Контррозвідка - Гуляшки Андрей. Страница 20

Всі знову розсміялися, навіть бай Гроздан посміхнувся. Силкувався засміятись і я.

— За те, що поїв, заплатить ця поважна людина,— вказав Авакум на Ічеренського.— А тепер дай усім по келиху вина та й собі налий!

Потім зайшла мова про квартиру для Авакума.

Бай Гроздан, якому, очевидно, археолог не душе сподобався, почав крутити: у селі є й кращі кімнати, але вчителі й геологи зайняли їх. Взагалі важко буде знайти квартиру.

— Він може тимчасово влаштуватись у моїй амбулаторії,— запропонував я, хоч мав досить підстав не бути люб'язним з цією людиною.

— Це розумно,— зауважив Ічеренський. Авакум зітхнув.

— Я дуже вразливий,— сказав він.— Завжди втрачаю настрій, коли побачу хвору тварину. А якщо перед очима промайне шприц з голкою, то впадаю в меланхолію на цілий тиждень.

— А мені нічого, коли побачу навіть тисячу шприців! — посміхнувся Матей Калудієв і весело додав: — Я не від того, щоб жити вдвох у моїй кімнаті. Вона чималенька і виходить на південь.

— Чудово,— кивнув Авакум.— У мене велика пристрасть до південних кімнат. Моя майбутня квартира матиме два вікна, які виходитимуть на південь. Але я вередливий щодо сну. В мене дуже розвинений слух — терпіти не можу хропіння. Коли чую, що хтось хропе біля мене, то впадаю в іпохондрію.

Бай Гроздан знизав плечима, але нічого не сказав.

— Я не хроплю,— зовсім несподівано обізвався Кузман Христофоров.

Усі ми здригнулися і наче по команді замовкли. Першим отямився Авакум.

— Щиро дякую за добрі почуття,— сказав він, напружено вдивляючись в обличчя Христофорова.— Я із задоволенням пожив би з таким здібним гірничим інженером. Я завжди поважав гірничих інженерів. Але ти, друже, маєш звичку розмовляти уві сні, правда ж? Шкода!

— Нічого! — кивнув Кузман і налив собі вина. Знову запанувала мовчанка.

— З усього видно, що тобі потрібен комфорт,— вимовив якось через силу бай Гроздан.— У Балабанихи є така кімната: простора, на другому поверсі — повна незалежність!

— У Балабанихи? — лукаво глянув на нього Матей Калудіев, підморгнувши.

— Та ну тебе! — насупився Ічеренський і, відломивши шматок хліба, почав повільно м'яти його пальцями.

Бай Гроздан подивився на нього і раптом зрозумів,, що припустився помилки. Він хотів щось сказати, розкрив рот, але тільки мовчки нахилив голову.

Матей Калудієв присвиснув і відвернувся до вікна.

— Що ж? Може, ви цю зручну кімнату обіцяли комусь іншому? — спитав Авакум.

Ми перезирнулися, чекаючи, що відповість на це пряме запитання Ічеренський: ми ж погодилися, щоб він був старійшиною за нашим столом.

Так і сталося.

Ічеренський прокашлявся і сказав:

— Ця справа дещо інакша, бай Гроздан має на увазі кімнату Балабанихи, де є певний комфорт. Це правильно.

— Та й Балабаниха чогось варта,— лукаво підморгнув Матей Калудієв.

— Тут жарти ні до чого! — докірливо сказав йому Ічеренський і, трохи помовчавши, додав: — Є тільки одна незручність: невідомо, що станеться з людиною, яка її наймала!

— Будьте спокійні,— сказав Авакум,— ця людина навряд чи скоро вийде з в'язниці.

Ми заціпеніли. Обличчя бая Гроздана втратило життєрадісність, а по губах Кузмана Христофорова поповзла якась злорада і водночас страдницька усмішка.

— Неодмінно повісять,— повторив, весело посміхаючись, Авакум. Він запалив сигарету і зручно вмостився на лаві.— Секретар окружної ради розповів мені багато чого про цього вчителя. Методій, чи як його?..

— Методій Парашкевов,— промимрив я.

— Саме так. В усьому зізнався, від початку до кінця.

— Дивно,— промовив Ічеренський.

Бай Гроздан важко зітхнув, наче вішати збиралися його, а не Методія Парашкевова.

— І цей тип сидів тут, за цим столом, поміж нас! — Капітан ударив кулаком по столу і схопився за кобуру.

Від удару, яким він міг би звалити теля, келих Кузмана Христофорова підскочив, вино полилося на стіл, йому на коліна, а він навіть не поворухнувся.

