Маґнат - Пагутяк Галина. Страница 5

У мене одна лиш дума: знайти на схилі віку спокій душевний і правди дрібку, змастити трохи медом своє сирітство. Більш нічого мені не треба: ні маєтку, ні грошей. Прикро, що в смертну годину коло ясновельможного — нікого. Ще й покрадуть, повиносять. Та нехай за тим пан маршалок пильнує. А я покажуся на очі та й піду молитися до своєї комірчини, поки не розвидниться.

Зайшов я до опочивальні, а там не протовпитися. Наче на торговиці, прости, Господи. Як треба буде, то знають, де мене шукати. Нема чого стирчати на виду, ще скажуть, ніби щось хочу скористати.

Грубка вистигла. Забув пічник натопити ввечері. Та мені після морозу чулося тепло. Я сів на ліжку, і аж тоді почало мною колотити, коли почав пригадувати, як воно все було, наче лід в мені топився. Викресав вогню, запалив свічу, хоч від снігу за вікном було світло. Так я намагався відігнати від себе страх, що прилип мені до душі.

Видів я смерть на ратному полі, тримав отця за руку, коли той вмирав, малим бачив вози, що їхали на цвинтар, повні мерців, що згинули від пошесті, та чи є на світі хтось, хто б хоч раз не стрінувся зі смертю! Нема чого її боятися, бо чекає нас життя вічне. Та й не в цьому була причина моєї тривоги. Я відчував: щось не так. У ясновельможного мала бути не така смерть — поквапна, сором’язлива, що не дала навіть попрощатись. Смерть поштивого чоловіка мусить бути статечна. Спершу вона присилає гінців, себто сни, прикмети. Чорний крук літає, люстро розбивається, свічі гаснуть, образи зриваються зі стіни, пси виють. А я нічого такого не помітив. Був звичайний вечір на Сильвестра, бо жиємо ми тепер у Речі Посполитій за іншим календарем. (АК: У Речі Посполитій в XVI ст. було запроваджено юліанський календар.) Завірюха надворі, і ми всі тулилися до господаря, як курчата до квочки, в його теплому домі. Та й виглядав ясновельможний як звичайно, тобто як вчора і як позавчора виглядав. Ніхто й не здогадувався, що його точить недуга зсередини. Незабаром мав піти до своїх приятелів — книжок, бо про що ж мав бесідувати зі своїми слугами?

Я й не помітив, як закуняв сидячи і заснув, хоча не певний, чи то був сон, чи душа моя подалась гуляти, не дочекавшись природного спочинку, але менше з тим, опинився я в пивниці, тут же, в Боневичах, у довгому проході з високим склепінням, викладеним з цегли. На стінах не горіли смолоскипи, але було досить видно. А в кінці проходу стояв ясновельможний у темній одежі й знаком манив мене до себе. А коли я підійшов ближче, то побачив, що прохід завертає, і пан Гербурт йде по ньому не озираючись, певно, чує мої кроки за собою. На кам’яній підлозі, та ще коли довкола нема ні діжок, ні кошиків, від кроків луна йде. Хоч як я намагався його наздогнати, не вдавалося, я лиш завертав то в один прохід, то в другий. Я пригадав собі, як ясновельможний розказував про Лабіринт Мінотавра, куди треба йти з клубком ниток, бо можна зостатись там навіки.

Нарешті ясновельможний зупинився перед залізними дверима, вкритими іржею. Він відчинив їх легко однією рукою і зайшов туди, залишивши двері прихиленими. Я ще здалеку бачив, що за дверима горять свічки. Я увійшов туди. Посеред невеликої кімнати на риштаку стояла відкрита труна, а по кутах її чотири канделябри зі свічками. Ясновельможний стояв над труною й зазирав у неї. А тоді махнув рукою, щоб я підійшов ближче.

У труні лежав, звісно, мрець, якого я спершу не міг спізнати. Оскільки дух покинув тіло, то воно виглядало мізерним, жовтим, очниці запали, ніс загострився, але поступово до мене почало доходити, що мрець — се Ян Щасний Гербурт. Хоч не скажу, щоб се мене дуже здивувало. Чомусь ні. А ясновельможний, піднявши голову, спитав мене:

— Ану, чи вгадає вашмосць, хто з нас справжній?

