Контррозвідка - Гуляшки Андрей. Страница 33

Годині о п'ятій пополудні Авакум поїхав назад у Момчилово.

25

Балабаниха зустріла його на ганку — усміхнена, із засуканими рукавами.

— Ой, чоловіче божий, нарешті дочекалась! — вигукнула вона, дивлячись на нього відданими очима.— Де ти блукав сьогодні?

— Блукав по шляхах,— відповів Авакум.— Така вже в мене робота — ганяти по шляхах і шукати старовину.

— Старовину! — Валабаниха голосно засміялась.— Знайшов, що шукати. Та старовина є й тут, біля тебе. А я навіщо?

Вона стояла на ґанку і грайливо дивилась на нього.

— Такої старовини, як ти, я боюсь, наче вогню,— промовив Авакум.— Дивись, щоб не накликати лиха.

— Я ж тобі в тітки годжуся, що ти? — пирснула жінка і взялася в боки.

— Тітонько, квітонько,— всміхнувся Авакум і поклав руку на її плече,— знайди якусь ряднину, щоб укрити машину, бо вночі, мабуть, знову дощитиме.

— Ти про це не турбуйся,— сказала Балабаниха, вдаючи, ніби не помічає його руки.— Зайди в кімнату, погрійся і обсушись, бо ти весь мокрий, наче щур. Невже хочеш залишити вдовицю з шістьма немовлятами?

— Воронь боже! — зітхнув Авакум.— А за твоє запрошення щиро дякую. Тільки попереду зайду до бая Гроздана, бо ми домовилися з ним.

Вона відступила набік і нахмурила брови.

— Учора приятелі, сьогодні бай Гроздан, а завтра ще хтось? — і посварилася на нього пальцем.

З печі пахло свіжим хлібом. Авакум проковтнув слину, згадавши, що з самого рання не мав і рісочки в роті.

— Якраз виголодаюсь,— сказав Авакум, прямуючи до хвіртки,— а то нема апетиту!

Ніч була вітряна, непроглядна і холодна.

Він ішов крайніми вуличками. Кілька разів мало не послизнувся і не впав у липке болото. До Ілязового будинку було менш як кілометр. Але Авакум добирався хвилин сорок. Коли нарешті дійшов до високих воріт, світні стрілки його годинника показували десяту.

Вдихнувши повітря, Авакум провів рукою по обличчю, постояв нерухомо. Кров била в скроні, і земля, здавалося, тікала з-під ніг.

«Чи змінили старшин?» — подумав він.

Авакум тихо прокашлявся і відчинив хвіртку. За кілька кроків від нього пробубонів незнайомий голос?

— Хто йде?

— Хочу звірити годинника,— сказав Авакум.— Котра година?

— Проходь,— відповів черговий м'якше.

Довелося працювати в темряві, тому затримався із зовнішнім замком. Ця затримка здалася йому вічністю.

Увійшовши в кам'яний передпокій, Авакум сів на підлогу, щоб трохи відпочити. З насолодою обіперся головою об стіну і заплющив очі. «Як добре!» — подумав він і зітхнув. І ту ж мить відчув, що поринає в спокійне, тихе море темряви, роз'ясненої тут і там зеленими та бузковими плямами.

Розплющивши очі, занепокоївся: невже проспав найслушніший для роботи час? Йому здавалося, ніби він спав дуже довго, так багато видінь пройшло перед його очима.

Глянув на годинник — двадцять хвилин на одинадцяту.

Як і передбачав, величезний замок на складському приміщенні в Ілязовому будинку тільки лякав своїми розмірами, а насправді був нехитрий, з надзвичайно простим механізмом. Авакум, якого не тішили легкі перемоги, навіть нахмурився.

Насамперед він заткнув вікно своїм піджаком, а зверху начепив ще й плащ. По тому присвітив ліхтариком, знайшов дві шпильки в своїх кишенях і ними прикріпив одяг до дощатої рами, щоб не проходило світло.

Відтак засвітив лампу.

Посеред кімнати валялися різні інструменти: великі й малі геологічні кайла, триніжки з приладами для вимірювання та нівелювання, секстанти, рулетку виски, готовальні, туш, логарифмічні та інші лінійки. Навпроти вікна був стелаж. На середній полиці лежало кілька тек, саме на них і звернув увагу Авакум. Він простяг руку до найбільшої і не помилився — то був маршрутний щоденник групи. Авакум присів на підлозі і став перегортати сторінки. Восьмого серпня геологи разом з капітаном Калудіевим вчетверте вирядились досліджувати місцевість на південний схід від Карабаїру. Було назначено координати кількох пунктів. Останній пункт і за довготою, і за широтою відхилявся лише на кілька десятих градуса від точки, де пеленгатори засікли передачу таємної ультракороткохвильової радіостанції.

