Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 72

Державний переворот в Україні та прихід до влади П. Скоропадського вітали також підприємницькі кола. 15–18 травня у Києві відбувся з’їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства (Протофісу), на який прибуло близько тисячі делегатів. Установчий з’їзд Протофісу об’єднав більше двадцяти промислових спілок, що діяли на території України. Основне завдання Союзу полягало в об’єднанні всіх відповідних організацій для обговорення і з’ясування проблем піднесення економіки України. Делегати з’їзду вітали нову владу в Україні і висловили цілковиту підтримку гетьманові П. Скоропадському.

Значна увага надавалася аграрному питанню. З’їзд вітав відновлення в Україні приватної власності на землю. Головною метою земельної політики було визнано досягнення найвищої продуктивності сільського господарства. Була прийнята спеціальна додаткова постанова, яка вимагала повернення відібраних селянами землі та майна колишнім власникам із виплатою відшкодування. Проблеми малоземельних селян пропонувалося вирішити через розвиток промислу.

З’їзд окремо розглянув питання взаємовідносин підприємців і робітників. В ухваленій резолюції вказувалося на необхідність чіткого регламентування прав робітників, але без права їхнього втручання у справи підприємців та діяльність адміністрації; перегляду прийнятого Тимчасовим урядом закону про свободу страйків; унормування тривалості робочого дня ⁵⁶⁹. Форум підприємців ухвалив окрему резолюцію з питань фінансової політики, де вказувалося на необхідність налагодження кредитної системи в державі.

У центрі уваги з’їзду Протофісу знаходилися й питання необхідності реформування місцевого самоврядування в державі. З’їзд запропонував гетьманові та його урядові внести зміни до міського статуту, зокрема, збільшити відсоток цензових елементів у міських думах, підвищити віковий і прожитковий ценз та ввести 3-куріальну систему виборів. Вищий орган Протофісу закликав своїх делегатів взяти активну участь в економічному та політичному житті гетьманату. Він поставив завдання залучати своїх членів до роботи в центральних та місцевих органах влади. Після закінчення з’їзду до П. Скоропадського надіслали спеціальну делегацію, яка ознайомила нового керівника України із заявою про готовність цієї політичної сили, яку визнати національно-українською ніяк не можна, співпрацювати з новим режимом.

Отже, соціальною базою державного перевороту 29 квітня 1918 р. і гетьманського режиму були підприємницькі та землевласницькі кола України, частина заможного селянства і праві консервативні партії. Всі вони були незадоволені тими змінами, що сталися після Лютого 1917 р., політикою Центральної Ради та сподівалися, що нова влада допоможе їм вирішувати проблеми, як вони їх вирішували упродовж попередніх десятиліть і століть. Іншими словами, внаслідок державного перевороту до влади повернулися ті класи, які панували в дореволюційний час.

Відтак новопосталий режим відразу ж опинився в об’єктивній конфронтації зі зрушеннями, тенденціями, процесами, які були домінантою суспільного життя та сил, що їх репрезентували останні 14 місяців. Подальші перспективи народженої в ході перевороту політичної системи величезною мірою залежали від результатів зіткнення різноспрямованих векторів, альтернатив розвитку, що є предметом окремої, спеціальної наукової розмови.

Підготовка антигетьманського повстання — нового етапу української революції [12]

На осінь 1918 р. суспільні суперечності в Україні досягли крайніх меж і майже кожна особистість, здатна до критичного, неупередженого аналізу, зрозуміла: ні про яке примирення не може бути й мови, рух вперед можливий лише через корінний кардинальний злам ситуації, тобто революційним шляхом. На користь такого висновку говорили як процеси власне в Україні, так і поза її межами — звісно, йдеться, передусім, про ті, які мали надзвичайний вплив на життя в Україні.

Воюючі країни впритул наблизилися до завершення світової війни. Центральні держави, вичерпавши ресурси, не в змозі були продовжувати боротьбу з Антантою. Воєнна криза породжувала кризу політичну, могутньо посуваючи Європу, передусім центральну, до революцій. Сумніву не було, що першими на черзі тут очевидні невдахи — Німеччина та Австро-Угорщина. Однак саме їх військовою силою тримався гетьманат П. Скоропадського.