Він всміхнувся якось криво, ніби від моєї відповіді щось залежало. Не залежало, ні, і я се відчув, перенісши свої відчуття зі сну до пробудження. Я підхопився на рівні ноги і заточився. В роті пересохло, тіло затерпло, бо заснув я сидячи. За вікном була та сама ніч, тільки ще темніша, видно, заснув я на хвилю. Було якось незвично тихо. Я вийшов зі своєї кімнатини. У вузьких сінях було порожньо, тільки зарипіла підлога під ногами. Мене це здивувало, бо небагато часу спливло, відколи я покинув сю обитель плачу і безладу, що настає після людської смерті. Надто великий розрив між буттям та небуттям чоловіка. Ніхто не хоче, щоб його вважали мертвим, звідти й така метушня.

Завернувши, я побачив слуг, що спали покотом. Стіл у маленькій їдальні був прибраний і застелений білим обрусом, а під ним спав пахолок. Я пішов до опочивальні ясновельможного і бачив усюди те саме: сплячих слуг, спали навіть гайдуки, яким слід було пильнувати за добром небіжчика, нині загроженим. А вони солодко спали, навіть хропіли.

Я чув скрипіння привідчинених дверей, у які залітав сніг, хотів їх закрити, але до опочивальні було ближче. Маршалок Томаш спав сидячи на підлозі, притулившись до кахляної печі. Секретар схилив голову йому на плече, і з рота стікала цівка слини. А на ліжку… На ліжку не було нікого!

…Я прокинувся уже світлого ранку. Лежав на ліжку вбраний і не міг зрозуміти, що ж се таке діється. А потім до мене прийшло усвідомлення великого смутку, бо ж згадав, що минулого вечора упокоївся ясновельможний Ян Щасний Гербурт, для когось староста мостиський і вишенський, а для мене опора в моєму скрутному становищі.

Після тої страшної ночі, що нею почався 1617 рік, у який так і не довелось вступити ясновельможному Яну Щасному Гербурту, настали дні суєтні та тривожні. Не скажу навіть, чого було більше — суєти чи тривоги. Смерть господаря дому — се наче кінець світу, ним вибудованого та виплеканого. Хтось тратить на тім, а хтось користає, намагаючись урвати шмат того окривавленого тіла. Я належав до перших. Завше належав, навіть позволив вітцевій сестрі після його смерті, коли ще тіло не вистигло на катафалку, забрати все, що вона вважала за потрібне забрати. Не буду я з сестрою битись, та й споминати про се не хочу, бо вже буде десять літ, як перебуває вона там, де нічого не потребує. Маршалок просив, аби я пильнував з ним панського добра, поки не приїхала ясновельможна з Мостиськ, аби слуги не порозтягували, і задля цього велів нікого не пускати в Боневицький двір. Поставив гайдуків на чатах коло бібліотеки. В кабінеті сидів секретар і писав листи до родини. Не вистачало гінців і коней для них. Дороги тепер були витоптані до чорного, але через два дні знялася страшна хуртовина, навіть надвір не можна було вийти. Ми з маршалком позамикали все, що було коштовного: срібло, хутра, вино, а тоді я сів у кабінеті з секретарем.

Я мав нагоду краще придивитися до сього чоловіка, дуже молодого і зарозумілого, бо спершу допомагав йому в його роботі, позаяк про се попросив мене маршалок. Се не вельми подобалось Стахові, та я не вступався, бо хоч найважніші скриньки з паперами ми опечатали, однак лишалось багато паперів, цінність яких була не визначена. Секретар всівся за столом ясновельможного і шкрябав листи від імені ясновельможної, хоч та сама вміла писати. Не знаю, може, так заведено у великого панства. Однак у погляді маршалка читалася розгубленість. Він був чоловік тихий, скромний, не надто вчений, і нічого не міг вдіяти супроти натиску молодого канцеляристи, до якого обоє ясновельможні були прихильні. Не міг він і запечатати кабінет, бо листи теж треба було писати, і то багацько. Коли помирає така людина як староста, до того ж роду вельми значного, інакше не можна. Хоч би й то був сусід, але й він мусить отримати листа з гербом і печаткою. Звісно, без княгині листи не можна було відправити. Як на мене, Стах хотів вислужитись, бо ж лишався без роботи. Се діло похвальне, але не треба на мене дивитися вовком.

Я складав папери на купки, а купки перев’язував мотузочкою. Окремо рахунки, окремо те, що було написане латиною, а окремо те, що польською. А пергаменти — теж окремо. Не думав, що се таке миле й приємне діло. У себе вдома я мав трохи книжок, здебільшого руською мовою, що вийшли з Острозької друкарні, але все те згоріло в огні разом з моїм минулим життям.