Вірнопідданий - Манн Генрих. Страница 27

— Ану, облиште там! — крикнув він. — Вилазьте! — З-під лантухів виліз молодий робітник. — І полюбовниця твоя теж! — кричав Дідеріх. — Скоро там! — І коли дівчина, нарешті, з’явилася, він узявся в боки. Весела історія! Його фабрика не тільки пиварня, але й щось гірше! Він так верещав, що всі збіглися. — Ну, пане Сетбіре, і це теж завжди так робилося? Можна вас поздоровити з новим успіхом! Значить, люди звикли розважатися за лантухами в робочий час. Як цей хлопець потрапив сюди? — Робітник сказав, що це його наречена. — Наречена? Тут нема ніяких наречених, тут є тільки робітники. Ви обоє крадете у мене робочий час, за який я вам плачу. Ви — свині і, крім того, злодії. Я викину вас і віддам до суду за образу громадської моралі!

Він з викликом озирнувся навколо.

— Я вимагаю тут німецької пристойності і німецької порядності. Зрозуміло? — Погляд його, впав на механіка. — І я доб’юся цього, хоч би як ви тут кривлялися! — крикнув він.

— Я й не збирався кривлятися, — спокійно відповів механік. Але Дідеріха вже несила була спинити. Нарешті він йому доведе!

— Ваша поведінка вже давно здається мені підозрілою! Ви не виконуєте ваших обов’язків, тому й завелися тут такі парочки.

— Я не наглядач, — докинув механік.

— Ви просто язикатий баламут. Ви розбещуєте підлеглих вам людей. Ви розводите крамолу! Як вас, до речі, звати?

— Наполеон Фішер, — сказав механік.

Дідеріх остовпів.

— Нап… Іще чого! Ви соціал-демократ?

— Авжеж.

— Я так і думав. Ви звільнені.

Він звернувся до робітників:

— Запам’ятайте це! — І, різко обернувшися, вийшов з приміщення. На подвір’ї його наздогнав Сетбір.

— Молодий господарю! — Він був дуже схвильований і не хотів говорити, поки вони не замкнули за собою дверей контори. — Молодий господарю, — сказав бухгалтер, — звільнити його неможливо, він член спілки.

— Саме тому я й хочу викинути його, — відповів Дідеріх.

Сетбір пояснив йому, що цього не можна робити, бо тоді всі кинуть роботу. Дідеріх не міг цього зрозуміти. Хіба вони всі належать до спілки? Ні. В чому ж тоді справа? Сетбір пояснив: вони бояться «червоних»; навіть на старих робітників покластися не можна.

— Я їх всіх викину! — вигукнув Дідеріх. — З чадами й домочадцями, з бебехами й манаттям!

— Та чи зможемо ми дістати інших, — сказав Сетбір, злегка посміхнувшися, подивився з-під зеленого козирка на розгніваного молодого господаря, який бігав по кімнаті і натручувався на меблі. Дідеріх кричав:

— Господар я на своїй фабриці чи ні? Я б хотів бачити…

Сетбір дав йому накричатися, а потім сказав:

— Пане докторе, вам не доведеться розмовляти з Фішером, він не піде від нас, він знає, що це завдало б нам дуже багато прикростей.

Дідеріх ще раз став дибки.

— Он як! Значить, мені не доведеться просити його, щоб він зласкавився і залишився? Цей пан Наполеон! Мені не доведеться запрошувати його в неділю на обід? Це була б для мене надто велика честь!

Кров ударила йому в голову, кімната здавалася йому тісною, він розчинив двері. Механік саме проходив поблизу. Дідеріх подивився йому вслід, ненависть загострила його здатність сприймати — він помітив одночасно і криві, худі ноги цього чоловіка, і його кощаві плечі з надміру довгими руками, а коли механік заговорив з робітниками, то він побачив, як рухалися під ріденькою чорною борідкою його міцні щелепи. Як ненавидів Дідеріх цей рот і ці вузлуваті руки! Чорнобородий вже давно пройшов далі, а Дідеріх досі ще відчував його запах.

— Подивіться, Сетбіре, — передні лапи звисають у нього аж до самої землі. Ще трохи, і він почне бігати рачки й гризти горіхи. Цій мавпі ми вже підставимо ніжку, будьте певні! Наполеон! Таке ім’я вже саме по собі є викликом. Хай він остерігається, бо один з нас двох, — Дідеріх закрутив білками, — залишиться на полі битви.

