Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 78

Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918 р. Вводити представників до складу керівного органу повстання домовились лише з присутніх на таємному засіданні, чи тих, хто дав на це попередню згоду (як С. Петлюра, який на зібрання не прибув). Дехто з політичних, партійних функціонерів не прийшли на нараду, побоюючись репресій, переслідувань з боку офіційних властей. Були й ті, хто навіть на засіданні відмовився з різних причин увійти до Директорії. Єдиний, з приводу невходження кого до повстанського центру висловлював жаль В. Винниченко, був М. Шаповал.

До первісного складу Директорії були обрані три чоловіки (М. Шаповал, як і В. Винниченко, також зазначає, що спочатку планувалося ввести до керівного центру лише трьох осіб): Голова — В. Винниченко й члени — С. Петлюра і Ф. Швець. Ще двох — А. Макаренка й П. Андрієвського — обрали тимчасово. «Але згодом це було забуто, й Директорія залишалася у складі п’ятьох членів» ⁶¹¹.

Дуже важливі деталі щодо формування персонального складу Директорії наводить у своїй праці «Велика Революція і українська визвольна програма» М. Шаповал — безперечно, одна з ключових постатей ядра українського руху на той момент.

«Чому вийшов такий склад Директорії — це й досі дивує людей, — пише він. — Не раз запитувано мене, чому я відмовився увійти в Директорію. Не час ще викривати все, але я міг би сказати поки що слідуюче. Директорію було справді намічено в складі — Винниченко, Петлюра і я. Про це і було заявлено від імені ЦК с-рів, с-д і Село Спілки. Инші на це пристали. Одначе я свою кандидатуру рішуче зняв. На зібранні було нас три с-ри: я, Янко і Швець (останній як представник Спілки).

На мою пропозицію, Янко відмовився увійти в Директорію з огляду на те, що наш ЦК і ЦК Село Спілки в спільному засіданні ухвалили, щоб я був у Директорії. На цім засіданні ЦК я через деякі причини не був і тому не міг вплинути, щоб мою кандидатуру не ставлено. Нарешті, ми з Янком переконали, щоб увійшов у Директорію проф. Швець як представник Спілки. Свою відмову я мотивував так: я за кілька місяців напруженої підготовчої праці по організації повстання дуже втомився.

І справді, у нас з Винниченком був поділ праці: хоч ми ніби все разом рішали, але «спеціялізація» все-таки була — він мав зовнішні зносини, а я фактично керував організацією сил і т. п. для повстання. Напружено працюючи над цим кілька місяців, я справді таки стомився і пояснив, що в такому стані я не можу бути на висоті свого призначення. Важне було зроблено: маємо по всій Україні сітку філій УНСоюзу, таємні відділи, по селах партійні тройки («штаби»), на залізницях відділи і пункти, якими керували ген. Осецький, полковник Хилобоченко і полк. Павленко. Далі я сказав, що пропоную себе в розпорядження будучої Директорії на всі службові ролі, хоч і роль простого жовніра, але до верховного проводу я не беруся. Розуміється, що такі мотиви були переконуючими для мене. Опріч того, я ще думав, що в складі Директорії мені було б тяжко — міг-би виникнути не раз конфлікт, а це могло б смертельно підрізати всю нашу справу. Ще раніш у мене були непорозуміння з Петлюрою і я в Цраді ставив внесення про звільнення його з посади Ген. секретаря військових справ. Така минувшина не могла сприяти нашій співпраці, я ж уважав, що найменша незгода в Директорії могла бути фатальною для повстання. Тому кожна чесна людина в таких обставинах мусить подумати поважно, як забезпечити згоду і співпрацю у Верховному органі влади та ще під час повстання. В повстанні я прийняв участь як начальник адміністративно-політичного відділу штабу Чорноморської дивізії і як самочинний комісар від президії УНСоюзу, оповістивши накази по мобілізації київського повіту, постачанню військ і т. п. Директорія ніякого призначення мені чомусь не дала» ⁶¹².

