Спалені обози - Куртяк Євген. Страница 18

— Моя…

«Закоханість робить дорослих дітьми, — подумав Ярослав. — Але в кожного своя пісня. Скільки птахів — стільки пісень…»

— Звари, будь ласка, кави. Треба вставати.

— І більше нічого?

— Ні. Чогось не хочеться їсти.

Вона якось нахильці, на пальчиках пішла, ледь згорбившись, метляючи довгими полами голубого халатика. Ярослав провів її уважним поглядом і подумав, що в останні часи, коли він сварився із Стасею, то розгортав книгу, читав, але нічого не пам’ятав, лише хотів, аби вона не прийшла до нього, — ні, Стася не приходила, вона статечно пропливала мимо, навіть не обертаючи голови. Як він був їй вдячний! «Однак мене чекає Ростик». Він, похапцем схопившись, наблизився до вікна. Над Львовом висів мрячний день, туман роз’їдав порозкиданий папір. Ярослав звернув увагу на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям.

Роздуми його розколола Оксана, хоч увійшла майже нечутно. Поставивши на стіл чашку з надщербленим краєчком і надтріснутим денцем, торкнулася його плеча.

— Кава готова.

— Тихо! Дивись, — показав на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям, тонкі її ноги палками стирчали у великих черевиках, з яких висолопилось брудно онуччя. На жінці була чорна хустка з обстріпаними кінцями. Жінка шпортала палицею в смітті, вигортала недоїдки хліба, нанизувала на кінчик палиці й клала собі в кошик з надламаною ручкою. А довкола того ящика сиділи п’ять ситих котів, чимсь нагадуючи грифів. — Це жахливо! — Він затулив очі й відвернувся од вікна. — Не можу пити… Не полізе… Вибач, але я не можу… Я повинен іти. Ти ж знаєш, хто мене чекає. Пробач, але я не люблю запізнюватися.

— А пізно повернешся?

— Не знаю, — щиро признався. — Тільки ти не гнівайся. Але я обов’язково повернуся.

Не калатаючи по сходах черевиками, заклопотано і рішуче вийшов надвір. Жінки вже не було. Тепер у смітті копошилися тлусті коти — копошилися хижо, нетерпляче.

Над Львовом ще трималася золота осінь. Та Ярослав знав: вже недовго, ось-ось сніжинки засріблять голі дерева. В незручну пору, — з насмішкою подумав, — беремося творити свою державу… Та відразу спростував себе: по-різному буває. Німецька імперія, приміром, була проголошена на території чужої країни: в колишній резиденції французьких королів — Версалі, де на той час — 18 січня 1871 року — перебувала ставка прусських військ, які тільки що закінчили переможну війну з Францією. Парадокс, але у Версалі голову Вільгельма увінчала корона німецького імператора. Тепер французи мають право демонструвати свою силу… Дивна річ, загадкова! У Версалі, продовжимо думку, кайзерівська Німеччина почала своє життя, а зараз у Версалі може його закінчити. Проте… Кайзер пішов — генерали лишились, — генерали завжди знайдуть собі кайзера.

Побіля ратуші крутився Стемпковський, неначе визирав когось, вештались іще якісь типи, яких Грицан не знав і не бажав знати. Він хотів усіх обминути, проте Адам зупинив його:

— Сам Бог послав тебе!

— Куди послав і чого послав? — після цнотливої ночі, проведеної в ложі Оксани, в Ярослава був сонячний настрій.

Стемпковський зміряв Грицана здивованим поглядом, знизав нащось плечима і сказав:

— Ти мені конче потрібен.

— Тільки не зараз.

— Саме зараз. Хоч хвилину вділи мені.

— По суті.

— Мені потрібні твої знання.

— Знання — штука нематеріальна.

— Я буду платити.

— Ти ж не князь Костянтин Острозький, — всміхнувся Ярослав, — у тебе ж нема мільйонів. До того ж я нікому не бажаю служити. Честь, пане Стемпковський!

І кивком голови попрощався. Так, князь Острозький був одним з найбільших багатіїв Польщі. Двадцять п’ять міст… Майже дві з половиною тисячі сіл… Чистий прибуток — одинадцять мільйонів злотих… Пишний двір в Острозі… І разом з тим — щира підтримка українського народу в його боротьбі проти уніатів. Де логіка? Дивний світ…

Ростислава Боговика Ярослав впізнав одразу, хоч вони й не бачилися з самого початку війни. Ростислав анітрохи не змінився: плечі — у двері не влізуть, груди — немов перси коня, глибока ямка на масивному підборідді, довге світле волосся, про яке Ростик казав: моя голова — сонце.

