Вірнопідданий - Манн Генрих. Страница 82

— Панове!

— Браво! — закричали постачальники, і Дідеріхові довелося знову чекати в атмосфері споріднено настроєних умів, в якій йому так легко дихалося. Коли ж йому, нарешті, дали змогу говорити, він висловив обурення своє і всіх тих, що попередній промовець зважився взяти під сумнів безкорисливість націоналістичних поглядів приявних. — Це нечувано! — вигукували постачальники.

— Це тільки доводить нам, — вів далі Дідеріх, — як своєчасно ми заснували «партію кайзера»! Монарх сам звелів злютувати водно лави тих, хто — пан чи холоп — хоче визволити його від пошесті крамоли. Цього хочемо ми, і тому наші націоналістичні і монархічні погляди високо стоять над підозрами тих, хто сіє перше насіння цієї крамоли.

Ще перед тим, як вибухнула буря оплесків, Гейтейфель дуже виразно сказав:

— Почекаємо перебалотування!

І хоча все подальше заглушили оплески постачальників, Дідеріх уже в цих двох словах відчув такий грізний натяк, що поквапився заговорити про інше. Справа притулку для немовлят була менш ризикованою.

— Як? Це справа громадської совісті? Ні, це наплід розпусти! Ми, німці, залишаємо такі речі французам, цій вимираючій нації!

Дідеріхові вистачало тільки повторити свою статтю з «Нецігської газети». Керована пастором Цілліхом спілка молоді і крамарчуки, які належали до християнської спілки, плескали в долоні при кожному слові.

— Німець — цнотливий! — вигукував Дідеріх. — Саме тому ми й перемогли в сімдесятому році!

Тепер за чергою галасувало від захвату Товариство воїнів. За столом президії схопився Кюнхен і, махаючи сигарою, проверещав:

— Ми їх невдовзі поб’ємо ще раз!

Дідеріх піднявся навшпиньки.

— Панове, — напружуючи голос, крикнув він у націоналістичний вир, — пам’ятник кайзерові Вільгельму буде оприлюдненням наших почуттів до великого діда, якого ми всі, я зважуся твердити, шануємо майже як святого, і одночасно обітницею його великому онукові, нашому блискучому молодому кайзерові, в тому, що ми завжди залишимося такими, як тепер — цнотливими, вільнолюбними, правдивими, відданими і хоробрими!

Тут постачальники знову наче з ланцюга зірвалися. Забувши про все, вони тішилися своїми піднесеними почуттями. Дідеріх також забув про всі земні помисли: про свою угоду з Вульковом, про свою змову з Наполеоном Фішером і про таємні розрахунки на перебалотування. Чистий захват на своїх крилах зносив його душу так високо, що аж паморочилася голова. Лише за кілька хвилин Дідеріх зміг знову провадити далі.

— Тому наш обов’язок рішуче відкинути і раз назавжди покласти край намірам тих, хто лише прагне розбестити нас своєю фальшивою гуманністю.

— А де ж ваша справжня гуманність? — пролунав голос Гейтейфеля, який цим запитанням так розпалив націоналістичні пристрасті приявних, що Дідеріха ледве стало чути. Можна було тільки зрозуміти, що він не хоче вічного миру, бо це — мрія і навіть не прекрасна. Замість цього він хотів спартанського виховання раси. Розплідженню недоумків і порушників моралі треба покласти край через хірургічне втручання. При цьому пункті програми Гейтейфель із своїми прибічниками покинув залу. Коло дверей він ще крикнув:

— Раджу вам вивалашити і так звану крамолу!

— Так ми й зробимо, коли ви будете ще довго критиканствувати! — кинув їм услід Дідеріх.

— Так ми й зробимо! — озвалося з усіх боків. Усі раптом зірвалися на ноги, цокалися, раділи і ділилися своїми переживаннями. Дідеріх, зачмелений оплесками, хитаючись під нагнітом справжніх німецьких рук, які прагнули потиснути йому правицю, і націоналістичних кухлів пива, які цокалися з ним, дивився з трибуни до зали, що здавалася ширшою і вищою його затуманеним хмелем очам. Крізь високі тютюнові хмари сходили до нього в містичному сяйві заповіти його володаря: «Воля монарха!», «Мій ворог!», «Мій курс!» Він хотів кинути їх до бучного натовпу та раптом схопив себе за горло — ані звуку! Йому відібрало голос. Він тривожно обернувся, шукаючи очима Гейтейфеля, але його вже не було. «Мені не треба було так дратувати його. Боронь мене боже, коли він буде змащувати мені в горлі!»