П. Христюк не досить високо оцінює персональний склад Директорії. Скоріше в нього переважають критичні зауваження: «Директорія вийшла з погляду соціяльно-політичного безбарвною, сірою. Українські соціялісти-революціонери зовсім не дали до неї свого представника; українські соціяль-демократи хоч і дали до складу Директорії двох найбільш популярних своїх представників, але обидва вони — і С. Петлюра, і В. Винниченко, відомі були з своєї попередньої діяльности як великі угодовці і опортуністи; решта ж членів Директорії, поза цими двома, були звичайні українські дрібнобуржуазні патріоти; де-які з них хоч і вважали себе «заступниками інтересів працюючих», загалом дуже кепсько розбіралися в складній тодішній світовій ситуації, мало розумілись на загально-політичних справах, про соціялізм чули тільки одним вухом і в оцінці подій, в наміченню напрямку й тактики боротьби, на чолі якої їх було поставлено, керувались більше «здоровим глуздом», не сягаючи зором далі того, що було їм видно з української дрібнобуржуазної та міщанської дзвіниці» ⁶¹³.

Такий невтішний стан керівного центру антигетьманського повстання став, на думку автора, результатом кількох причин, найважливішими з яких були наступні: «Головну ролю між ними відограла спішність і конспіративність виборів. (Тому, наприклад, від с.-р. на таємному засіданні, котре вибірало Директорію, були присутні випадкові особи).

Поруч з цією причиною відбився на виборах і самий склад виборців Національного союзу: правиця української демократії, розбавлена дрібнобуржуазними та міщанськими партіями, не в стані була утворити виразно клясовий, робітниче-селянський, революційний соціялістичний орган. Єдиний національний фронт, хоч би і демократичний, зобов’язував до чогось, і цим щось якраз і було одмовлення з боку революційної демократії од ясно накреслених позицій клясової боротьби. Директорія вийшла такою, якою її породили об’єктивні умови: єдиний національний фронт, і приспішені конспіративні вибори» ⁶¹⁴.

Звісно, вистачає критичних зауваг на адресу Директорії, зокрема її персонального складу, і в сучасній історіографії ⁶¹⁵. В більшості вони справедливі, обґрунтовані. Однак трапляються випадки, коли в дискусійному запалі авторам зраджує почуття міри і вони ретроспективно висувають до В. Винниченка і його колег претензії, які, як мінімум, не можуть не викликати здивування. Так Д. Яневський оголошує членів Директорії випадковими, безвідповідальними людьми, юридично безграмотними, більше — злочинними заколотниками, які на задоволення власної соціалістичної амбіції, вчинили державний переворот легітимного і такого відповідного українському національному інтересу режиму (пізніше згаданий автор пішов іще далі, оголосивши в запалі газетної полеміки Директорію — «групою з п’яти приватних осіб» «неіснуючої ані юридично, ані фактично Української Народної Республіки»). Тому, поза межами наукової дискусії він зверхньо, з явним хизуванням полишає тезу «Директорія — керівний центр українства».

«Очевидний історичний факт, — декларує Д. Яневський, — Директорія ніколи ним не була і бути не могла, хоча б тому, що за нею не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу, не кажучи вже про російський, польський, татарський, єврейський — тощо — просто ігнорується. Адже в кращому випадку можна говорити про те, що Директорія спиралася на організовану збройну підтримку озброєних громадян Австро-Угорської імперії українського походження — Корпус Українських Січових Стрільців, іррегулярних озброєних загонів частини селянства Наддніпрянської України та лідерів деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків з гучними назвами типу «українська соціал-демократична партія» ⁶¹⁶.

Можливо комусь було б і легше від того, коли б Директорія керівним центром українства «не була і бути не могла». Однак, куди подітися від усім добре відомих фактів? Навколо кого ж об’єдналися учасники антигетьманського повстання — українці, що практично миттєво унеможливило існування режиму П. Скоропадського (його агонію на місяць пролонгували австро-німецькі окупанти)? Хто ж як не Директорія стала центром (ініціатором, організатором, керівником) мас (звісно, українських), які піднялися за відновлення Української Народної Республіки? А це принижене, пограбоване, зтероризоване окупантами й охоронними структурами гетьманату селянство, яке перебувало у стані перманентної війни проти влади (останнє знаходив мужність визнати і один з міністрів уряду Української Держави, авторитетний історик Д. Дорошенко). Так, це воно склало «іррегулярні» озброєні загони, стихійно й інстинктивно ставши під оруду Директорії, а не її супротивника.