Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович. Страница 94

Публікатори — кращі знавці доби 1917–1920 рр., найпоінформованіші фахівці про джерельну базу періоду — здійснюють фронтальний перегляд наявних фондів (про обмеження доступу до спецхранів давно забуто) і пропонують науковцям — і не лише їм — усі документи, які тільки збереглися, про діяльність вищих державних установ, які очолював, у яких працював С. Петлюра.

Будь-який читач може ознайомитися з тим, що справді було малодоступним або доступним не для всіх, і скласти достатньо предметну уяву про спосіб і масштабність мислення, логіку й переконливість аргументації, точність і ясність висловлювань, широту ерудиції, інтелектуальний і культурний рівень, аналітичні й ораторські здібності, організаторський і дипломатичний хист, здатність «схоплювати» глибинну сутність проблем, політичну принциповість, виваженість та інтуїцію, вміння стратегічно передбачувати, прогнозувати події, тактично маневрувати, вгадувати суспільні тенденції, адекватно оцінювати психологічну атмосферу, настрої мас, інші якості, іманентні діячам революційної доби. З погляду відзначених, загалом природних для масштабних керманичів ознак-критеріїв, хтось продовжуватиме шукати в поведінці С. Петлюри винятковість (і це буде непросте завдання), а багато хто (можливо — й більшість) будуть чимало розчаровані — наскільки особисті враження різнитимуться від того, що намагаються пропагувати та й нав’язувати відверті апологети Голови Директорії і Головного Отамана. А багато хто, гадається, не тільки зрозуміє, а й зможе пояснити останнім, чому й дотепер Винниченко (і не він один) по праву, об’єктивно вивищується над Петлюрою.

Безперечно, знайдуться й такі, хто скаже щось на зразок: «Ну гаразд, не був С. Петлюра блискучим вченим-ерудитом, витонченим златовустом, зате ж він був військовиком-прагматиком, можливо — впертим, грубим, «неотесаним», так він же виявився послідовним, безкомпромісним, несхибним…».

Втім, немало й тих, кого прямолінійні, спрощені підходи до неоднозначних, суперечливих феноменів не задовольняють, і вони прагнуть осягнути їх, наближаючись до тих рівнів складності, якими вони були в реальному житті. Мабуть, найяскравіше й найпереконливіше це продемонстрував академік М. Попович. Так сталося, що саме в 2005 р., у самий розпал дискусій про В. Винниченка й С. Петлюру він випустив у світ фундаментальне дослідження — філософське осмислення головних подій і процесів, що наповнили бурхливе ХХ століття ⁷⁴⁴.

Природно, зупинившись на ключових подіях Української революції, оцінці її ролі у державотворенні, авторитетний учений сформулював оригінальний погляд на внесок у поступ українства двох політичних провідників-конкурентів. Власне розбору їх взаємин відведено «левову частку» розділу «Україна: незалежність здобута і втрачена» ⁷⁴⁵.

Вважаючи за доцільне спеціально звернутися до цікавих думок відомого вченого щодо В. Винниченка в іншому сюжеті, в контексті продовження розмови про С. Петлюру видається можливим обмежитись наступним.

М. Попович ставить С. Петлюру вище за інших чільних діячів Української революції. Здається, аргументи, що наводяться в книзі, не гарантують подібного висновку. «Син полтавських міщан козацького роду, рано заангажований у політику, здібний, але без систематичної освіти, Петлюра видається слабким журналістом; стиль його перевантажений піднесеними романтичними штампами, якихось знахідок думки чи пера ми в його текстах не зустрінемо. І все ж за усім ним написаним і зробленим криється, можна думати, особистість цільна і сильна» ⁷⁴⁶, — вважає вчений.

