Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 37

7 липня з Житомира «з поїздки по округу» повернувся командуючий КВО полковник К. Оберучев ²⁸⁸ і надав діям по ліквідації конфлікту в Києві більшої рішучості, жорсткості. На його настрій, очевидно, вплинув і факт погрому власного помешкання. Коли делегація полуботківців, обрана напередодні в Грушках, направилась до Педагогічного музею для переговорів з Центральною Радою, то частина її була заарештована, решта дісталася до місця, подолавши значні труднощі і спізнившись в результаті на 2 години. Заарештовані члени делегації теж були доставлені до Центральної Ради представником міліції через кілька годин і звільнені лише після посвідчення членів Центральної Ради.

Під час переговорів між делегацією полуботківців і членами Ради та секретаріату делегати вели себе значно поміркованіше, аніж у попередні дні. Основним домаганням було послати їх на фронт єдиним полком. Погоджувалися навіть не формуватись остаточно в Києві, а «щоб лише принципіально визнати їх полком». Аргументувалось це тим, що полк розкидають по різних частинах, де над ними можливі знущання через вчинені бешкети.

Для цього просили Генеральний секретаріат ще раз звернутись до російського уряду за дозволом.

Залишення зброї настійно не домагались, а на тому, щоб полк звався іменем гетьмана Полуботка, і зовсім не настоювали, бо, як самі визнавали, «після всього того, що сталось, сама ця назва буде викликати неприхильне ставлення до полку».

У скоєному полуботківці не визнавали своєї вини, доводячи, що вони лише провели демонстрацію без людських жертв, а якщо такі і були, то сталося це через тих, хто на них нападав.

Кримінальних злочинців та непевних осіб полуботківці охоче погодились видати, оскільки самі не хотіли, щоб ті були серед них, і як тільки буде дана згода йти на фронт полком, то на другий же день вони виступлять, не чекаючи технічного оснащення ²⁸⁹.

Переговори ці уже наближалися до кінця, коли на нараду приїхав генерал Л. Кондратович, що керував штабом на Сирці, створеним для роззброєння повстанців (там же перебували командир полку ім. Б. Хмельницького Ю. Капкан і член Українського Генерального військового комітету В. Поплавко).

Л. Кондратович повідомив, що К. Оберучев дав розпорядження вжити найрішучіших заходів і силою примусити полуботківців іти на фронт.

На виконання цього розпорядження до Грушок послано військо з гарматами, зокрема кірасирів 2-го саперного батальйону і курсантів, підготовчої школи прапорщиків.

В. Винниченко і Л. Кондратович зараз же поїхали до Оберучева з проханням не застосовувати зброї, а зачекати до 10 годин ранку 8 липня, коли вони сподівались на відповідь з Петрограда. Така відстрочка, на їх думку, не пошкодить, бо і на другий день полуботківців можна буде так само втихомирити, визнавши їх полком, або примусивши силою скласти зброю.

Такого ж змісту телеграму В. Винниченко відразу ж направив по прямому проводі Тимчасовому уряду ²⁹⁰.

К. Оберучев відмовився відмінити своє розпорядження, посилаючись на те, що спинити війська, які уже вирушили і незабаром будуть в Грушках, неможливо.

Після цієї звістки переговори були припинені і делегати-полуботківці, переконавшись, що Генеральний секретаріат нічого уже не зможе вдіяти, повернулися до Грушок, щоб запобігти можливій провокації та умовити полуботківців скласти зброю. Однак зазначили, що хоч вони не бажають кровопролиття, але не мають наміру здати зброю К. Оберучеву, а лише Центральній Раді ²⁹¹.

На двох автомобілях разом з делегацією полуботківців до Грушок поїхали від Генерального секретаріату І. Стешенко та Б. Мартос з метою, щоб до прибуття посланого К. Оберучевим війська умовити полуботківців скласти зброю не перед їхньою збройною силою, а перед моральним авторитетом Центральної Ради. Але там уже розпочалась стрілянина.