Не встиг Ярослав переступити порога кав’ярні, як Боговик прудко вискочив із-за столика, ледве не перекинувши, схопив його в свої ручища, аж мало не затріщали кості.

— Нарешті! — прогудів.

— Слухай, та ти помолодшав.

— Мама молоком відгодувала, — весело заговорив Ростислав, ведучи Грицана до столу; Ростик був на півголови нижчий, але в півтора рази ширший. — Кельнер! — вишколено ляснув пальцями. — Чогось тепленького… — Рвучко повернув голову до Ярослава. — Чи ти той же передвоєнний аскет?

— Не допитуйся, а замовляй…

За сусіднім столиком зареготала дівчина. Ярослав мимоволі озирнувся. Дівчина була вродливою, з великими чорними очима. Вона сиділа в компанії двох молодих мужчин. Один — з гарними вусами і дурними очима, другий — з гарними голубими очима, але з дуже довгим носом. А дівчина сміялась дзвінко, однак, здавалось Ярославові, сміх цей був якийсь вимушений. «Відробляє за котлету? — не без болю подумав. — Тепер їх так багато відробляє за котлету…»

Але він ніколи не був роззявою, зневажав роззяв, тим паче зараз перед ним сидів його добрий приятель.

— Ну то як воно, життя? — присунувся ближче до Ростика. — Дбаєш про власне черевце?

— Чужі не подбають! — в тон йому відповів Боговик і стиснув Ярослава за лікоть. — Я страшенно радий!

Дівчина знову засміялася. «Відробляє за котлету…» Вона почергово поглядала то на вусатого, то на довгоносого. «За котлету треба відробляти двом…» Вона розглядала, а коли переставала сміятися, якось печально колупала виделкою ту котлетку.

— Ти, бачу, почав на дівчат заглядати! — щиро видивився-здивувався Ростик. — І давно?

— Все ся крутить, все ся вертить… — відбувся жартом Грицан. — Знаменита поговірка!

— Ну молодчина! Нарешті ти став мужчиною. А то залюбився у свою Стасю, як чорт в суху грушу.

— Твоя школа… — знов жартома відповів, любовно поглядаючи на друга. — Тільки не штрикав дівчат ножем під ребра…

— Що ти хочеш сказати?

— Марту з Дрогобича забув?

— А, був такий гріх… — почервонівши, не відразу відповів Ростик. — Але то було на світанні мого самолюбства…

Додав він ці слова скоромовкою і ще густіше почервонів. Взагалі, це був добрий, милий чоловік, щедрий, міг вгощати будь-кого до останнього мідяка, а сп’янівши, називав усіх дурнями, принижував до неймовірності, й ніхто не міг його вгамувати, а проганяти не випадало. Власне, як можна було проганяти, якщо він частував, — частував тих, хто не мав грошей, — як прогнати чи самому піти, коли випити хочеться… Особливо незручно почували себе панночки, бо кожній говорив про її недоліки в очі, навіть не моргнувши, при цьому наголошуючи, що все жіноцтво — проститутки, якщо не фактичні, то в перспективі… Всі сердились на Ростика, а наступного дня знову бували в його компанії. Він любив літературу, мріяв стати письменником, але був лінивий, багато пив, волочився за дівками і кінчив тим, що зайнявся журналістикою. І, може, ота похоронена мрія й спонукала його до того, що кидав у вічі всім: ви не вмієте писати! Правда, таке говорив напідпитку, і всі, осміхаючись йому, підкивували, бо для них найголовніше було те, що Ростик Боговик — одинак властителя, може, найпопулярнішої адвокатської канцелярії у Львові, він завжди мав гроші.

Кельнер приніс коньяк, каву, шинку і булочки. А дівчина за сусіднім столиком знову дзвінко зареготала. Вона вже розчервонілася. «Скоро буде відробляти за котлетку…»

— Ну, дай, Боже, — сказав Ростик. — Вип’ємо за зустріч та поїдемо на головний двірець зустрічати Віцка.

— Будьмо! — На цей раз коньяк був смачний, і Ярослав із задоволенням випив. — То чим ти займаєшся?

— Тим, чим займався, — описую ваші героїчні подвиги. Куди ж на фронт з моєю комплекцією, воювати є кому, а писати не кожен може. Тим паче коли зараз такі події…

— Ти думаєш, з цього щось вийде? Ми ж уміємо лише базікати. Ти ж добре знаєш: коли творився легіон Січових стрільців, хіба не те саме було? Маніфестанції, гасла!