Вірнопідданий - Манн Генрих. Страница 16

— Кінець кінцем, — мовив він, — сила на нашому боці, ми можемо їх вигнати. Німецька армія…

— От у тому й справа, — підхопив, бігаючи кімнатою, пан фон Барнім. — Чи для того ми провадили переможну війну, щоб мій спадковий маєток був проданий якомусь там Франкфуртерові?

Приголомшений Дідеріх ще не встиг відповісти, як задзвонили, і пан фон Барнім сказав:

— Це мій перукар, за нього я теж збираюся взятися.

Він помітив Дідеріхове розчарування і додав:

— Звичайно, з такою людиною у мене розмова інша. Але кожен з нас повинен посильно шкодити соціал-демократії і перетягати маленьких людей до табору нашого християнського кайзера. Внесіть і ви свою лепту.

І аудієнція була скінчена. Виходячи, Дідеріх почув, як перукар сказав:

— Ще один старий клієнт, пане асесоре, перейшов до Ліблінга тільки тому, що Ліблінг нещодавно поставив мармурові столики.

Коли Дідеріх переказав цю розмову Вібелеві, той відповів:

— Це все чудово, і я схиляюся перед ідеальними поглядами мого друга фон Барніма, але це довго ні на крок не зрушить нас з місця. Бачте, навіть Штекер із власного досвіду в Льодовому палаці розчолопав, що таке демократія, хоч як там вона себе називає — християнською чи нехристиянською. Справа зайшла надто далеко. Тепер лишається тільки одне: діяти, поки влада в наших руках.

І Дідеріх з полегкістю погодився. Ходити й вербувати християн здалося йому справою трохи неприємною.

— «Соціал-демократію я беру на себе», — сказав кайзер. — Вібелеві очі заблищали грізно, як у кота. — Чого ж вам треба ще? Солдати підготовлені до того, що їм, мабуть, доведеться стріляти в своїх любих родичів. Отже? Можу вас повідомити, мій друже, що ми стоїмо напередодні великих подій.

Побачивши велику Дідеріхову цікавість, Вібель додав:

— Те, про що мені пощастило дізнатися через мого кузена фон Кляпке…

Вібель зробив паузу. Дідеріх клацнув каблуками.

— …ще не підлягає розголосові. Зазначу тільки, що вчорашнє висловлювання його величності — «критиканів як-найпокірніше просять струсити порох Німеччини із своїх ніг» — було пересторогою, до якої треба поставитися з усією серйозністю.

— Справді? Ви так гадаєте? — сказав Дідеріх. — В такому разі мені справді дуже не пощастило: саме тепер я змушений був піти з армії його величності. Дозволю собі сказати, що я б до кінця виконав свій обов’язок щодо внутрішнього ворога. На армію, наскільки мені відомо, кайзер може звіритися.

В ці холодні й вогкі лютневі дні 1892 року він багато часу збував на вулиці, чекаючи великих подій. На Унтер ден Лінден щось змінилося, хоч було ще неясно, що саме. На перехрестях стояли кінні поліціянти й також чекали. Перехожі вказували один одному на величезні скупчення поліції. «Безробітні!» Люди зупинялися, щоб подивитися на них. Вони йшли з північної частини міста невеличкими групами, повільним, розміреним кроком. На Унтер ден Лінден вони зупинялися, наче розгубившись, радилися поглядами і повертали до палацу. Там вони, засунувши руки в кишені і піднявши плечі, мовчки стояли під дощем, що падав на їхні вилинялі пальта, а проїжджі екіпажі обхляпували їх болотом. Деякі з них стежили очима за перехожими офіцерами, дамами в довгих шубах, у колясках, чоловіків, які припленталися сюди з Буррштрасе, і їхні обличчя не виражали нічого — ні погрози, ні навіть цікавості, ніби вони прийшли сюди не дивитися на інших, а показати себе. А деякі не зводили очей з вікон палацу. Вода струмочками стікала по їхніх зведених догори обличчях. Кінний поліціянт з криком відтискав їх від палацу на другий бік вулиці або до найближчого рогу, але за хвилину вони вже знову стояли на тому ж місці, і здавалося, що між цими широкими змарнілими обличчями, освітленими тьмяним заходом сонця, і непохитним темним муром зяє величезна безодня.

— Не розумію, — казав Дідеріх, — чому поліція не діє енергійніше! Адже ж це банда бунтівників.

— Не турбуйтеся, — заперечував Вібель, — поліція одержала точні інструкції. Там, нагорі, провадять добре продуману політику, запевняю вас. Далеко не завжди бажано, щоб такі гнійники на тілі держави були виведені на самому початку. Їм дають доспіти, а тоді вже беруться за роботу!