Найгірша Гейтейфелева помста полягала в тому, що він заборонив Дідеріхові виходити. Боротьба день у день розпалювалася все жорстокіше, і всі потрапляли до газети, бо всі промовляли: навіть пастор Цілліх і сам редактор Нотгрошен, не кажучи вже про Кюнхена, який промовляв водночас усюди. Тільки Дідеріх у своїй заново обладнаній старонімецькій вітальні мовчав і полоскав горло. З примітки коло вікна на нього дивилися три бронзові постаті завбільшки у дві третини людського зросту: кайзер, кайзерова дружина і зекінгенський сурмач. Він купив їх у відділі випадкових речей магазину Кона; хоч Кон і перестав замовляти папір у Геслінга і досі не став націоналістом, проте Дідеріх не вважав за можливе обійтися без них у своїй вітальні. Густа дорікала йому цією покупкою, коли він казав, що її капелюшки занадто дорогі.

Густа останнім часом почала вередувати, у неї бували напади нудоти, і стара пані Геслінг доглядала її. Як тільки їй ставало краще, вона нагадувала старій, що, по суті, все тут куплено на її гроші. Пані Геслінг не минала нагоди підкреслити, що за тодішнього Густиного становища її шлюб з Діделем був для неї справжньою божою ласкою. Кінчалися подібні сцени тим, що Густа надувалася, аж червоніла й починала сопіти, а пані Геслінг проливала сльози. Дідеріхові це було на користь: після таких суперечок обидві були з ним особливо ніжні, сподіваючися привернути його, бо він навіть нічого не підозрівав, на свій бік.

Що стосується Еммі, то вона, за своїм звичаєм, просто грюкала дверима і йшла нагору, до свого покою під скісним дахом. Густа частенько міркувала про те, щоб вигнати її ще й звідти. Де його сушити білизну в дощ? Якщо Еммі не знаходить собі чоловіка через свою бідність, значить, треба віддати її за чоловіка нижчого стану, за чесного ремісника! Але Еммі звичайно удавала із себе найбільшу аристократку в родині; вона бувала у Бріценів… Саме це й злостило Густу над усе. Еммі запрошували до панночок фон Бріцен, хоч ті жодного разу не переступали порога геслінгського дому. Їхній брат, лейтенант, міг би принаймні вшанувати Густу одним візитом за колишні вечері в домі її матері, але вшановував відвідинами тільки другий поверх геслінгського дому, що було навіть трохи дивно… Щоправда, успіхи у вищому товаристві не перешкоджали Еммі бути часом дуже пригніченою; тоді вона навіть не виходила із свого покою до родинного обіду. Якось Густа із співчуття і нудьги піднялася до неї, але Еммі, побачивши її, заплющила очі і залишилася лежати в своєму елегантному матине, бліда і задубіла. Не діставши відповіді, Густа пустилася в щирі розмови про Дідеріха і про свій стан. Тут застигле обличчя Еммі раптом перекривилося, вона впала обличчям на одну руку, а другою різко вказала на двері. Густа не приховала свого обурення; Еммі, схопившись, цілком виразно висловила своє бажання залишитися на самоті; поки встигла прийти стара пані Геслінг, було вже вирішено, що обидві половини родини надалі обідатимуть окремо. Дідеріхові, якому Густа з плачем поскаржилася, ці баб’ячі чвари зовсім не припали до душі. На щастя, його відвідала думка, яка обіцяла хоч на короткий час установити в домі спокій… Голос уже частково повернувся до нього, отож він одразу пішов до Еммі і заявив їй, що поклав послати її тимчасово в Ешвейлер, до Магди. На його подив, вона відмовилася. Він наполягав далі, вона мало не втратила самовладання; але раптом її наче пойняв страх, вона почала тихо і палко просити, щоб їй дозволили залишитися. У Дідеріха, він сам не знав чому, защеміло серце; він збентежено окинув поглядом покій і вийшов.

Другого дня Еммі, наче нічого не сталося, вийшла до столу, із свіжим рум’янцем і в найкращому настрої. Поводилася Густа стримано і тільки час від часу поглядала на Дідеріха. Йому здавалося, що він утямив; він підняв склянку перед Еммі і лукаво сказав:

— За ваше здоров’я, пані фон Бріцен!

Еммі зблідла.

— Ти просто смішний! — гнівно крикнула вона, жбурнула серветку і гримнула дверима.