Спалені обози - Куртяк Євген. Страница 66
— Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… — не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.
Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова — Львів — Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта — польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…
— Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, — безапеляційно сказав Бертелемі.
— Але ж, пане генерале… — доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.
— Якщо ви не приймете нашої пропозиції,— суворо застеріг Бертелемі,— будете відповідати перед Антантою, будете, зрештою, мати війну з поляками, які матимуть поміч відважної і добре організованої армії Галлера. Ми у Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть більшовики, які мають Київ. Коли ж приймете наші умови, то ми зробимо все можливе, щоб була визнана ваша суверенність.
— Ми мусимо погодити з урядом, — сказав Грицан. — Тим паче ви трохи інакше говорили в Ходорові…
— Між чехами і поляками укладене перемир’я, — додав Бертелемі.— Між німцями і поляками буде укладене. Врахуйте!
— На наш погляд… — Грицан на хвилю затявся, а далі вже не годен був стриматися. — На наш погляд, місія Антанти наказує українцям виконувати польські бажання!..
— Ми даємо вам п’ять днів на роздуми, — категорично заявив Бертелемі.— Все, наша розмова закінчена!
Коли пониклий Грицан з делегацією виходив, його делікатно зупинив американський професор Ллойд:
— Чи правда, що Калуш багатий? Кажуть, там багато солі. Там є калійна промисловість?
— Довідку вам може видати Державний секретаріат, — ввічливо відповів Грицан. — Я не уповноважений цього робити.
— Але я бачу, ви тут серед своїх маєте найбільш світлий розум. Я вельми шаную людей зі світлим розумом.
— Я б не сказав цього, — крізь зуби, але ввічливо відказав Грицан. — У мене ніякий не світлий розум… Це вам здалося.
— Ну, я маю добре око.
— І ваше добре око не запримітило, що розум місії Антанти куди світліший, аніж мій? Дивно…
— На жаль, ми не в однакових умовах, — скрушно похитав головою професор Ллойд.
— Але людська гідність може проявлятися в будь-яких умовах. Ви згодні?
— М-можливо…
— Маю честь кланятися.
Стримуючи гнів та огиду, Ярослав наздогнав свою делегацію, а при виході на вулицю зіткнувся з Адамом. І знов сяяла на лиці Стемпковського глумлива, зухвала посмішка.
— Вітай же Оксану!
— Гаразд, я передам твоє вітання, — спокійно відповів Ярослав. — І тебе запам’ятаю…
— Перекажи: Адам Стемпковський її дуже часто згадує, особливо подаровані нею ночі.
— Я все передам.
— Ти завсігди був порядним.
Адам пустився був іти, та раптом зупинився і, дивлячись Ярославові в очі, з посмішкою запитав:
— Що ж вирішила місія Антанти?
— Гадаю, тебе повідомлять. На все добре, пане Стемпковський. Я буду тебе пам’ятати. Я дуже довго буду тебе пам’ятати, Стемпковський! До самої смерті.
— Що йому треба? — обурився Поточняк.
— Це мій університетський товариш.
У готелі глава делегації зібрав усіх на нараду. Їх було п’ятеро — п’ятеро приречених, п’ятеро безпомічних.
— Що будемо робити?
— Треба боротися, — сказав один.
— Треба ж поступатися, — сказав другий.
— А може, поступитися, аби зберегти республіку? — сказав третій. — Як казав Кутузов, з втратою Москви ми ще не втратили Росії.
— З ким порадитися? — спитав четвертий.
— З мертвими…
— Справді, що робити?
— Перебити всіх!
— Це не вихід, — підсумував глава делегації.— Я міркую, що треба вертатися до Станіслава і без уряду нічого не вирішувати, а то потому нам голови постинають.
На тому й зійшлися. Петрушевич таки ждав-виглядав їх, але, вислухавши, аж ногами затупав.
— Ні, ні, ні! Нема згоди з Антантою! Хай нас розсудить залізо і кров! Завтра ж зберу раду державних секретарів. А ви будете доповідати, а поки що відпочивайте.
Проте Ярослав не пішов відпочивати. В кишені в нього була записка Вайди. Він повинен передати Тетяні.
