Вірнопідданий - Манн Генрих. Страница 12

Не завжди корпоративне життя поверталося своєю веселою стороною. Воно потребувало жертв; воно привчало мужньо зносити скорботу. Сам Деліч, що так часто був джерелом веселощів, завдав «Новій Тевтонії» горя. Якось уранці, коли Дідеріх і Вібель зайшли до нього, він стояв перед умивальником і лише встиг сказати: «А, це ви? Вас сьогодні теж мучить спрага?» — як раптом, перш ніж вони встигли підхопити його, упав на підлогу разом з тазом і глеком. Вібель обмацав його: Деліч не поворухнувся.

— Розрив серця, — коротко сказав Вібель.

Твердим кроком він підійшов до дзвоника. Дідеріх підняв черепки і витер підлогу. Потім вони перенесли Деліча на ліжко. Нестримному хазяйчиному голосінню вони протиставили сувору витримку, гідну членів їхньої корпорації. Потім пішли виконувати необхідні формальності. Дорогою, розмірено крокуючи в ногу з Дідеріхом, Вібель сказав із стоїчною зневагою до смерті:

— Це може статися з кожним із нас. Пиятика — не жарти. Кожен повинен це розуміти.

Дідеріх поділяв загальний урочистий настрій, викликаний тим, що Деліч лишився вірний своєму обов’язкові і помер на полі честі. З гордістю ішли вони за труною. «Нова Тевтонія» — наш стяг!» — можна було прочитати на кожному обличчі. Спустивши прикрашені крепом рапіри, вони стояли на цвинтарі із зосередженими обличчями воїнів, в яких найближча битва може відібрати життя так, як попередня забрала його в їхнього товариша; похвали покійникові, про якого найстаріший член корпорації сказав, що він заслужив найвищої нагороди в школі мужності та ідеалізму, розчулили їх усіх, ніби стосувалися їх самих.

На цьому Дідеріхове учнівство скінчилося, бо Вібель вийшов з корпорації, щоб підготуватися до екзамену на референдарія; і відтепер Дідеріх мусив самостійно запроваджувати в життя перейняті в нього принципи і вщеплювати їх новакам. Він робив це суворо, свідомий своєї високої відповідальності. Горе новакові, що заслужив «великого келиха»! Не минало й п’яти хвилин, як він навпомацки, тримаючись за стіни, вибирався із зали. Одного разу трапилося щось жахливе: новак пройшов у двері раніше за Дідеріха. За кару йому була восьмиденна заборона цокатися з ним під час пиятики. Не пиха і не себелюбство керували Дідеріхом: лиш його висока думка про честь корпорації. Він сам був тільки людиною — отже, нічим; всі його права, все його значення і вага випливали з корпорації. Навіть фізично він завдячував їй усім: округлістю білого обличчя, черевцем, яке викликало у новаків таку пошану, привілеєм приходити на публічні урочистості у високих чоботях, із стрічкою через плече та в кольоровій шапочці, втіхою носити мундира! Звичайно, він досі повинен був поступатися місцем лейтенантові, оскільки корпорація, до якої належав лейтенант, була, безперечно, вища; та принаймні він міг не боятися трамвайного кондуктора, той не наважиться нагримати на нього. Його мужність була грізно накреслена на його обличчі рубцями, що перетинали підборіддя, борознили щоки і врізалися в коротко обстрижений череп, — і яка то радість мати змогу щодня доводити її кожному! Якось несподівано трапилася блискуча нагода. Він, Готліб Горнунг і покоївка їхньої хазяйки втрьох були на танцях у Галензее. Вже кілька місяців друзі спільно наймали приміщення, де прислужувала гарненька дівчина; обоє вони робили їй незначні подарунки і в неділю їздили разом з нею за місто. Що ж до того, чи домігся Горнунг у неї того ж самого, що й він, то про це Дідеріх мав свої власні припущення. Офіційно і від імені корпорації це було йому невідомо.

Роза була гарно одягнена, і на балу охочих залицятися до неї знаходилося чимало. Щоб протанцювати з нею ще одну польку, Дідеріх змушений був нагадати, що він купив їй рукавички. Він уже віддав їй, як личить перед танцем, церемонний уклін, як раптом хтось несподівано втерся поміж них і потяг Розу до танцю. Дідеріх розгублено дивився їм услід з неясною свідомістю, що безкарно лишити цього не можна. Але ще раніше, ніж він встиг щось вирішити, якась дівчина, протовпившись крізь танцюючі пари, кинулася до Рози, дала їй ляпаса і грубо вирвала її з кавалерових рук. Побачивши це, Дідеріх зразу ж попрямував до Розиного викрадача.

