Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 151

Дуже тяжко позначилась на перебігу революційних подій розірваність української нації, яку не вдалося подолати ані Актом соборності 22 січня 1919 р, ані спробами державних центрів УНР і ЗУНР досягти бодай якогось порозуміння. Різноспрямовані орієнтації лідерів («краєвий патріотизм») обох утворень трагічно вплинули на всю справу визволення саме в той момент, коли для того з’явилась, здавалося, обнадійлива перспектива. Хоча влітку 1919 р. «українські вояки зійшлися з усіх українських земель для спільної боротьби за волю України, але в той же час дійшло до згубного політичного розламу українського обєднаного фронту, — сумно констатує І. Мазепа. — Наслідком того була листопадова катастрофа 1919 року. Наддніпрянський соціялістичний провід на чолі з Петлюрою намагався провадити боротьбу з московськими большевиками, рахуючись з революційними настроями, що панували тоді на Україні. Петрушевич разом з правими українськими групами уважали, що треба йти до «тіснішого порозуміння» з Денікіном, хоч він прийшов на Україну з гаслами старої «єдиної неділимої Росії».

Правда, велику ролю в трагічних подіях Камянецької доби відограв той факт, що в цей час, як і раніше, нашої визвольної боротьби не визнавав світ. Це не сприяло встановленню єдиного погляду на цілі та завдання української боротьби. Але поза тим всім Камянецька доба показала, що дійсна соборність нації досягається не декляраціями і взагалі не словесними заявами, а лише фактичним співжиттям та співпрацею на одній території і в однакових умовах» ¹¹³⁸.

Надзвичайно шкідливими для національної справи були регіональна роз’єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень, що поставали під час революції, самостійно, без погодження з іншими рухатись до досягнення мети, яка мала бути спільною. Виходячи з того, що М. Шаповал досліджував і всі процеси 1917–1920 рр. на Кубані, яку він беззастережно вважав українським тереном, історик кваліфікував як найголовнішу помилку те, що «один народ, а будується одночасово З українські держави: Кубанська Республіка, Українська Республіка, Західньо-Українська Республіка. 1918–1920 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б» ¹¹³⁹.

Мабуть, цілком доречним буде висвітлити погляди на цю проблему С. Петлюри, його міркування й оцінки. Він декларує свою відданість ідеї соборності України і відразу наголошує: «Основою державности повинна бути Центральна Україна — Наддніпрянська, а не периферія, частина її. Коли об’єктивні обставини складаються так, що сьогодні соборности, етнографічно-територіяльного принципу нації не можна здійснити, було би божевільством в угоду максималізму територіяльного одмовлятись од державної самостійности на тих землях, де цю самостійність можна зреалізувати» ¹¹⁴⁰. А саме такою була, на думку Голови Директорії, лінія М. Грушевського: «…У нас хотіли або все, або нічого, хотіли волю політиків Галичини (3,5 мільйони) накинути цілому українському народові» ¹¹⁴¹.

С. Петлюра виявився єдиним зі згаданих вище політиків, хто серед причин поразки Української революції згадав відсутність належної уваги до релігійноцерковних питань, зокрема, до автокефалії Української православної церкви. У листі до І. Огієнка він писав: «…Надаючи справі організації української церкви велике значення з погляду державного, я, оглядаючи пройдений шлях, прихожу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви» ¹¹⁴².

На результати боротьби за українську справу вкрай згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення Української Народної Республіки, перманентні військові втручання тощо. І. Мазепа так пояснює причину ускладнень у цій сфері: «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Европою і Азією), завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил. Так і тепер, після вибуху революції 1917 року, Україна опинилася в центрі боротьби великих держав, в інтересі яких не був український державно-національний рух. Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення «єдиної неділимої Росії». Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину «совєтську націю» і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Европі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом. В таких умовах навіть найбільш героїчні змагання свідоміших синів нації бувають засуджені на неуспіх, а іноді й давні держави падають» ¹¹⁴³.

Навіть С. Петлюра, який свого часу доклав чимало марних зусиль для досягнення порозуміння з Антантою, змушений був визнати, що позиція західних держав щодо України виявилась не просто недружньою, але й вкрай ворожою. «Ми потерпіли велику невдачу, — писав український провідник голові дипломатичної місії УНР в Італії Д. Антоновичу в листі від 29 січня 1920 р., — не тільки через зраду галичан (установлено, що її санкціонував шифрованою телеграмою Петрушевич), не тільки через виснажливість та неорганізованість нашу, але головно через нашу ізольованість од світу і ту бльокаду, в яку кинула нас Антанта. А провадити боротьбу при таких обставинах та ще творити при цьому державу абсолютно не можна, ні організувати культурно-національне життя так само неможливо» ¹¹⁴⁴.

Водночас лідер УНР намагався знайти й пояснення ворожому ставленню, яке демонстрував щодо України західний світ. Він доводить, що від часу вступу в Світову війну Сполучених Штатів Америки було зрозуміло, що Четверний союз приречений і тому сам С. Петлюра тримав курс на Антанту. «Але «божевільство», недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як-от: Грушевський, Винниченко, абсолютна нікчемність Голубович, направили наш курс на іншу дорогу… Ми досі покутуємо за цей блуд, бо альянти (країни Антанти. — В. С.) і досі ще не можуть нам забути «зради» нашої…» ¹¹⁴⁵. Союз з Польщею 1920 р. С. Петлюра пропонував розглядати «як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби» ¹¹⁴⁶. Водночас Голова Директорії заперечував перспективність досягнення порозуміння з Німеччиною, що найнаочніше довів переворот П. Скоропадського.

Кожен з політичних діячів, згодом істориків, начебто, розумів: хоч би яким широким був окремий сюжет, що в ньому з’ясовуються причини невдач, уроки революції, її значення, сама масштабність, точніше багатоаспектність, багатовимірність досліджуваного процесу у позначених параметрах така, що вичерпати її важко. Тому й вдавався до своєрідного «телеграфного стилю», коли переходив до переліку його складників (це зовсім не означало, що лише позначені, а не розкриті, не аргументовані елементи менш значні, менш вагомі). М. Шаповал, зокрема, відносить до хиб, помилок Української революції такі: «…Антімілітаристичний настрій с-рів і с-деків 1917 року був перешкодою до утворення доброго війська. Далі: орієнтація на Антанту 1919 р. (кабінету Остапенка, політика Петлюри), орієнтація на Польщу — це відкинуло маси від УНР. Далі: орієнтація Галицької Команди на Денікіна так саме вплинула рішуче на розбиття сил і відхід народніх мас від українського проводу. Далі: двоєвластя на Україні 1919 року (Петлюра і Петрушевич) — це може найбільший злочин. А люде стояли за це в сліпій певности, що так треба, це ліпше. Всяка організація, де утворюється двоєвластя, гине. Це є соціологічний закон. Далі: при поході на Україну поляки роззброїли 18.000 галичан, а Петлюра і його осередок приймали цей факт, як нормальне явище. Це їх і зарізало, бо 18.000 тоді — велика сила. Далі: Військо революційне, а штаби контрреволюційні. Допустити це могли лише люди, що нічого не тямлять в політиці.