Дівчина зустріла його радо й схвильовано. Мабуть, разів зо п’ять перечитувала кілька скупих фраз свого судженого. Ярослав не знав, що писав Вайда. Було б це зовсім нелюдяно, коли б дозволив собі розпечатати записку. Було єдине, чого він не міг спекатися, за що проклинав себе, картав, ненавидів, — Тетяна йому подобалася…
Він глянув на згорблену за швейною машинкою фірми «Зінгер» Танину матір, на саму худеньку привабливу Тетяну, і йому раптом захотілося… вмерти.
А потім він постукав до своєї конурки. Оксана кинулася йому на шию, цілувала. А він був як стовп.
— Ти не радий?
— Невже ти не збагнула, що нас очікує?
— Що?
— Дуже скоро побачиш…
Він стомлено сів, закрив долонями обличчя. Отже, нас розсудить залізо і кров… Кров і залізо… Більше нічого він не говорив. Ярослав Грицан заснув за столом.
XVI
У сонячну днину березня, коли набухають соками берези, оті берези, що ростуть понад сто років, що є джерелом натхнення для поетів і митців, що є місцем, де люблять послухати солов’я закохані,— в сонячну днину березня скликав Петрушевич засідання ради Державного секретаріату. Без дискусій було вирішено відкинути всі умови місії Антанти і надіслати ноту Антанті з протестом проти теперішньої місії, заодно прохання прислати нову. Було також ухвалено, щоб начальна команда Галицької Армії знову звернулася до громадянства і війська із закликом: до зброї! Хай нас розсудить залізо і кров!
Іще було одне звернення — до народу. Йога підписав Петрушевич, Голубович і державні секретарі; в ньому, зокрема, говорилося: «Український народе! Вже четвертий місяць стоїш ти у важкій війні. Місія Антанти зажадала видачі полякам Львова, простори нашої землі по Буг і Стрий, нафтові скарби Борислава. Ми відмовилися від цього домагання. Тепер кличемо тебе до оборони рідної землі. Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!»
Антанті було відіслано відповідну ноту, однак Петрушевич не знав спокою. Крім внутрішніх непорозумінь, не вірив Петлюрі, з яким вів переговори. Найстрашнішим для нього було те, що проходять по селах віча у справі аграрної реформи, селяни вимагають, аби земля більшої і меншої посілості стала їхньою власністю. І — ніякої підтримки урядові. Навпаки — твердо, вголос, без боязні закликають: беріть землю дідичів без рішення уряду…
Останнє найбільше обурювало Петрушевича. Самовільно забирати землю? Це ж найчистішої води більшовизм! Як вони не годні зрозуміти, що земельна комісія підготувала основи земельної реформи… Чому вони нічого не розуміють? Чому по селах починаються справжні бунти проти уряду?
Нервував. Мучився. Єдине, що трохи заспокоювало, — фронт без змін. Однак і тут, коли глибше копнути, не все було гаразд: поляки можуть вдарити раптово… Не знаєш, хто гострить на тебе сокиру: є сіль — люди за Україну, не привезли солі — проти України… Чи таке: під час шлюбу зажадав священик високу плату — винна Україна… Скрізь і всюди винна Україна… Будь мудрим! Догоди кожному! Та ще цей проклятий Петлюра! Крути не крути, а переговори вести треба… Тож Петрушевич крутився-вертівся, а все-таки виїхав до Директорії, яка на той час, спершу сховавшись у Вінниці, перебралася до Проскурова. Переговори велися довго й нудно, — повертався Петрушевич абсолютно розчарований: одні дивляться на Харків — там радянський уряд; другі — на Одесу, — там французьке командування поставило уряд Андро; треті запитують, чи нема таємного зв’язку з генералом Бертелемі, який у Львові представляє Антанту…
Він повернувся сердитий і вимагав од військового командування рішучих дій. І на його вимогу в першій половині березня на Львів були кинуті всі сили. Було перерізано залізницю Перемишль — Львів. Місто оточили, та взяти не взяли… З цього приводу Петрушевичу нашіптували: оскільки більшовики на Збручі, то Омелянович-Павленко боїться, щоб вони його не повісили, а з другого боку — аби поляки не розстріляли…