Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 134

Різновидом революцій в їх обширній класифікації — «соціальні революції», «політичні революції», «революції знизу», «революції мас», «революції згори», «революційний верхівковий переворот», «революційний заколот» тощо) є національно-визвольні революції. Головна їх особливість полягає в тому, що першопричиною прагнення до радикальних змін є національна нерівність, залежність; їх нестерпний стан зумовлює пориви цілих етнічних груп (колективів), націй проти інонаціонального засилля, задля ліквідації національної несправедливості й досягнення ніким іншим не обмежуваних можливостей для повноцінної реалізації власних потенцій.

Вивченням революцій займаються (і немало) й ті, хто заперечує їх правомірність, намагається здискредитувати, звести оцінку до однозначно негативної суспільної ролі ¹⁰⁰¹. Умовно здійснювані зусилля можна найменувати анти-, негативноабо превентивно революційними концепціями. Однак незмінно пробиває собі дорогу й комплексний, всебічний науковий підхід, який породив чималу конструктивну (не апологетичну) літературу. В останні роки науковий напрямок навіть почали іменувати спеціальним терміном — революціологія ¹⁰⁰².

Орієнтуючись на досягнуті результати (в концентрованому вигляді вони представлені в згаданій книзі В. Шепелєвої, а тому свідомо вдаючись до теоретичних, історіографічних запозичень з її комплексної праці — щоб не повторювати від свого імені пророблене), звісно в потрібних випадках ставлячись до них з необхідною мірою критичності, можна вже на новому якісному рівні — рівні науково-теоретичного аналізу окреслити найзагальніші уяви про роль революцій в історичному процесі.

Відправними елементами — логічними «блоками» стали «теорія природного права» й концепція «суспільного договору», основи яких закладалися такими мислителями і політичними діячами як Дж. Мільтон, Дж. Лільберн, Дж. Локк, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, М. Робесп’єр та ін. Наріжна неспростовна ідея полягає в тому, що боротьба за природні права (на життя, свободу, щастя, рівність, братерство) абсолютно правомірні, оскільки існують раніше договору-закону. Відтак революція в ім’я прав і супроти усталеного закону цілком правомірна саме через свою природність.

Слід зауважити побіжно, що коли цьому сформульованому принциповому погляду протиставлялися консервативні концепції (скажімо, подані у праці Е. Берка «Роздуми про революції у Франції»), вони не могли витримати сутнісної конкуренції й у науково-теоретичному сенсі програвали, виявлялися безпорадними. Співвідношення підходів не змінювалося й тоді, коли з різних причин захоплено оптимістичні сприйняття й кваліфікації революцій (Т. Пейн «Права людини») ставали значно стриманішими, виваженішими. Не змогли поколивати позицій прибічників революційно-оптимістичних поглядів і достатньо глибоко обґрунтовані ідеї еволюціонізму, зокрема концепції соціальної еволюції Г. Спенсера й О. Конта (еволюція — норма, благо, революція — злочин, біда).

Полеміка в суспільнознавчій літературі впродовж кількох століть лише з новою й новою силою підтверджує: революція — один з двох природних варіантів руху необхідних соціальних змін.

Достатньо наочно невідворотний детермінізм революцій аргументують прибічники так званого абстрактно-натуралістичного напрямку. Так, для автора широко відомої книги «Анатомія революції» (1938 р.) К. Брінтона суспільство — це живий організм, що постійно росте й розвивається, а його оболонка (надбудови, політичні зокрема), як своєрідний «шкіряний покров» не в змозі розвиватися такою ж, синхронною мірою, автоматично і співмірно відповідати потребам організму — то ж він «підганяється» до умов, що безкінечно змінюються такими свідомими й болючими зусиллями як революції. Отже причини революцій — об’єктивні, щонайгостріші потреби росту, самого життя, організації суспільства, навіть «спасіння» останнього в кризових обставинах через віднаходження адекватних кроків, які забезпечують можливості висхідного поступу.