— Хто не вміє сміятись і не любить базікати про жінок, той не заслуговує довіри! — зробив філософський висновок капітан і погрозливо похитав головою.

— Мені випало щастя! — весело засміявся Авакум.— Як бачите, все схиляється на мою користь. Рік тому, коли ми проводили розкопи поблизу Нікополісад Іструму, стара циганка ворожила мені на бобах і сказала, що я народився під щасливою зіркою. Вона так і сказала: «Ти народився, сину, під щасливою зіркою, але ця зірка з'являється на небі, коли достигає виноград і настає пора збирати кукурудзу. В цей час, за яку б роботу ти не взявся, тобі щаститиме». Так сказала мені тоді циганка біля руїн Нікополісад Іструму і, Думаю, вона не помилилась. Ці циганки інколи знають про тебе все. Поміркуйте самі: яка тепер пора? Рання осінь. Виноград достиг, настав час збирати кукурудзу. Отже, моя зоря зійшла на небі, і я матиму зручну квартиру й приємну хазяйку. А ці речі, погодьтеся, бо й ви теж люди науки, мають велике значення у науково-дослідницькій справі. Капітан Калудієв несподівано сказав:

— Ми з тобою станемо добрими приятелями, голубе!

Він налив по келиху Авакумові й собі, потягнувся через стіл і гучно цмокнув археолога в ліву щоку.

Авакум і собі зробив те саме. Потім вони цокнулись і спорожнили келихи до дна.

— І все-таки,— зауважив Ічеренський, до якого знову повернувся добрий настрій,— я не раджу тобі жити в цій квартирі. Подумай, невже приємно жити в кімнаті повішеного?

— Але, друзі мої, невже я схожий на людину, яка боїться привидів?

Ми мовчки погодились, що він не схожий на таку людину.

Потім Ічеренський підвівся зі стільця, голосно позіхнув і неквапливо пішов до дверей.

— Ти забув заплатити, друже! — гукнув йому вслід Авакум.

Я здригнувся. Вкотре у цей день! Хіба можна так нахабно гримати на людину із заслугами, на вченого, що відкрив стільки покладів міді! Хоча в душі я й не полюбляв Ічеренського, але поважав його і чомусь боявся, як боявся вчителя математики.

Але Ічеренський тільки посміхнувся.

— Не турбуйся, мій хлопче! — сказав він.— Сьогодні середа, а в середу я плачу за все спожите за цим столом, разом із тим, що з'їли гості. Ти задоволений?

— Дуже,— відповів Авакум.— Я цілком задоволений. Урочисто обіцяю тобі перед цією чесною компанією, що кожної середи буду твоїм постійним гостем.

— Дякую,— кивнув Ічеренський.— Це дуже приємно, звичайно. Люблю чемних людей.

Тільки-но він переступив поріг, Авакум кинувся за ним.

— До речі, покажи мені, де хата того злочинця з чудовою хазяйкою! — засміявся Авакум.

По обличчю Ічеренського пробігла тінь. Він зупинився, помовчав мить, ніби міркував, чи не вилаяти нахабу і якими саме словами. Але, здається, переборов своє обурення, бо сказав спокійно і досить ввічливо:

— Хата злочинця? Та її видно звідси, навіщо ж вести тебе? — І показав у вікно.— Третя ліворуч, обгороджена цегляним муром.

— Ага, бачу,— сказав Авакум.— Бачу.

— Я проведу тебе,— зітхнув бай Гроздан.— Мені треба піти з тобою. Балабаниха не прийме тебе без представника ради — такий у нас порядок.— Він махнув рукою і зсунув набік свою овечу шапку.— Що ж, ходімо!

17

Отаке жахливе враження залишилось у мене від першої зустрічі з цією людиною.

Звичайно, тепер моя думка про Авакума і ставлення до нього змінилися. Та коли хтось спитає мене, як саме, я добре подумаю, перш ніж відповісти. І не знаю, відповім точно чи помилюсь. Проте дві речі для мене цілком очевидні. По-перше, я захоплююсь ним, хоч це захоплення дещо особливе. Я можу захоплюватися, приміром, яскравою квіткою, лісовою галявинкою. Але коли я думаю про цю людину, мені здається, що перед моїми очима постає сувора гірська панорама із запаморочливими проваллями під ногами і з ще більш запаморочливими верховинами. У моїх вухах лунає шум водоспадів, я бачу райдугу над спіненими коловоротами, а в небі орла, що нерухомо ширяє у височіні. Така панорама теж тішить мої очі, але я милуюсь нею трохи інакше, ніж, наприклад, яскравою квіткою або галявинкою, що загубилася в тиші зелених лісових нетрів.