Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 22

Коли це несподівано бачу, в кінці алеї на голому горбику над маленьким ставочком стоїть якась постать в оригінальній позі монумента: одна нога одставлена уперед; одна рука по-козацькій взялась убік, друга піднялась вище од голови вгору й неначе обтінює її. Проти червоного фону заходу ця постать здавалась чорним обвідом людини, темним силуетом якогось монумента, випадково поставленого в цьому пишному закутку. Монумент пречудове підходив до виходу з тієї столітньої алеї патріархів-верб.

“Що за оказія! - думаю я. - Ні мужикові, ні євреєві з містечка і в голову не прийде стати в такій чудній позі, а п’яний чоловік так само незугарний зробити з рук та з ніг таких мудро вигаданих закарлючок.

Я спинився й стояв в недомислі, що то за постать манячить, мов намальована на червонястому небі. Приходжу я ближче до тієї фігури, вона ворушиться й оддає мені честь під козирок по-солдатському. Я зараз догадався, що то на горбику стовбичить Антін. Він, зустрічаючись зо мною, все вітає мене цим військовим знаком. Монументальну позитуру Антін, мабуть, вкрав з обкладок московського календаря, де намальований монумент Мініна та Пожарського. Я несамохіть зареготався в вічі Антонові.

- Добривечір вам! - обзивається до мене живісінький монумент з горба.

- Доброго здоров’я! - кажу я в одповідь. - Чи це ви? А я вас здалеки та ще в такій премудрій позитурі й не впізнав.

- Оджеж скільки раз гуляєте в Круглику, а в мою хатину й не вступите, - каже Антін, показуючи на перелаз у свій двір, бо воріт у двір не було, як не було коло хати й самого двора, хазяйського, втертого, вбитого, мов тік, возами та худобою.

Ми переступили через низенький перелаз. Оселя Антонова була невеличка. Увесь огород було видко як на долоні; нігде було й оком зачепитись. Житло його було старе, низьке; кругом хати пусто, тільки скрізь зеленів густий, як руно, зелений шпориш та зелені грядки на огороді. Тільки за хатою стриміло кілька старих вишень та проти хати в кутку коло тину стояла невеличка повіточка під старою грушею. Мов соловейкова пісня, промайнула молодість, промайнуло й усе живоття цього оригінального чоловіка. Він не звив собі доброго міцного гнізда та кубельця за весь свій довгий вік.

Антін запросив мене до хати. Хата мазанка, збита з глини пополовині з соломою, стара, низенька, але не тісна. Чистота й порядність в хаті зразцева. В печі палав сухий трусок. Коло печі поралась Антонова невістка, невеличка на зріст, молоденька, зав’язана новою квітчастою хусткою. Вона красуня: обличчя класичне, лице матове, очі пишні, чималі, темні, блискучі й трохи подовжасті, як у молдаванок. Антонова вподоба в красі, його розуміння доладності виявилось і в його сина. Невістка пекла млинці на сковороді, то висовувала її з печі, то присовувала до жару. Полум’я нагріло її біло-матові делікатні щоки й навело на їх рум’янці.

Я сів на дерев’яному липовому стільці з спинкою кінець столу й почав розмову з Антоном та з його невісткою то про се, то про те.

- От теперечки я вже не варю сам борщу! Хвалить бога, невістку маю, - почав Антін. - Тільки шкода, що хата моя мала. Оце думаю накликати бабів з усього Круглика, поставлю могорича та поставлю їх кругом печі; вони обіпруться руками об піч та й посунуть її трохи в сіни, а я тоді перегороджу хату, та й буде в мене і світлиця, і друга ще кімната, бо діти живуть у кімнаті, а я, мов панюга, сплю в світлиці.

- Глядіть лишень, щоб баби часом не побились коло печі, бо піч - це якесь закляте місце для бабів, де вони доконче чогось посваряться й полаються, - кажу я до Антона.

- Коли б пак часом і справді не вийшло так, як співають у колядці:

Ой пішли баби колядувати;

Наколядували кишок

Аж повний мішок.

А кишки дмуться,

А баби б’ються.

Рачкинди-динди!

Греч по колінця завшинди! -

проспівав Антін жартовливу колядку, неначе комічні куплети, скоса позираючи на красуню-невістку й натякаючи на щось. Я втямив це натякання: молода невісточка, хоч і молоденька ще, була з таківських, що дмуться. Лучче жилося Антонові за небіжки, доброї та тихої Насті.

- Нащо ж це ви печете млинці? Сьогодні ж, здається, не Меланки? [1] - спитав я в Антона.

- Хоч і не Меланки, а було щось таке, як Меланки, - обізвалась Антонова невістка, очевидячки, не дуже вдоволена імпровізованими Меланками, цебто загаданою їй роботою та тяганиною з млинцями. В її розмові, звичайній і ласкавій, прохоплювалась роздратованість нервової людини.

