Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 188

Продовженням подібної логіки підходів є кваліфікація більшості народу «анархо-кримінальною масою», що зазіхнула на «священну приватну власність», а «селянська війна» проти окупантів і режиму П. Скоропадського іменується «бунтівною стихією національно-несвідомих сил», підбурених на незбагненні антинаціональні дії злочинцями із ліво-радикальних партій та ще із «столиць північного сусіда».

Цілком прийнятними видаються означення «Українська Народна Республіка доби Центральної Ради» (перша УНР») і «Українська Народна Республіка доби Директорії» («друга УНР»).

Щодо 1919–1920 рр. викликає занепокоєння з приводу досить довільного, часом надто суперечливого, невмотивованого оперування такими поняттями, як «отаманщина», «повстанство», «селянський спротив», «селянський рух» та ін., які часто видаються за однопорядкові, або дуже близькі за суттю. Насправді явища, які ними характеризуються, попри природну взаємопов’язаність, дотичність, все ж дуже різняться між собою, мають своє смислове, змістовне навантаження.

«Отаманщина» — це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будь-яких і, зрештою — всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводові, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін. Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше — самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні — «видання» Установчих зборів — ідеалу українства всієї революційної доби).

Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше дивляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна «отаманщина» і тих життєвих проявів, які ним позначаються — не нав’язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).

Мається на увазі спроба зведення «отаманщини» лише до військових рамок, а ще більше — до виявів непокори окремих отаманів різних рангів Головному отаману військ УНР.

Є й інша тенденція — протиставлення «отаманщини» як єдиного животворного чинника української державності і риси національного характеру інтелігентсько-партійним силам, котрі буцім-то виявилися безпорадними перед викликами часу, не змогли скористатися в 1917–1920 рр. зі сприятливої історичної ситуації.

Не можна погодитися і з тими авторами, які намагаються ототожнити терміни «отаманщина» і «повстанство». Вочевидь, друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники повстанців іменувалися отаманами, які переслідували часто не тільки суспільні, скільки вузько корисні, а то й індивідуальні цілі, їх не можна урівнювати. Це все ж рівновеликі, навіть різнопорядкові явища.

Гадається, повстанством є сенс іменувати прояви непокори наявній політикодержавній системі, більш-менш масового (масштабного) збройного спротиву існуючій владі, прагнення поводитися, діяти за особливими (власними), нерідко специфічними, регіональними правилами («законами»). Це явище загалом характерне для громадянської війни, набрало різноманітних форм, розмаху й гостроти. Основним соціальним елементом повстанців були селяни, а підставою поведінки — невдоволення своїм становищем, несприйняття офіційної політики (або ж її важливих, принципових елементів), протидія їй, пошук і всіляке відстоювання власних інтересів, уподобань, орієнтацій, позицій. Такі повстання мали місце і проти режиму Директорії, і проти радянської влади, і проти обох влад водночас. У контексті проблеми, яка розглядається, повстанством є сенс вважати безпосереднє, логічне породження воєнно-політичного владарювання, що запанувало в Україні з кінця зими — початку весни 1919 р., а відтак і сприймати його слід як невіддільну складову тогочасних суспільних процесів.

Нерідко ставиться знак рівності між «повстанством» і «селянським невдоволенням», «селянським спротивом», «селянськими виступами» як реакції на політику «воєнного комунізму» радянської влади. З вищевикладеного це видається виправданим лише частково, до певної міри. До того ж неможливо підвести під подібний загальний «знаменник» такі прояви селянської стихії як анархо-махновщина…

Одна з очевидних тенденцій останніх років — намагання обходитися для періоду 1917–1920 рр. без терміну «громадянська війна», що не дає можливості скільки-небудь предметно розібратися у сутності суперечливих процесів в Україні. Натомість нерідко без належного обґрунтування вдаються до таких характеристик як «чужоземна агресія», «іноземна інтервенція» тощо і з полегкістю знімають проблему поглибленого аналізу надскладних політичних реалій внутрішнього життя. Не раз в історіографії наголошувалося на алогізмі термінів «українсько-більшовицька війна», «українсько-радянська війна» як таких, у яких присутня еклектична спроба поєднання дуже різних за сутністю елементів.