Гнійник, про який говорив Вібель, день у день достигав усе більше, і двадцять шостого він, очевидно, прорвав. Демонстрації безробітних, здавалося, мали цього дня певну мету. Відтиснені на одну з північних вулиць, безробітні, раніше ніж їм встигали перетяти дорогу, пробивалися ще більшими гуртами із сусідньої. На Унтер ден Лінден їхні колони з’єднувалися; поліція розганяла їх, а вони зливалися знову, доходили до палацу, відступали і знову поверталися до нього, мовчазно і невтримно, мов ріка, що вийшла з берегів. Рух екіпажів припинився, пішоходи застрявали, втягнені цією повільною повінню, що в ній потопала площа, цим каламутним і сірим морем бідняків, яке вперто котилося вперед, з глухим гомоном, підносячи, ніби щогли загиблих кораблів, держална прапорів: «Хліба! Праці!» Виразніший гул виривався з глибин то тут, то там: «Хліба! Праці!» Линучи над юрбою, він наростав, немов з грозової хмари: «Хліба! Праці!» Натиск кінної поліції — море запінилося, відринуло, залунали жіночі голоси в тім хаосі, пронизливі, як сигнальні свистки: «Хліба! Праці!»

Біжать, збивають одне одного з ніг, змітають юрбу роззяв біля пам’ятника Фрідріхові. Але в них роззявлені роти; з дрібних чиновників, які не можуть дістатися до своєї служби, летить порох, ніби їх витрушують. Хтось із покривленим обличчям, якого Дідеріх не пізнає, кричить: «Тепер усе піде інакше! Будуть бити жидів!» — і людина зникла раніше, ніж Дідеріх устиг збагнути, що це пан фон Барнім. Він хоче кинутися слідом за ним, але натовп жбурляє його до вікна кав’ярні, він чує брязкіт розбитої шибки, і якийсь робітник кричить: «Нещодавно вони вигнали мене звідси, бо на мені не було циліндра і мої тридцять пфенігів пропали», — і лізе крізь вікно до кав’ярні, де люди, стикаючись серед перекинутих столиків, падають животами на підлогу, всіяну уламками, і голосно верещать:

— Не впускайте більше нікого! Нам нічим дихати!

Але до кав’ярні ще і ще лізуть люди.

— Поліція натискає!

Крізь вікно видно, що середина вулиці вільна, очищена, ніби для тріумфального походу. Раптом хтось каже:

— Це ж Вільгельм!

І Дідеріх знов опинився на вулиці. Ніхто не знав, як це сталося: раптом люди дістали змогу йти тісною юрбою на всю широчінь вулиці і по обидва боки коня, на якому сидів кайзер — сам кайзер! Дивилися на нього і йшли за ним. Клубки галасливих людей розплутувалися, вони прилучалися до юрби. Всі дивилися на нього. Темний потік, безформний, безладний, безмежний, а над ним світла пляма: молодик у шишаці, кайзер. Вони бачили, що змусили його вийти з палацу. Вони кричали: «Хліба! Праці!» — доти, поки він з’явився. Ніщо не змінилося, тільки він був тут, і вони вже йшли за ним, як на парад на Темпельгофське поле.

З боків, де ряди були рідші, гарно одягнені люди говорили одне одному:

— Ну, дякувати богові, він знає, чого хоче.

— Чого ж він хоче?

— Показати цій банді, у чиїх руках влада! Він пробував узяти їх добром і навіть задалеко пішов у своїх поступках два роки тому. Вони знахабніли.

— Страху він не знає, це треба визнати. Друзі мої, це історичний момент!

Дідеріх почув ці слова і здригнувся. Старий чоловік, який проказав їх, звертався й до нього. У старого були сиві бакенбарди, а на грудях — залізний хрест.

— Молодий чоловіче, — сказав він, — про те, що сьогодні вчинив наш блискучий молодий кайзер, діти читатимуть у підручниках. Згадаєте моє слово!

Багато хто йшов, випнувши груди, з урочистим обличчям. Вершники, що поступали за кайзером, трималися з крайньою рішучістю, але спрямовували своїх коней крізь юрбу з таким виглядом, ніби всіх цих людей зібрано тут як статистів для вистави за участю найясніших осіб; іноді вони кидали погляди навкруги, ніби бажаючи перевірити враження, яке вони справляють на публіку. Сам він, кайзер, бачив тільки себе й свій подвиг. Його риси застигли в глибокій серйозності, його погляд блискав над зачарованими ним тисячами людей. Він мірявся силами з ними, помазаник божий, з повсталими рабами! Сам-один і без охорони зважився він вийти до них, сильний тільки своїм помазанням. Вони могли підняти на нього руку, якщо на те була воля всевишнього; він офірував собою задля священного обов’язку. Коли ж бог за нього, тоді хай вони бачать це! Тоді вони навіки збережуть у своїх серцях спогад про його діяння і згадку про власне безсилля!