Спалені обози - Куртяк Євген. Страница 47

Його нестерпно мучило падіння Львова, а заодно він мучився іще одним: як галицькі провідники зустрінуть гостей? Він навмисне не телеграфував точної дати приїзду. Сказав, виїжджаємо… А коли, в яку годину — ані слова. Тепер він мучився: Вітовський може розгніватися. Не стільки Вітовський, як Кость Левицький… Кость Левицький всім нутром ненавидить росіян. А той, з посивілою борідкою, Омелянович-Павленко, — колишній полковник російської армії. Ярослав уявив собі розгніваного Костя Левицького: він слухати не побажає росіян… Ну й хай! А що може Ярослав вдіяти, якщо Петлюра іншого командувача для Галицької Армії не знайшов? Правда, про всяк випадок Ярослав припас декілька виправдань-пояснень. Якщо Кость Левицький аж надто збунтується, він скаже: прошу взяти до уваги, що батько Омеляновича-Павленка, хоч і був російським генералом артилерії, походив все-таки з дунайських козаків. Отже, в жилах теперішнього Омеляновича-Павленка тече козацька кров… Прошу врахувати, що він закінчив кадетський корпус, що досить молодий — сорок років, на посивілу борідку не звертайте уваги… Омелянович-Павленко, зважте, служив у лейб-гвардії Волинському полку, котрий складався виключно з українців… А ще прошу звернути увагу на хоробрість. Кавалер орденів Володимира третього ступеня за бої на переправі Гута-Кальварія, а також Юрія за бої Лодзь-Торунь. Отже, є всі можливості переконати Костя Левицького. Однак…

— Чого ви зітхаєте? — підняв на Ярослава жваві очі генерал. — Військові не повинні зітхати.

І Омелянович-Павленко добродушно посміхнувся. А Ярославові знову треба бути дипломатом. Він подумав, що всі дипломати — блазні, і сказав:

— Ні, нічого… Це так, ненароком…

— Мабуть, ви не вірите, що візьмемо Львів назад? — поворухнувся кремезний полковник Мишковський.

«Мавпа може викрасти з хати немовля… Хтось колись розповідав, що у вовчому лігві знайшли живу дитину — хотіли взяти, але дитина дерлася і кусалася… Ходила тільки на чотирьох… Через рік вона померла… Але навіщо я повторюю давно почуте?»

— Чому ж, вірю, — набирався впевненості Грицан. — Але на війні люди часто зітхають.

Не признався ж, чому зітхає: влітку 1916-го командир російського полку полковник Омелянович-Павленко брав участь у Тернопільському прориві, в якому війська Брусилова повністю розбили на горі Лисоня, під Бережанами, Січовий легіон — отой легіон, що нині став фундаментом Г алицької Армії, головнокомандуючим якої має бути Омелянович-Павленко… Воістину — доля і перехрестя доріг.

Йому так і свербіло сказати: ви і мене тоді взяли в полон… А тепер будете мною командувати… Ні, не можна!

Ти не маєш права! А то збунтується, ще не поїде, вернеться. Але з другого боку: скільки є прикладів, що білі генерали перейшли до Червоної Армії і доволі чесно служать російській революції. То чому ж така метаморфоза не могла статися з Омеляновичем-Павленком?

Та все ж Грицан потерпав. І не стільки, може, боявся Костя Левицького, як Вітовського. А що, коли Вітовський зустріне генерала вороже, з недовірою? Адже при гетьманові Скоропадському Омелянович-Павленко командував дивізією, а Скоропадський дозволив німцям грабувати Україну… Ото справді ситуація… Що ж, дасться видіти. Але ж не міг Ярослав перебирати, не міг заперечувати Петлюрі, коли той виділив саме Омеляновича-Павленка, як і не міг заперечувати Омеляновичу-Павленку, коли він начальником штабу вибрав собі цього високого, кремезного блондина, полковника Мишковського, також вихованця царської школи.

