Вірнопідданий - Манн Генрих. Страница 56

Густа здивовано спитала:

— Хіба ви хочете мені його подарувати?

Він промимрив:

— Ви ж його знайшли, то ж я повинен…

Тут Густа зраділа:

— Це буде мій найкращий перстень.

— Чому? — з боязкою надією спитав Дідеріх.

Густа відповіла ухильно:

— Так, узагалі. — І, кинувши на нього швидкий погляд: — Бо він нічого не коштує, розумієте?

Дідеріх почервонів, і вони, кліпаючи, подивилися одне одному в очі.

— Ах, боже мій! — раптом вигукнула Густа. — Мабуть, страшенно пізно. Вже сьома? Що ж я скажу мамі?.. Я знаю, я скажу їй, що знайшла діамант у лахмітника, а він думав, що це неправдивий, і взяв тільки п’ятдесят пфенігів! — Вона відкрила золоту торбинку і опустила туди шпінку. — Ну, до побачення… Але на кого ви схожі! Поправте принаймні краватку!

І вона сама взялася за це. Він відчув її теплі руки у себе на шиї; її вогкі, пухкі губи ворушилися так близько від нього. Йому стало жарко, він затамував подих.

— Ось так, — сказала Густа і рішуче попрямувала до виходу.

— Я тільки погашу газ, — гукнув він їй услід. — Заждіть!

— Я жду, — відповіла вона з-за дверей, але коли він вийшов на подвір’я, її вже не було.

Він розгублено замкнув фабрику, голосно розмовляючи сам з собою:

— Спробуй-но тепер розгадати: це інстинкт чи розрахунок? — І він стурбовано похитав головою над вічною загадкою втіленої в Густі жіночності.

Можливо, говорив сам собі Дідеріх, що з Густою у нього справа йде на лад, хоч, правду кажучи, поволі. Події, що відбулися навколо процесу, справили на неї враження, але ще недостатнє. І Вульков не подавав про себе звістки. Після багатонадійного кроку урядового президента в Товаристві воїнів Дідеріх уперто чекав чогось дальшого; може, той наблизить його до себе, довірить якесь важливе доручення — він сам не знав, що і як. Це могло статися на балу в «Гармонії»; інакше, чому б сестрам дали ролі в п’єсі президентової дружини? Але все це тривало занадто довго, а Дідеріх жадав діяльності. Це був час, повний тривоги й прагнення вперед. Надії, перспективи, плани так і розпирали його мозок; на початку кожного дня хотілося здійснити все це зразу; але день минав, не приносячи нічого нового. Дідеріха опанувала потреба рухатися. Не раз він, замість того щоб зайти до погрібця, ішов гуляти, без мети, за місто, чого раніше з ним не було. Він повертався спиною до центру міста, важким кроком людини, сп’янілої від жадання діяльності, йшов вечірньою безлюдною Мейзештрасе, потім передмістям, де на довгій Геббельхенштрасе коло заїздів вантажні візники запрягали і випрягали коней, а потім проходив і повз тюрму. Там, нагорі, під охороною грат і вартового, сидів Лауер, якому й не снилося щось подібне. «Пиха до добра не доведе, — думав Дідеріх. — Як дбаєш, так і маєш». І хоч він був не зовсім не причетний до подій, які привели фабриканта до в’язниці, Лауер був тепер для нього істотою з каїновою печаткою, жахливою і зловісною. Одного разу йому здалося, що він бачить на дворі в’язниці якусь постать.

Було вже зовсім темно, але, може?.. Від страху в Дідеріха аж у душі похолонуло, і він прискорив ходу.

За міською брамою битий шлях вів до горба, де стояв Швейніхенський замок і де колись маленький Дідеріх разом з пані Геслінг солодко завмирав від жаху перед привидом. Про таку дитячу легковажність він тепер і не думав; навпаки, виходячи з міста, він через кілька кроків звертав на Гаузенфельдський шлях. Він робив це ненавмисне і навіть якось нерішуче, бо не хотів, щоб хтось застав його тут. Але він не міг стриматися: велика паперова фабрика вабила його, як заказаний рай; він не міг не наблизитися до неї на відстань кількох кроків, не покружляти навколо неї, не заглянути хоч крадькома за її мури… Якось увечері Дідеріха злякали голоси, які залунали в темряві зовсім близько. Він ледве встиг заховатися в рів. І поки якісь люди, певно, службовці, що чомусь затрималися на фабриці, проходили поблизу, Дідеріх сидів, зажмуривши від страху очі, бо відчував, що їх пожадливий блиск може виказати його.

