Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович. Страница 41

твори багатьох французьких письменників. Завдя-

225

ки їй в російську літературу ввійшли Гектор Мало,

Еркман-Шатріан, Люсьєн Біар, Альфред де Мюссе,

П. Ж. Сталь, Жан Масе, М. де Шервіль, А.Бреа, Ка-

міль Фламмаріон, Жуль Сандо, Е.Ш. Кандез. Найбіль-

шу популярність як перекладачці принесли їй романи

Жуля Верна, п'ятнадцять романів якого вона вперше

переклала російською мовою.

З 1869 року Марко Вовчок виступає в ролі пред-

ставника фірми «Книговидавництво Ж.Етцель і К°» в

Петербурзі. Вона поширює «Журнал виховання й роз-

ваги» в Росії і продаж етцелівських видань в перекла-

дах російською мовою. У справах книговидавництва

письменниця часто буває в Парижі. У серії «Альбоми

П.Ж. Сталя» Етцель окремими книжечками видає опо-

відання Марка Вовчка для дітей молодшого віку —

«Прудконогий олень» та «Сибірський ведмідь». Згодом

обидві книжки під зміненими назвами були перевида-

ні Етцелем у серії «Ілюстрована бібліотека панночки

Лілі та її кузена Люсьєна».

У 1871-1872 роках Марко Вовчок видавала журнал

«Переводы лучших иностранных писателей»,

навко-

ло якого об'єднала значну групу жінок-перекладачів.

Крім французьких письменників, що друкувалися ви-

давництвом Етцеля, в журналі публікувалися також

німецькі та англійські автори.

Після довгорічної напруженої праці у Марії Олек-

сандрівни з'явилася постійна втома. З 1875 року вона

виношує план назавжди залишити Петербурґ, порвати

з літературою, із знайомими і оселитися в глухій про-

вінції. Навесні 1877 року Марко Вовчок востаннє приїз-

дить у Францію. Відбулась остання зустріч з Етцелем.

226

У січні 1878 року Марія Олександрівна стає дружи-

ною відставного прапорщика М.Д. Лобача-Жученка,

з яким у квітні виїхала на Північний Кавказ на місце

служби чоловіка. Так зникла Марко Вовчок і з'явила-

ся Лобач-Жученко.

1883 року Етцель дізнався її адреси і написав листа.

Марія Олександрівна відповіла, і листування віднови-

лося. Діставши першу звістку, Етцель відповідає схви-

льованим листом: «Моя бідна дитина!.. Ви знайшли-

ся. Ваш лист приніс мені найбільшу радість, яку я

ще здатний відчути в цьому світі.

Я здогадуюся, скільки лиха випало на Вашу долю за

ці п'ять років. Я щасливий переконатися, що Ви його

перебороли й протистояли йому.

Ви бачите, що я не можу писати Вам сам: ось уже

три роки як права рука зовсім не хоче коритися мені.

Про це я розповім Вам пізніше.

Я постарів, здоров'я моє зовсім погане. Не приму-

шуйте мене чекати Ваших листів. