Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 173

Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів не з’явилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, «круглих столів», семінарів тощо, хоча б таких, які відбулися 5–10 років тому ¹²⁹². З’явилися, та й то навздогін, дещо трафаретні статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С. Петлюри ¹²⁹³.

На цьому тлі дещо несподівано «виринула» книга В. Савченка «Симон Петлюра», випущена в Харкові видавництвом «Фоліо» в серії «Время и судьбы» російською мовою ¹²⁹⁴. До цього автор там же опублікував збірку нарисів «Авантюристы гражданской войны» ¹²⁹⁵, в якій уже наблизився до постановки питань, які розв’язуються у щойно випущеному творі.

Гадається, нова книга В. Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцією на ювілей непересічної особистості. Вона віддзеркалила непрості процеси пошуку сучасного уявлення про місце й роль України в суспільному житті Росії перших десятиліть XX століття, про співвідношення російських і української революцій, про вплив на розвиток подій різних ідей та організацій, про внесок окремих особистостей у реалізацію планів поступу цілих націй, народів, держав.

Незважаючи на цілком очевидні досягнення останнього часу в дослідженні досвіду національного відродження України, проблем і здобутків Української революції, значна частина істориків і публіцистів усе ще дивиться на них крізь призму загальноросійських процесів, у яких Україні відводиться роль радше територіального чинника, аніж сутнісного, осібного, з іманентною власною логікою розвитку. Звичайно, і штучний відрив розгляду історії України перших десятиліть XX століття від загальноросійського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо інший зріз.

Коли читаєш книгу В. Савченка, нерідко «спіткнешся» вже об терміни — «Велика Україна», «феномен України», «українська революція» (так-так — обов’язково в лапках), «незалэжнисть», «самостийность» (знову в лапках, у російській транскрипції) та ін. ¹²⁹⁶ Виникає враження, що сама постановка питань про національне визволення, українську державність тощо для автора, як і для багатьох сучасних російських істориків, несе в собі щось протиприродне, у чомусь гідне подиву чи недовіри, відтак вимагає певного відмежування, дистанціювання з допомогою згаданих уже «лапок» — так, буцімто, говорили українці, їх можна цитувати (претензія на документальність), та не більше. В усякому разі солідаризуватися варто дуже обережно. Судячи з усього, надто важко подолати психологічно міцно засвоєне, що неросійська, а самостійна, незалежна Україна — то все ж вигадка (австрійська, німецька чи будь-чия інша).

Значною мірою штучним феноменом, в усякому разі не таким, на боці якого мають бути беззастережні симпатії, постає у творі В. Савченка й Українська революція (про Лютневу й говорити не варто — то взагалі «карнавал свободи» ¹²⁹⁷). Ну, мовляв, були такі люди (серед них, звісно, С. Петлюра), які щиро вірили в її об’єктивну детермінованість, високе призначення. Однак далі сприйняття цієї рефлексії як історичної данності справа не йде. Ідеться, в основному, про громадянську війну, в якій незрозуміло чому всі проти когось воювали, убивали один одного й т. ін. ¹²⁹⁸. Але без заглиблення в питання, пов’язані з природою революції, механізмами її дії, що, своєю чергою, зумовлювались українською ідеєю, стратегією національного визволення, прагненням до повноцінної національної реалізації важко, якщо взагалі можливо, зрозуміти мотивацію поведінки, учинків таких особистостей, як С. Петлюра, збагнути повністю, або хоча б у найголовнішому, сенс їх життя й боротьби.

Здавалося б, що очевидні вади у висхідних, визначальних підходах В. Савченка до постаті С. Петлюри апріорно здатні визначити й однозначну загальну оцінку його публікації. Проте, мабуть, не варто поспішати цього робити. Рецензована праця по-своєму цікава, навіть приваблива, що зумовлює уважне до неї ставлення.

В. Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С. Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих — позитивних і негативних — начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Взагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий, неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С. Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об’єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.

Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних — проблематично. Адже доля, яка винесла С. Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.

Ось типовий зразок відтворення діяльності С. Петлюри, що належить до липня 1919 р.: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академічної стратегії». На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможливо» ¹²⁹⁹. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Втім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об’єктивності. Більше того. За В. Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С. Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії ¹³⁰⁰ і тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й, очевидно, сумнівних, суб’єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів ¹³⁰¹.