«Але чому вони погодилися обидва стати на чолі чужої їм армії? Чим у даному випадку керувалися? Невже військовим байдуже, ким командувати? Своїми, чужими, аби лиш командувати? Чи це втеча від небезпеки? Нічого не розумію… А може, військова справа — річ абстрактна?.. Може, військовим байдуже — кого бити, аби тільки бити… аби стріляти? Споконвічна вишколеність до стрілянини і вбивств?.. Чи мундир усім керує? Зрештою, чого дивуєшся? Хіба в Галицькій Армії мало чистокровних австрійських німців?»

— Не хвилюйтесь, пане Грицан, — панібратськи сказав Мишковський. — Ми виб’ємо поляків зі Львова. Давно відомо, що в них більше гонору, аніж хоробрості. Якщо справді маєте армію, то ми вже постараємося нею належно командувати. Повірте слову офіцера. Досвід маємо.

— Я завше намагався вірити людям, — його розумні глибокі очі з голубим відливом не випромінювали, однак, радості.

— Між іншим, звідки у вас таке знання мов?

— Хотів повніше пізнати людей… В натурі… Воно цікавіше, коли чуєш людину безпосередньо в натурі, а не з десятих уст. А крім того, я юрист і трохи історик.

З вікон досить сильно віяло. І Омелянович-Павленко щулився. Врешті не витерпів:

— Скільки ж то можна їхати!

— Та ми вже під Тернополем, — сказав Грицан, подумавши про Оксану. Хоч би натопила в кімнаті і бодай трохи його зогріла. Він так намерзся по дорогах. Дорога ніколи не зогріває. Та ще чужа, та ще далека. Не зогріває, а втомлює.

— Тернопіль мені близький, — сказав Омелянович-Павленко. — В часи російської революції я мав наказ Брусилова одержати тут українську частину. Жаль, не здійснилося тоді…

«Це він придобрюється, — подумав Ярослав. — Хоче виправдатися, що після розвалу Росії пішов на службу до українців, хоче, аби ми не згадували минуле. Звичайно, в певних ситуаціях не слід колоти когось минулим. Але про минуле забувати не можна. Його треба пам’ятати, щоб не повторювалося».

Тернопіль зустрів їх дрібним снігом і рвучким вітром, котрий випікав до червоності щоки та мів пісок-сніг, болісно шмагаючи по очах. Вулиці були зальодовані, слизькі. Вітер сам згортав сніг на обочину, вимайстровуючи пухкі замети, — ступиш — і по коліна. Та найгірше — сніг-пісок так немилосердно шмагав по зіницях, що неможливо було дивитися.

Ярослав, як тільки вийшли з вагона, одразу ж зателефонував Вітовському. Поточняк сказав, що Вітовський поїхав на провінцію в справі мобілізації до Галицької Армії, зараз він, Анатоль, сам приїде на вокзал, а помешкання для гостей приготовлене в готелі.

Отже, ніякої паніки, цілковитий спокій — все передбачено.

— Панове, все добре, авто зараз буде, — якомога веселіше промовив Ярослав. — А за зиму вже вибачайте…

— Чудесно! Якраз я люблю міцну зиму! — сказав Омелянович-Павленко. — Вона не лише знищує всі епідемічні бактерії, але й гартує характер. Ви згодні, пане Ярославе? А ви чого мовчите, Мишковський?

— І все-таки Одеса ліпше… — Полковник ховав лице од вітру. — Вибачте, але мені все частіше й частіше сниться Одеса… Моя незабутня Одеса…

— О, Одеса! — генерал звузив жваві очі.— Викупаєшся у морі й наче знову народився.

— Що ж, почекаємо тієї хвилини…

«Невже вони не здогадуються, що ця розмова може дратувати мене? — чудувався Грицан. — Ну, не дивуйся… Високі чини на сірому уваги не звертають. Їм здається, що, коли вони розмовляють, сірома глухне, — загальноприйнятий примітивізм — якщо не сказати обмеженість — тих, котрі самі себе посвятили у великі. Зрештою, може, отака безпредметна балачка й потрібна, може, вона й дозволяє зняти напругу. Вони, звичайно, хвилються. Хоча й не подають знаку».

Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.

— Отаман Поточняк.

«Ти диви! — здивувався, але без заздрості, Ярослав. — Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».

— Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.

— Прошу, прошу, — вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.

Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!