— Шановний пане, — сказав він, твердо дивлячись йому в очі, — ваша поведінка обурлива.

Той відповів:

— Хай так!

Вражений таким незвичним поворотом офіційної розмови, Дідеріх пробелькотів:

— Грубіян!

Той чітко відповів:

— Бовдур, — і зареготав.

Зовсім приголомшений такою зневагою до етикету, Дідеріх хотів уже вклонитися й відійти, але той раптом штовхнув його в живіт, і тієї ж миті вони вже каталися по підлозі. Серед вереску і підохочувальних вигуків вони боролися доти, доки їх не розборонили. Готліб Горнунг, який допомагав шукати Дідеріхове пенсне, зненацька крикнув: «Он він чкурнув!» — і кинувся навздогін. Дідеріх за ним. Вони підбігли саме тоді, коли Дідеріхів супротивник з якимось супутником сідав на візника, і найняли першого, що їм трапився. Горнунг твердив, що корпорація не може цього дарувати.

— Погань, сам тікає, а про даму забув.

Дідеріх заявив:

— Щодо Рози, то для мене вона більше не існує.

— Для мене теж.

Дорогою вони дуже хвилювалися.

— Чи доженемо їх? У нас не коняка, а якась шкапа.

— А що, як цей мужлай не зможе відповісти за свої вчинки на дуелі?

Було вирішено: «Тоді інцидент офіційно не відбувся».

Перший візник спинився в західній частині міста, біля цілком пристойного будинку. Двері зачинилися Дідеріхові й Горнунгу перед самим носом. Вони вирішили чекати. Стало прохолодно, вони ходили туди й сюди перед будинком, двадцять кроків уліво, двадцять кроків управо, не спускаючи очей з парадного ходу, і повторювали ті ж самі грізні й багатозначні слова. Тут може йтися лише про пістолети! Цього разу за честь «Нової Тевтонії» ворог заплатить дорого! Аби тільки той не був справді якимсь мужлаєм!

Нарешті з’явився швейцар, і вони почали його розпитувати. Вони намагалися описати йому молодих людей, але виявилося, що у жодного з них не було якихось особливих прикмет. Горнунг ще завзятіше за Дідеріха наполягав на тому, що треба чекати, і вони ще дві години ходили туди й сюди, аж поки з дому вийшло двоє офіцерів. Дідеріх і Горнунг вирячили очі, не бувши певні, що тут нема якої помилки. Офіцери зніяковіли. Один неначе навіть зблід. Тоді Дідеріх зважився. Він підійшов до зблідлого офіцера:

— Шановний пане…

Голос не слухав його. Лейтенант зніяковіло сказав:

— Ви, мабуть, помиляєтесь.

Дідеріхові вдалося вимовити:

— Аж ніяк. Я змушений вимагати задоволення. Ваша поведінка…

— Я вас зовсім не знаю, — пробелькотів лейтенант.

Але його товариш прошепотів йому: «Так діла не буде».

Він узяв у нього візитну карточку, приклав до неї свою і простяг обидві Дідеріхові. Дідеріх подав свою, потім прочитав: «Альбрехт граф Тауерн-Беренгейм». І вже не читаючи другої, став поквапливо і старанно уклонятися. Тим часом другий офіцер звернувся до Готліба Горнунга:

— Мій друг, звичайно, дозволив собі тільки невинний жарт. Проте він ладен дати перше-ліпше задоволення; я хочу тільки заявити, що образливих намірів у нього не було.

Його супутник, до якого він при цьому повернувся, знизав плечима. Дідеріх пробелькотів:

— О, я дуже вдячний!

— Отже, ми можемо вважати, що з цією справою покінчено, — сказав один із них, і обидва офіцери пішли геть.

Дідеріх ще й досі стояв на місці з вогким лобом і затуманеною свідомістю. Зненацька він глибоко зітхнув і повільно всміхнувся.

Після цього в пиварні тільки й розмов було що про цю пригоду. Дідеріх вихваляв перед своїми товаришами по чарці справді лицарську поведінку графа.

— Справжній аристократ завжди лишається вірний собі.

Його випнуті губи нагадували мишачу нірку, коли він мовив:

— Манери — не пуста штука.

Знову й знову звертався він до Горнунга, як до свідка великої події в своєму житті.

— І все так просто, правда? О, навіть рисковатий жарт не спиняє цих панів. І як він поводився: б-бездоганно, кажу я вам! Пояснення його вельможності були такі вичерпні, що я ніяк не міг… Ви розумієте: не можна ж бути грубіяном.