Розвиваючи й конкретизуючи абстрактно-натуралістичний напрямок в революціології, прибічники політико-правового напрямку (Д. Бодін, Б. Адамс, П. Сорокін, Л. Едвард, Д. Уебстер) підходять до революцій в першу чергу як політичних переворотів, які, своєю чергою, відкривають шлях до соціальних трансформацій (еволюцій), втім як і технічних, культурних, релігійних зрушень тощо (Г. Лебон, Ч. Еллвуд, К. Брінтон, Д. Пітті, марксистські автори).

Поширення набув і соціально-структурний напрямок (Т. Парсонс, Ч. Джонсон), згідно його уявлень, суспільство, як соціальна система, недовго може перебувати в «нормальному», «здоровому», «стійкому» стані, перебувати у відносному, умовному балансі, рівновазі. Динамічно розвиваючись як складно організована система, суспільство саме собою входить в асинхронність іманентних йому соціальних цінностей і витвореного на даний момент соціально-політичного середовища. Настає час революцій як особливого виду змін, коли інші варіанти «не спрацьовують», втрачають «рятівне» значення.

Одним із цікавих проявів соціально-структурного (системно-структурного) підходу є елітистські концепції (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс), за якими політична влада в суспільстві має належати еліті, яка перебуває в постійній циркуляції (перманентний прихід у владні структури найобдарованіших, найрозумніших, найвольовитіших, найфаховіших особистостей з одночасним «відсіюванням» елементів, які перестають відповідати критеріям еліти). Якщо такі канали соціальної мобільності забиваються, «костеніють», революції постають як останні клапани циркуляції еліти, рятівники, які «хірургічним втручанням», попри всю його болісність, відкривають перспективу оздоровлення, зокрема морального (А. Тойнбі), Англійський релігійний філософ і історик вважає зміну еліт (як би не намагалися чіплятися за свої удавані переваги ті, хто не можуть запропонувати конструктивні відповіді на виклики часу) зовсім не випадковими актами, а цілком природними, об’єктивно зумовленими: «рух постійно виявляється в феномені розпаду — через безсмислене й дике руйнування цінностей до відродження в новому акті творення» ¹⁰⁰³.

Для А. Тойнбі незаперечно: якщо суспільство не в змозі відповідати на «виклики Часу», воно ставить на собі хрест, провалюється, невмолимо розчиняється у пітьмі, приречено на загибель. Революція в цьому зв’язку (процес, який відповідає загальноцивілізаційній тенденції розвитку), безумовно, повинна розглядатися як відповідь соціуму на історичний виклик. Звісно, здатною давати відповіді на виклики Історії лише «творча меншість» вона і опиняється на чолі революційного процесу.

Найскладнішим і найважче адаптованим до історичного ґрунту залишається «психологічний напрямок» сучасної революціології. Втім, зародився він достатньо давно і має за собою такі гучні в науці імена як Г. Лебон, П. Аман, Д. Йодер, Ч. Еллвуд, П. Сорокін, М. Вебер, В. Зомбарт і багато інших. Всі вони тією чи іншою мірою схильні шукати якийсь універсальний, всезагальний, притаманний усім революціям психологічний фундамент як органічний закон життя суспільства. Так сталося, що при цьому значно більше розробляються не стільки позитивні начала індивідумів, груп, страт — такі, скажімо, як альтруїзм, колективізм, тяжіння до гармонійності, взаємодопомоги (П. Кропоткін, І. Мечніков, К. Тімірязєв, Л. Гумільов, Г. Заварзін), а негативні інстинкти — егоїзм, страх, заздрість, ненависть, садизм і т. ін. (соціал-дарвіністи Д. Гумплович, У. МакДугалл, У. Самнер, Е. Росс та ін.). На жаль, такий однобічний крен породжує просто злостиву, цинічну нервово антигуманну літературу як книга В. Булдакова «Красная смута. Природа и последствия революционного насилия» ¹⁰⁰⁴. Правда, поміркованіші (можливо — просто прагматичніші) школи і напрямки демонструють вміння інтегрувати в себе, точніше — обертати собі на користь будьякий настрій, протестне дійство — аж до соціальних конфліктів включно. Це соціальне маніпулювання, яке, між іншим, здійснюється тим ефективніше, чим краще й глибше розпізнається дійсна природа походження конфліктів на всіх їх зрізах — від індивідуально-особистісних до глобально-вселюдських.