Лови - Мирний Панас. Страница 2

«В дорогу збирається,- думав він, лежачи на ліжку з закритими очима. Дрімота його стиха колихала - тиха, спокійна дрімота недавнього сім'янина, щаслива дрімота молодого.- Хай збирається, провітриться, погуляє. А я тим часом своє діло справлю. Добре, що не допитується, куди їду, чого їду? Нащо їй те знати? Молода та жаліслива, вона, певно, пройметься жалем до тих, на кого ми тенета розставляємо; почне заступатися, прохати… як перед нею вистояти? Краще, що не допитується!… Хай не знає її добре серце, як нам приходиться дітей від сім'ї відривати. Ох, гірка та невесела ти, наша доле! На сльозах людських заснована, на щасті других збудована!.. Гм… Чого ж се я кисну? Он прокурор хвалився, як сих двох спіймаю, буде губернатора прохати, щоб зробив поліцмейстром… І депешу мені припоручив… Ось вона тут, у кишені… Сьогодні вони повинні бути. На сьогодні всім гостинишникам заказано зараз дать знати, хто й чого приїхав… Не втечете, голубчики, моїх рук, не втечете… Ось тут будете у мене. Нічого мені далеко за вами забиватися, хоч я й похвалився їй, що поїду… Хіба не можна збрехати? Як вернеться, ото здивується, що я дома!.. А як вона здивується, коли… От коли б!.. Тоді буде зовсім інша річ. Не буде моя Орисенька пішки ходити, свої ніжки бити… будуть її пожарні коні, як ті змії, носити. Пожарні коні… а на їх моя квіточка скаче!..»

Він, усміхнувшись, заснув. А вона, крізь сон почувши, що посланець вернувся, тихо знялася й мерщій вискочила до його в другу хату. Незабаром вона вернулася з невеличким шматочком рожевого паперу, прочитала на йому вголос: «Буду»; приложила до уст, гаряче поцілувала те «буду», згорнула папірець, ткнула його під серце й, стиха положившись на ліжко, міцно заснула.

Увечері він провів її на чавунку.

- Як-то ти будеш сама їхати, серце?

- Чого сама? А то людей мало? - спитала вона, очима обводячи прохожих.

- Та все чужі та незнайомі.

- От ще вигадай - чужі! Не з'їдять же вони мене? Треба до всього привикати!

Йому так легко стало на душі… «Треба до всього привикати, треба», кублилося в його голові, як він виводив її до вагона. Проїжджі задивилися на неї. Він чув, як вони шепталися: «Хто то така? Та й вродлива ж!» Він, радий: гордо вивів її й прилюдно розцілував - знайте, мов, чия: моя - й більш нікого!

Він вернувся в часть не голубоньком тихим-буркотливим, як видавав себе біля неї, а круком хижим. «Туди піти! Те зробити! Того привести! Тому на засаду стати!» - так і сипав він наказами й приказами.

Всі, тіпаючись, бігали побіля його, слухали його наказів. А він всміхався сам собі, дивлячись на ту біганину. «Щасливий і могутній!» - думалось йому.

Зробивши розпорядки, він сів біля паперів. Багато набралось їх за той тиждень, що прогуляв він. «Ого!» - мовив стиха й почав купу ворушити. Пись!… Черк!… Перо його гарчало, мов сердилося, папери летіли набік.

Довго він возився з ними. Скінчивши, встав, розправив натруджену спину, взявся вбоки руками і, мов той комедіантщик, повертався на всі боки; потім глянув на годинник.

- Дванадцять. Ого-о! Ще година, й поїзд прибуде, а з ним і моє щастя приїде,- мовив він і позіхнув. «Лягти поки що прикорнути»,- подумав і ліг.

Перед його закритими очима заходили легкі та щасливі думки. Вона там з веселою подругою щебече, а він тут з проїжджими возькається. «Милії гості! несподівано ждані! Пожалуйте! пожалуйте!.. несіть мені мій почот і славу…»

- Ваше благородіє! - роздалося над його вухом.

Він кинувся; перед ним, мов верства, витягся десятник.

- Бід Хвольсона посланець прибіг. Каже-говорить: два пасажири якісь приїхали, заперлись і не хотять себе назвати.

Його очі загорілися. Слава Богу!

- Хто там? Всі за мною,- гукнув він,- побігти до жандармського ад'ютанта! Через півгодини вони були в гостиниці в Хвольсона.

- Де? В якому номері? - гукає він, брязкаючи шпорами.

- В осьмому,- відказує номерний. Підійшли до номера. Він стукнув.

- Одчиніть!

- Хто там? - почувся голос з-за дверей.

- Одчиніть!

- Йди до чорта!

- Одчиніть, а то буде гірше.

- Не одчиню.

- Бий двері! - розсердився він.

Чорний, як циган, десятник примчав з дровітні дубову довбню, підійшов і, замахнувши, гепнув в двері. Загуло, наче грім, по коридору, посипалася глина, вапно.

- Бий дужче! - гукає він.

- Раз! - знову гепнув десятник. Затріщали пази в дверях, одна дошка вгнулася в середину.

- Два! - скрикнув він удруге. Полетіли тріски в хату.

- Три! - двері розскочилися.

В хаті було темно, тільки крізь шибки вікон виднілося чорне небо з блискучими зорями та по улицях ліхтарні миготіли.

- Світла! - першим стрибнувши в номер, скрикнув Костенко.

Принесли свічку й за нею повходили всі. Посеред хати стояв високий та бравий чоловік в офіцерській одежі, а біля його, наче лебедонька біла, Орися.

Жандармський ад'ютант глянув на Орисю, мугикнув і промовив:

- Ну, с такими преступниками мне нечего делать, вручаю их вам. До свидання!

- Бач, який! Дурив мене: казав - з города поїду, та й збрехав! - граючи очима, промовила до його Орися.

А він, як стояв, так і посунувся! Якби не піддержав його десятник ззаду, певно, розбив би собі об долівку голову.

На другий день по всьому городу, наче в барабан били, гомоніли люди про ті лови. Одні насміхалися, другі жалкували. А ввечері в городському садку стояв такий гармидер, що й музики не чутно.

Аж ось між купою людей, на стежці до двірця, показався Костенко під руку з своєю Орисею. Він був чогось трохи блідий, а вона, склонившись на його плече, обводила приязно всіх очима.

- Та й збрехали ж знатно! - промовив хтось, і всі витріщилися.

- Ну, кому б таке плести? - дивувалися городяни, любуючись, як вони в парі не пішли - поплили під дворець.

- То все ті злочинці. Доїде ж він їх тепер, доїде! - хвалилися його заступники. Та не вгадали: від того часу Костенко більше не ходив на лови. Незабаром його зробили поліцмейстром.