коли б навіть вона подзвонила комусь, було б уже однаково запізно.
О пів на дванадцяту ми опинилися перед старим багатоквартирним будинком.
Ми сиділи в машині, і Констанс, усе ще незворушно дивлячись перед себе й не втираючи сліз, що котилися по щоках, сказала:
— О боже, я почуваю себе так, наче й сама важу сто п'ятдесят кілограмів. Не можу встати.
Та зрештою нам довелося це зробити.
Уже в будинку, на сходовій площадці, Констанс раптом упала навколішки, заплющила очі, перехрестилась і задихано промовила:
— О господи, прошу тебе, прошу, прошу — хай Фанні буде жива!
Я допоміг їй піднятися сходами далі, й сам аж заточуючись з горя.
Тільки-но ми ступили в темний коридор, як нас обдало різким протягом. Десь там, за тисячу миль від нас, у далекому кінці пітьми, хтось відчинив і зачинив надвірні двері з північного боку будинку. Пішов подихати повітрям? Чи квапився втекти? Тінню, що пірнула в тінь. За мить до нас долинув гарматний грюк дверей. Констанс аж хитнулася на підборах. Я схопив її за руку й потяг далі.
Ми йшли, і за кожним кроком навколо нас ставало все глухіше, темніше й холодніше. Я пустився бігцем, і з уст у мене вихоплювались якісь дивні звуки, якісь молитви, що мали вберегти Фанні.
«Нічого не сталося, вона буде там, — переконував я себе, немов проказуючи подумки магічне заклинання, — вона буде там, зі своїми платівками й фотографіями Карузо, гороскопами й майонезними банками, зі своїм співом і…»
Атож, вона була там.
Розчинені двері хилиталися на завісах.
Фанні була там. Вона лежала горілиць на лінолеумі посеред кімнати.
— Фанні! — вигукнули ми обоє в один голос.
«Уставай! — хотіли сказати ми. — Ти ж не можеш дихати, лежачи на спині! Ти вже тридцять років не спала в ліжку. Тобі завжди треба сидіти, Фанні, тільки сидіти».
Вона не вставала. Не озивалася. Не співала.
Навіть і не дихала.
Ми вклякли біля неї, пошепки чи подумки про щось благаючи. Стояли на колінах, наче двоє молільників, двоє розкаяних грішників, двоє зцілителів, простягши до неї руки, так ніби це могло зарадити. Ніби самими своїми дотиками ми могли повернути її до життя.
Але Фанні лежала нерухомо, втупивши погляд у стелю, немовби хотіла сказати: «Як дивно, чого це стеля в мене перед очима й чом я мовчу?»
Усе було дуже просто й страшно. Фанні впала, чи хтось її штовхнув, і не змогла підвестися. Впала й лежала отак серед ночі, аж поки власна вага стиснула її й задушила. Не треба було ніяких зусиль, щоб не дати їй повернутися на бік. Не треба було пускати в діло руки, душити її. Ніякого насильства. Тільки постояти над нею і впевнитися, що вона не перекотиться, щоб упертись у підлогу й, хапаючи ротом повітря, зіпнутись на ноги. Всього хвилину чи дві, аж поки зупиниться дихання й оскліють очі.
«Ой Фанні! — безгучно стогнав я. — Ой Фанні, — голосив я, — що ти собі зробила?!»
До мене донісся ледь чутний шурхіт.
Я крутнув головою і втупив очі туди.
Диск старенького пружинного патефона Фанні ще обертався, зовсім повільно, поступово спиняючись. Але обертався. А це означало, що всього п'ять хвилин тому вона накрутила його, поставила платівку і…
І пішла відчинити двері в темряву.
Патефонний диск обертався. Але платівки на ньому не було. «Тоска» зникла.
Я кліпнув очима, а тоді…
Почулося швидке дріботіння.
То Констанс підхопилася на ноги й, давлячись, бігла через кімнату. Бігла до сітчастих дверей балкона, що дивився на захаращений мотлохом пустир, за яким здіймався Банкер-Хілл, а навскоси через вулицю була більярдна, звідки цілу ніч раз у раз долинав гучний сміх. Перше ніж я встиг зупинити Констанс, вона вискочила за двері й кинулась до балюстради.
— Констанс! Ні! — заволав я.
Та її просто занудило, й вона, перехилившись через балюстраду, вивергала із себе той давлючий клубок, і мені страшенно хотілося зробити те саме. Але я прикипів до місця й тільки дивився то на неї, то на велику гору, біля якої малими підгірками щойно стояли на колінах ми з Констанс.
Нарешті Констанс випросталась.
Я повернувся і, обминувши Фанні, не знати навіщо перейшов кімнату й відчинив білі дверці. На обличчя мені впало холодне тьмяне світло.
— Господи боже! — гукнула Констанс від балконних дверей. — Що ви там робите?
— Фанні сказала, — відповів я неслухняними вустами, — «Як щось станеться, заглянь у холодильник»…
В обличчя мені війнуло могильним холодом.
— …От я й заглядаю.
Нічого, звісно, в холодильнику не було.
Чи, власне, там було аж надто багато чого. Всілякі желе, варення, майонези, салатні соуси, маринади, стручки мексіканського перцю, солодкі сирки, булочки, масло, варене м'ясо — справжній склад холодних делікатесів. Досить було повести поглядом, щоб побачити й неосяжне тіло Фанні, й ті засоби, з допомогою яких його було замислено й неухильно побудовано.
Я знов і знов роздивлявся на все це добро, намагаючись добачити те, що мала на думці Фанні. О боже, подумав я, чого я шукаю? Невже відповідь тут, у холодильнику? Я мало не сягнув туди рукою, щоб вигребти на підлогу всі ті варення та желе. Вже аж на півдорозі спинився.
Ключ до розгадки був не тут, а коли й тут, то я його не бачив.