Абсолютно непродуктивними, навіть незграбними виглядають спроби кваліфікувати війну Польщі проти Західно-Української Народної Республіки, її знищення в 1918–1919 рр. «польсько-українським протистоянням», а заключення Варшавського договору 1920 р., з якого відразу розпочалася війна Польщі проти УСРР, як «польсько-українське порозуміння» тощо.

Залишає бажати кращого термінологічний апарат історико-партійного сегменту досвіду революційної доби. Наприклад, все рідше розводяться поняття «більшовики України» і «українські більшовики», хоча за ними стоять не одні й ті ж організації. Продовжує побутувати визначення «український національний комунізм». Якщо він «український», то для чого допускати тавтологію — ще й «національний». Існує різнобій у користуванні термінами «боротьбисти» і «незалежники»…

Наведеного, гадається, досить, щоб дійти висновку про недосконалість нині уживаної термінології щодо революційної доби 1917–1920 рр. в Україні. А відтак робота у пошуках адекватних визначень і оцінок залишається актуальною і має бути продовженою.

Коментарі та джерела

1

¹ Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 1. 4 березня — 9 грудня 1917 р. — К., 1996. — 580 с.; Т. 2. — 10 грудня 1917 р. — 29 квітня 1918 р. — К., 1997. — 424 с.; Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — 1024 с.; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. — Листопад 1918 — листопад 1920 рр. Документи і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. — К., 2006. — Т. 1. — 688 с.; Т. 2. — 744 с.

2

² Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань. Збірник документів і матеріалів. — К., Нью-Йорк — Філадельфія, 1999. — 369 с.

3

³ Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1991. — 572 с.; його ж. Про українську мову і українську школу. — К., 1991. — 46 с.; його ж. Очерк истории украинского народа. — К., 1991; його ж. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — 240 с.; його ж. На порозі Нової України. — К., 1991. — 128 с.; Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. — К., 1992. — 649 с.; Михайло Грушевський. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали. — Нью-Йорк — Львів — Київ — Торонто — Мюнхен, 1992. — 278 с.; Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. — грудень 1919 р.]). — К., 1990. — Ч. І. — 348 с.; Ч. ІІ — 328 с.; Ч. ІІІ — 542 с.; Паралельно деякі сюжети з тритомника у 1990 і 1991 рр. були надруковані у журналах «Наука і суспільство» та «Дніпро»; його ж. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991. — 128 с.; Петлюра С. Народе український. Вибрані статті, листи, документи. — Харків, 1992. — 150 с.; його ж. Статті. — К., 1993. — 341 с.; його ж. Вибрані твори та документи. — К., 1994. — 271 с.; його ж. Статті. Листи. Документи. — К., 2006. — Т. ІV. — 704 c.; Мазепа І. П. Україна в огні й бурі революції 1917–1921: І. Центральна Рада — Гетьманщина — Директорія. ІІ. Кам’янецька доба. — Дніпропетровськ, 2001. — 415 с.; ІІ. Зимовий похід. ІІІ. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань. — Дніпропетровськ, 2001. — 334 с.; його ж. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — К., 2003. — 608 с.; Дорошенко Д. І. Історія України 1917–1923. В 2-х т. — К., 2002. — Т. І. — Доба Центральної Ради. — 320 с.; Т. 2. — Українська Гетьманська Держава 1918 року. — 287 с.; Шаповал М. Ю. Соціологія українського відродження. — К., 1994. — 45 с.; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. — Т. 6. — Кн. І. — Київ — Філадельфія — 1995. — 471 с.; Липинський В. Листування. — Т. І (А — Ж). — К., Філадельфія, 2003. — 960 с. та ін.