Часом М. Попович не то глузує з вражаючого розриву між рівнем інтелекту Головного Отамана і прагненням виглядати «на рівні становища», в яке він зненацька втрапив чи на щастя, чи на біду, не то просто надзвичайно тонко підводить читача до самостійних висновків, викласти які на папері «рука не піднімається». Ось один із зразків такого підходу:

«Петлюра виявляє незвичну для соціаліста схильність до православних відправ, підтримує діяльність свого міністра — Івана Огієнка (митрополита Іларіона), вірить в посилення релігійного руху на Україні. Але релігійність Головного отамана якась вторинна щодо національної ідеї. «Натхненна, величава постать Христа, могуча особа Будди, світле обличчя Сократа — ці величні образи встають перед нашими очима як символи неземної любові до свого народу, як велетні-оборонці щастя, слави й розквіту різних націй» ⁷⁴⁷. Христос як єврейський патріот — це щось дивне, не кажучи вже про Будду, про якого Петлюра знав явно небагато. Але, якщо йдеться про релігію і патріотизм, то до чого тут Сократ? — ніяк не може зрозуміти філософ-інтелектуал і продовжує:

Єдине, що об’єднує всіх трьох — це ідея жертви, жертвенної цикути. У виступі на Шевченковому ювілеї в березні 1921 року Петлюра говорить про засновану Тарасом Шевченком «національну віру» так само, як у статті про патріотизм — про віру Христа і Сократа. До речі, нагадує він і про жертовність великого Кобзаря. Петлюра відзначає «велике значення віри, яка все не покидала Шевченка, яка його спасла, і при аналогії з нею тої віри, яку ми маємо, правдивість нашої справи, яка нас, Слава Богу, не покидає і яка нас спасе» ⁷⁴⁸.

З наведеного можна заключити: неухильна (якщо не гіпертрофована) віра, не заснована на істинному знанні — передумова безнадійних життєвих блукань. Маловтішний діагноз для пересічної людини, а як на національного провідника — то вже справжнє горе цілого народу. Цього С. Петлюра збагнути вже не міг, хворобливо закохуючись у свою велич. «Відчутні месіаністські мотиви в самооцінці Головного Отамана, як і готовність до великої жертви, якою він мусить стати, — констатує М. Попович. — Не випадкова риторика, в якій він безпосередньо звертається до народу як його «батько» ⁷⁴⁹.

То що ж дозволяє відомому вченому відводити «прямолінійному і впертому» політику місце у сузір’ї діячів українського відродження? Це «розуміння національної ідеї як чогось майже тотожного релігійній вірі», глибоке переконання «у величі української державної ідеї» та відчуття свого особистого «покликання в її втіленні», «твердо незалежницька позиція… орієнтована на національну солідарність» ⁷⁵⁰. «Для Петлюри людина була насамперед представником національної спільноти, а потім уже доброго чи злого, союзником чи противником», — наголошує М. Попович ⁷⁵¹. Саме в такому сенсі прагматичні настанови і конкретні кроки Голови Директорії та Головного Отамана сприймаються як послідовні й ефективні.

Погоджуючись в більшості з глибокими спостереженнями М. Поповича щодо останнього моменту, гадається, можна висловити відмінні міркування.

Ставлячи питання про роль суб’єктивного чинника в подіях 1917–1920 рр., знаний дослідник вважає, що у протистоянні Винниченка і Петлюри проявляється насамперед драматичне протистояння не особистостей, а соціального і національного пріоритетів в українському національному русі.

«Людність України поставлена була перед вибором — або, насамперед, розв’язання соціальних проблем і на першому плані — вдоволення земельного голоду селянства, або спочатку незалежна Україна, а потім уже реформи» ⁷⁵².

Ось тут симпатії М. Поповича на боці С. Петлюри, який еволюціонував від соціал-демократичних позицій до націонал-демократизму, уособлюваного С. Єфремовим ⁷⁵³. В. Винниченко ж, боротьбисти, «незалежні» в УСДРП, всі ті, хто, як і більшовики, тяжіли до переваги соціальних завдань над національними і врешті опинилися разом у радянському таборі, на думку М. Поповича, зайняли невірну позицію, поступившись принциповішій, несхибнішій лінії поведінки С. Петлюри.