Різні джерела по-різному визначають ініціаторів сутичок. Та, очевидно, за тих обставин це вже було непринципово. Адже одна збройна сила йшла на іншу і тут найменший конфлікт відразу ж закінчувався застосуванням зброї. А в результаті вбито чотирьох солдатів-грушківців, поранено трьох кірасирів і двох курсантів ²⁹². Генеральним секретарям з великими труднощами вдалось вгамувати пристрасті. При цьому довелось ще раз посилати гінця до К. Оберучева (цим гінцем був Б. Мартос) і відмовити його від виконання наказу про арешт всіх офіцерів-полуботківців.

Врешті-решт в обстановці напруженого, та все ж спокою полуботківці надвечір стали здавати зброю солдатам полку ім. Б. Хмельницького ²⁹³. Лише до «Арсеналу» було відправлено 14 возів, наповнених конфіскованою зброєю ²⁹⁴.

Тим часом по місту стали поширюватись чутки про намір приєднатися до полуботківців більшовиків і солдатів 3-го авіапарку. Виконком Ради робітничих депутатів на прохання комітету РСДРП(б) у зверненні до населення запевнив, що будь-якої участі у повстанні полуботківців більшовики не брали, а, навпаки, разом з іншими партіями і організаціями вживали заходів до локалізації подій ²⁹⁵.

Вночі кірасири, що охороняли Сирецькі табори, здійснили трус у полуботківців, вилучили 5 кулеметів і значну кількість револьверів ²⁹⁶, пограбували особисті речі.

Вранці у редакційній статті «Ганебна брехня і контрреволюційна агітація «більшовицької газети «Голос социал-демократа» повідомлялося: «Незважаючи на те, що Київським комітетом РСДРП більшовиків з самого початку було ясно і визначено заявлено, що він ніякого відношення не мав і не має до виступу «полуботківців», незважаючи на те, що більшовики брали участь в складанні і редагуванні відомої відозви до населення м. Києва, яке закликало до заспокоєння, і дали свій підпис, темними елементами розпускаються і підтримуються ганебні чутки, що всім рухом «полуботківців» керують більшовики.

Особливе поширення ці чутки одержали серед юнкерів шкіл прапорщиків, серед яких в цьому напрямку ведеться найзавзятіша агітація.

Ця контрреволюційна агітація темних особистостей вже отримала відповідну оцінку з боку Бюро Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету робітничих і солдатських депутатів і Виконавч. Комітету Всеросійської Ради селянських депутатів в його «Відозві до всих громадян», яке закінчується закликом «Не піддавайтесь на темну гру провокаторів».

Темна гра провокаторів — до цього ми нічого не хочемо додати!» ²⁹⁷.

Поширення чуток щодо причетності більшовиків до повстання полуботківців було доповнене і посилене кампанією звинувачення їх у діях на користь країн австро-німецького блоку.

Проте виявляла себе і дія інших факторів. Так, член Київського комітету РСДРП(б) М. Майоров пізніше навів досить цікавий факт: «Коли полуботківці були вже оточені на Сирці і військові частини за наказом штабу КВО розпочали наступ на Грушки, повсталі солдати в пошуках виходу послали своїх представників до більшовиків, прохаючи допомоги у них і висловлюючи свою згоду віддатися в повне їх розпорядження» ²⁹⁸. Але об’єктивно більшовики мало чим могли зарадити справі. «Ми тоді не думали піднімати повстання негайно проти влади, — веде далі М. Майоров. — По-перше, не було достатніх об’єктивних умов, і, крім того, покладатись на полуботківців, поскільки це не були революційні солдати, а переважно дезертири, які не хотіли йти на фронт, було б занадто легковажно. Полуботківці готові були визнати себе не лише українцями, але й китайцями, аби тільки не йти на фронт. Ми вирішили відповісти на їх запрошення, приславши до них свого представника, який радив їм відмовитись від повстання, оскільки Рада їх зрадила Штабу; ми їм обіцяли взяти на себе зобов’язання надати їм сприяння шляхом вимоги від Штабу не застосовувати до них репресій. Цим, по-перше, ми показали Штабу, що солдати звертаються до нас, як до єдиної партії, яка захищає інтереси солдатської маси, і що ми користуємось великою популярністю серед цих мас, і, врешті-решт, що повстанця «може бути ліквідоване, якщо Штаб прийме нашу пропозицію» ²⁹⁹. В аналогічному плані змальовував взаємини полуботківців з більшовиками і М. Грушевський ³⁰⁰.