- Та то, бачте, до мене сьогодні зійшлися гості, - почав Антін, - трапилась оказія: наша кішка давно ходить вагітна, а це несподівано обродинилась.

- Хто ж це був у вас в гостях? - спитав я Антона.

- Та було їх, хвалить бога, чимало і з Стеблева, і звідусіль, - каже Антін і, розчепіривши п’ять пальців лівої руки, почав лічити гостей по пальцях, нагинаючи палець за пальцем до долоні: був Георг - аглицький милорд, був Бова Королевич, був Єруслан Лазаревич, були рипиця й капиця з Глеком Макітровичем, була й нем’ята шкура, був старий шкарбан з жінкою, був смердячий одуд з своєю посмітюхою, була й Мелегерія Султанівна, була й Мелетриса Кирбитівна, була й Макітра Макогонівна, була й та, що ротом дише, а носом свистить, була недопечена перепічка, була й перепечена пампушка, була й птаха з полив’яним червоним носом, була й одеська дрохва з одрубаним хвостом, була й та, що одним оком дивиться на стелю, а другим у помийницю.

Антін перелічував свою цікаву колекцію гостей, вже й не знаю, котрий раз пригинаючи до долоні пальцем правої руки наперемінку пальці лівої руки.

- Де ж вони помістились у вас в оцій світлиці, коли їх насходилась кучугура? - питаю я в Антона.

- Одні на лавці, а як випили, то опинились під лавою; одні на полу, другі під полом, та й усім місця стало.

- А де ж ви вже посадовили ту особу, що ротом дише, а носом свистить? Мабуть, на почестивому місці, за столом на покуті, - питав я всмішки.

- Та сиділа ж на покуті за столом, а потім чогось опинилась під столом, - каже Антін.

- Чим же ви тепер живете? - питав я в Антона.

- Божим духом живу, - каже Антін, - тепер я служу в міщанській… чи то пак, в жидівській управі за 25 карбованців на рік за розсильщика. Якось живемо й хліб жуємо, ще й горілочку п’ємо, поки сторчака в сиру землю дамо.

- Мабуть, для вас ще не швидко прийде той сторчак; доведеться ще довго кидати в рот чарку, як шапку, - кажу я до Антона.

- Дай, господи! - патетично викрикує Антін. - А чи то правда, що кажуть, нібито вже помер Феофан Гаврилович Лебединцев? - несподівано спитав він у мене.

- Вмер. А хіба ж ви його знали?

- Ще б пак не знав! Знав, бо я з ним вчився вкупі в першому класі в Богуславі в училищі, - каже Антін.

- Що ж, чи дружили ви з ним? Чи були близькими приятелями? - спитав я в Антона.

- Були не дуже близькі: він був першим учеником у класі, а я останнім. Це не близький світ! Кажуть, що він вийшов у великі пани, а от мені довелось коням хвости крутить, - каже Антін.

Антонів жарт навів на мене смутні думи. На Україні багатьом-багатьом талантам часом трохи не доводиться коням хвости крутить. Це відомий художник маляр Айвазовський, сам родом з Криму, примітив в своїй автобіографії, що на південній Росії таланти трохи не валяються на вулицях, і… їх тільки ніхто не підіймає (додам я од себе), щоб довести до пуття. Антін Радивиловський, безперечно, дужий комічний талант самородний, самосійний. В його жартах, в його штукарстві неначебто багацько “школярництва”, але треба пригадать, що Антін був у школі всього-навсього, може, рік і не встиг убгати в себе всієї премудрості жартів “щколярництва” та пустування. Йому вже стукнуло років з 20, як він з’явився в Стеблеві. До того часу він проживав то в батька в селі Хильках, то в родичів десь коло Канева. 43 роки прожив він вже в Стеблеві; 43 роки він забавляє стеблівців своїми жартами та штуками. Ця здатність в йому, сказати б, доживотня, коли не загасла ще на 63-му року живоття. Школярництво не буває таке живуче. Здатність і велика невдержна охота до усякого комічного грання, здатність викидати усякі штуки, вигадливість в жартах виявляють захований в Антонові дужий комічний талант, загинувший в безвісті, в пущі, в тій самій пущі, пишній, затіненій багатими садками, з котрої випадком вилинув соловейком на широкий світ божий Шевченків геній. Якби пак це трапилось і з Антоном, може б не одні стеблівські дівчата й дядьки реготались до сліз, забавляючись його смішними жартами. Може б од його заразливого та заметливого сміху засміялись і “одеські дрохви”, і “петербурзькі корови”, і усякі “єгипецькі одуди”, і усякі “Мелегерії Султанівни”. Якби це трапилось, хто знає, може б примітили й той веселий закуток в ярах, котрий виростив Антона й напоїв своїм повітрям цю оригінальну особість; може б примітили і ті чорні очі, котрі його чарували й надихували його гумором та веселими жартами.