Цілком реально вимальовувалася перспектива: окупанти неодмінно мали залишити Україну. Відповідальні політичні сили останньої, природно, мали враховувати це, терміново шукати вихід із ситуації, передбачити найімовірніші варіанти розвитку подій, обрати й запропонувати найоптимальніший шлях розвитку. Адже об’єктивно створювалися доволі сприятливі передумови для проведення широкомасштабних антигетьманських акцій, що начебто наперед були «приречені на успіх». Все тепер залежало від організації справи.

Однак саме належного начала, консолідуючого імпульсу, політичного центру тривалий час не було. Очевидно, жодній з партій таке завдання просто було не під силу. Так сталося і з боротьбистами, які не спромоглися взяти селянське повстання під свою оруду, головним чином через те, що партія своєчасно не розробила плану загального всеукраїнського повстання проти гетьманщини і не утворила всеукраїнського революційно-політичного центру. Не могли претендувати на подібну роль і більшовики, що знаходилися поза законом, а відтак не мали фізичної можливості накопичити в Україні потрібний партійний потенціал. Просто ні в кого не було ані сил, ані авторитету, ані організаційно-технічних зв’язків з повстанськими елементами у всеукраїнському масштабі.

Тривалий час не могли претендувати на відповідальну роль координатора політичних зусиль, впливового політичного фактора й міжпартійні об’єднання. Український національний союз у своїй більшості об’єктивно був приречений на неуспіх, оскільки лінія компромісу, сповідувана ним, була неприйнятна водночас з обох сторін — і з боку П. Скоропадського (точніше, австро-німецьких окупантів, які реально контролювали становище), і з боку трударів, зокрема, основних мас селянства, радикалізм настроїв яких виявлявся дедалі могутніше.

За таких обставин лідери українських соціал-демократів і есерів бачили вихід у подальшій трансформації Національного Союзу, його еволюції вліво, остаточній відмові навіть у формальній, умовній підтримці існуючої державності.

Процес революціонування настроїв УНС значно прискорився після того, як замість соціаліста-федераліста А. Ніковського головою УНС став В. Винниченко ⁵⁷⁰ (за даними ЦК УСДРП, це сталося 15 вересня 1918 р. ⁵⁷¹). Позиція УНС почала дедалі збігатися з настроями політичних сил переважаючої частини України. Почасти цьому сприяло утворення мережі відповідних організацій, їхні цілеспрямовані дії. «Центром У. Н. Союзу, — пише М. Шаповал, — був Київ, але незабаром в більших і менших містах України утворились його відділи, що стягли в містах всі українські сили докупи. Що ж до сел, то зв’язок з селянством був здійснений через нашу партію соціялістів-революціонерів і нашу селянсько-клясову організацію Селянську Спілку. Поскільки головний тягар гетьманщини впав на трудові маси і особливо на селянство, то селянство в першій лінії вело боротьбу, палахкотіло обуренням і своєю партизанською боротьбою зробило для гетьманського режиму всі вигляди безнадійними. Ясно, що ми організували У. Н. Союз, щоб в слушний час повести й міські українські сили на боротьбу проти режиму. В цім нам допомагав найкраще… сам режим: він своїм знущанням з народу, з української культури пхав до нас навіть уміркованих, революціонізуючи їх проти себе» ⁵⁷².

Однак Український національний союз дуже повільно змінював обрані позиції, за інерцією відстоював надто помірковану опозиційність, не зважаючись на будь-які рішучі дії проти гетьманату. Певну роль відігравало й те, що П. Скоропадський, шукаючи шляхів зміцнення влади, постійно пропонував різним українським діячам посади в уряді. До цього його спонукали й австро-німецькі кола. З посиленням політичної кризи офіційний Берлін почав просто вимагати від Києва «українізації уряду», здійснення аграрної реформи і при тому уряд мав «спиратися на Національний союз, який згодом може грати роль національного зібрання» ⁵⁷³. Тож примиренські настрої, розрахунки на посилення українського компоненту режиму продовжували залишатись у керівних колах українських партій, а відтак — і в УНСоюзі.