Коли він уже повернувся до міської брами, серце йому все ще калатало, і він наважив зайти куди-небудь випити пива. Біля самої брами стояв «Зелений ангел», шинок найнижчого гатунку, що похилився від старості; був він брудний і мав недобру славу. Щойно в склепистому проході щезла якась жінка. Дідеріх, раптом пойнятий жадобою пригод, поспішив за нею. Коли світло стаєнного ліхтаря впало на жінчине закрите серпанком обличчя, вона хотіла затулити його ще й муфтою, але Дідеріх уже впізнав її.

— Добрий вечір, панно Цілліх.

— Добрий вечір, пане докторе.

І обоє зупинилися, роззявивши роти. Кетхен Цілліх перша забурмотіла щось про дітей, які живуть у цьому будинку і яких вона мала привести до недільної школи свого батька. Дідеріх хотів щось сказати, але вона вела далі все квапливіше. Ні, діти живуть, власне, не тут, але їхні батьки бувають у шинку і ті батьки не повинні нічого знати про недільну школу, бо вони соціал-демократи… Вона зовсім заплуталася, і Дідеріх, який спершу думав лише про своє нечисте сумління, раптом збагнув, що Кетхен перебуває у ще набагато складнішому становищі. Тому він навіть не намагався пояснювати свою приявність у «Зеленому ангелі», а просто запропонував їй разом почекати на дітей у шинку. Кетхен боязко відмовлялася що-небудь випити, але Дідеріх, не слухаючи її заперечень, замовив і для неї пива. «За ваше здоров’я», — сказав він, і на його обличчі можна було прочитати іронічний спогад про те, що під час їхньої останньої зустрічі в затишній вітальні пасторського дому вони мало не стали нареченим і молодою. Кетхен червоніла та блідла під своїм серпанком і розливала пиво. Вона раз у раз безпорадно підводилася із стільця і поривалася піти геть; але Дідеріх посадовив її в самий куток, а сам розсівся навпроти неї на всю широчінь проходу. «Діти зараз прийдуть», — добростливо сказав він. Але замість дітей прийшов Ядасон; він раптом став перед ними і дивився на них, мов скам’янілий. Кетхен і Дідеріх теж не ворухнулися. «Отже, все ж таки правда!» — подумав Дідеріх. Ядасон, очевидно, теж думав щось подібне. Ні один, ні другий не знали, що сказати. Кетхен знову заговорила про дітей і недільні школи. Вона говорила благаючим голосом і майже плакала. Ядасон невдоволено слухав її, він навіть зауважив побіжно, що деякі ситуації для нього надто заплутані, — і при цьому кинув на Дідеріха інквізиторський погляд.

— По суті, — сказав Дідеріх, — це ж дуже просто. Панна Цілліх шукає тут дітей, а ми обидва їй допомагаємо.

— Чи дочекається вона якоїсь дитини, невідомо, — в’їдливо доповнив Ядасон; тоді Кетхен сказала:

— І від кого — також.

Чоловіки стукнули кухлями по столу. Кетхен уже не плакала, вона навіть підняла серпанок і дивилася то на одного, то на другого незвичайно світлими очима. І голос її зазвучав відверто й безсоромно.

— Ну що ж, раз ви вже обоє тут, — сказала вона, беручи цигарку з Ядасонового портсигара, і одним ковтком випила коньяк, що стояв перед Дідеріхом.

Тепер настала черга Дідеріхові розгубитися. Ядасон, очевидно, знав друге обличчя Кетхен. Вони і далі обмінювалися двозначними фразами, аж поки Дідеріх не обурився поведінкою Кетхен.

— Тепер я вже добре знаю, що ви за одна! — вигукнув він, ударивши кулаком об стіл.

Кетхен відразу ж набрала свого звичайного світського вигляду.

— Що ви хочете цим сказати, пане докторе?

— Сподіваюся, ви не хотіли образити честь дами? — додав Ядасон.

— Я хотів тільки сказати, — пробелькотів Дідеріх, — що такою панна Цілліх подобається мені значно більше. — Він у цілковитій безпорадності крутив білками. — Днями, коли ми мало не заручилися, вона мені й наполовину так не подобалася.

Тут Кетхен зареготала так щиро, як ще ніколи не реготала у товаристві Дідеріха. У нього стало тепло на серці, він сам засміявся. Ядасон теж. Усі втрьох тряслися від реготу на стільцях і вимагали ще коньяку.

— Ну, мені пора йти, — сказала Кетхен, — інакше тато повернеться додому раніше за мене. Він одвідує хворих і завжди роздає їм ось такі малюнки. — Вона витягла із шкіряної сумочки два різнобарвних малюнки. — От, хочете?