Він пішов з фабрики, високо піднісши голову, і, одягнувши чорного сюртука, подався засвідчувати свою пошану найповажнішим особам міста. Щоб з Мейзештрасе дістатися на Швейніхенштрасе, до бургомістра, доктора Шеффельвейса, йому треба було піти по Вухерштрасе, яка тепер називалася вулицею Кайзера Вільгельма. Так він і збирався зробити; але останньої хвилини, ніби за домовленістю, яку тримав у таємниці й від самого себе, він усе ж таки звернув на вулицю Флейшгауергрубе. Двоє східців перед будинком старого Бука були відполіровані ногами всіх жителів міста і їхніх попередників. Деренчання дзвінка біля жовтих скляних дверей лунко відбилося в порожньому коридорі. Потім там, у глибині, двері прочинилися, і стара служниця задріботіла коридором. Але не встигла вона дійти до дверей, як з кабінету вийшов господар дому і сам відчинив гостеві. Він узяв за руку Дідеріха, котрий запопадливо вклонявся, і повів його до кабінету.

— Любий Геслінгу! Я чекав на вас, мене повідомили про ваш приїзд. Гостинно просимо до Неціга, дорогий докторе.

У Дідеріха враз виступили сльози на очах, і він забелькотів:

— Ви надто добрі, пане Буку. Звичайно, я вважав за свій обов’язок насамперед відвідати вас і запевнити вас, що я завжди весь… що я завжди весь… до ваших послуг, — закінчив він ревно, як добрий учень. Старий пан Бук досі ще тримав його руку в своїй, теплій і при цьому легкій та м’якій.

— Послуги… — він сам підсунув Дідеріхові крісло, — ви, звичайно, будете робити їх не мені, а своїм сугромадянам, які віддячать вам за це. Радником ваші сугромадяни оберуть вас найближчим часом, це, здається мені, я можу вам обіцяти, бо цим лише віддадуть належне шановній родині.

А там, — старий Бук зробив урочистий і широкий рух, — я вже покладаюся на вас і сподіваюся, що ви найближчим часом дасте нам можливість привітати вас у магістраті.

Дідеріх уклонився із щасливою усмішкою, неначе його вже вітали.

— Щодо напрямку думок нашого міста, — вів далі пан Бук, — то я не скажу, щоб він був у всьому добрий… — Біла борідка пірнула в шовкову шийну хустку. — Та ще є простір, — борідка виринула знову, — і, дасть бог, ще надовго, для справді ліберальних людей.

Дідеріх запевнив:

— Я, звичайно, дотримуюся ліберальних поглядів.

Старий Бук провів рукою по аркушах паперу, що лежали на його бюрку.

— Ваш покійний батько часто сидів тут, супроти мене, особливо за тих часів, коли засновував свою папірню. На мою велику радість, я зміг йому в цьому допомогти. Йшлося про струмок, який тече тепер через ваш двір.

Дідеріх сказав схвильованим голосом:

— Скільки разів, пане Буку, мій батько розповідав мені, що струмком, без якого ми не могли б існувати, він завдячує тільки вам.

— Ні, не тільки мені, а нашому справедливому самоврядуванню, в якому, проте, — старий Бук підніс білого вказівного пальця і глибоко заглянув Дідеріхові в очі, — певні люди, певна партія багато що змінили б, якби тільки мали силу. — Голосніше і з пафосом: — Супротивник біля брами, тож згуртуймось і даймо йому відсіч.

Він помовчав і сказав спокійнішим тоном, навіть з благодушною посмішкою:

— А ви, найлюбіший пане докторе, чи не перебуваєте ви тепер у такому ж становищі, як тоді ваш батько? Хіба ви не збираєтеся розбудовувати свою фабрику? У вас, звичайно, широкі плани?

— Безперечно.

І Дідеріх почав палко викладати, що, на його думку, треба зробити. Старий уважно слухав, киваючи головою, потім узяв щіпку тютюну… Нарешті він сказав:

— Наскільки я можу судити, перед вами не тільки великі витрати при перебудові, але, мабуть, і ускладнення з міською будівельною інспекцією, з якою мені, між іншим, доводиться мати справу в магістраті. Тепер погляньте, любий Геслінгу, що лежить тут, на моєму бюркові.

І Дідеріх побачив докладний план своєї ділянки і суміжної з нею. Його розгублене обличчя викликало у старого Бука усмішку задоволення.

— Я можу подбати про те, — сказав він, — щоб вам не чинили ніяких перешкод. — І у відповідь на Дідеріхову подяку: — Допомагаючи кожному з наших друзів, ми служимо великому цілому. Бо друзі народної партії — всі, за винятком тиранів.