Авакум посміхнувся, сягнув у кишеню по сигарети, але згадав, що курити не можна. Він глянув на дату під останнім кресленням: знову під підписом майора Інджова червоний олівець — десяте серпня.

Отже, десятого серпня у заштрихованому секторі, де група провадила розвідування, точніше — на східному кордоні цього сектора, таємна ультракороткохвильова радіостанція передала в ефір шифровану радіограму.

Авакум сперся на лікоть і почав водити пальцем міліметр за міліметром по картографічному кресленню. Місце радіостанції межувало зі східним кордоном заштрихованого креслення. З цього кордону пунктирною лінією був позначений у північному — північно-західному напрямі зворотний шлях групи: він закінчувався в улоговині між Момчиловом і Ликіте.

Авакум згорнув теку і поклав на місце. Тепер він знав: особа «ікс» належить до складу групи. Йдучи невідступно за своїми товаришами, вона відстає від них хвилин на тридцять і встигає за цей час зв'язатися із закордонним центром та. передати в ефір шифровану радіограму. Оскільки передача відбулася вночі, Авакум був певен: особа «ікс» або знала шифр напам'ять, або користувалася ним, присвічуючи ліхтариком, або шифр сам світився.

Він погасив світло і, вдягаючись, раптом відчув страшенну втому. Зійшовши на галерею, Авакум побачив біля дверей своєї кімнати стілець, де лежав окраєць вистиглого хліба зі шматочком бринзи зверху — все загорнене у білий лляний рушник.

Він поклав їжу на стіл, не покуштувавши, вийняв маленьку радіостанцію, погасив світло і, висвистуючи, щоб заглушити звуки, передав своєму управлінню зв'язку в Софію коротку зашифровану радіограму:

«Перевірте, чи була або є серед болгар, мешканців Англії, особа на прізвище Ічеренський. Чекаю інформації про нього та його родину. Дуже терміново. Кінець».

Сховавши радіостанцію, Авакум присів на ліжку, щоб скласти план роботи на завтра.

Надворі завивав вітер, гілки сукуватої сосни тихо стукотіли по шибках.

Прокинувся Авакум у такій самій позі — обіпершись об стіну, одягнений, взутий. Подивився на годинник — наближалася друга година ночі.

Навпомацки знайшов плащ, розчинив обидві стулки вікна й обережно переліз на товсті соснові гілки. Потім, причинивши вікно, повільно поліз униз, захищаючи очі від глиці.

Він пішов не до хвіртки, а попрямував стежкою, яка вела до перелазу через колючий тин.

Вийшовши на вулицю, постояв хвилю нерухомо і прислухався. Тільки вітер завивав між тинами та німотними будинками.

Пригадавши, що бай Марко Крумов якось розповідав йому про дім, де жив Боян Ічеренський, Авакум рушив на південь. Ступивши кроків двадцять, він опинився на широкій поперечній вулиці, яка йшла повз Ілчів шинок і зливалася з дорогою на село Ликіте. Відлічивши чотири будинки з правого боку, підійшов до п'ятого. Тут, за високим цегляним муром, жив Боян Ічеренський. Марко Крумов казав, що геолог займає весь будинок сам, бо господарі його ще торік переїхали в Мадан.

Наблизившись до п'ятого будинку, Авакум раптом відступив. З темряви біля самого муру неначе з-під землі виріс легковик. Навколо пахло нагрітою гумою та бензином.

Авакум мало не прикусив губу. Навшпиньки, затамувавши подих, він підкрався до машини. То був відкритий джип, чотиримісний «вілліс».

У цегляному мурі зяяв отвір — людина, яка вийшла з «вілліса», залишила хвіртку відчиненою.

«Випередили мене»,— зі скрухою подумав Авакум. Ту ж мить він пробрався на подвір'я і подався назад, бо на верхньому поверсі за низеньким балкончиком світилось вікно.

Згадавши про запах нагрітої гуми та бензину на вулиці, він подумав: «Цей приятель щойно зайшов сюди».

Усе ще ступаючи навшпиньки і тамуючи подих, Авакум підійшов до вхідних дверей, злегка натиснув на ручку і подумки вилаявся: двері були замкнені секретним замком.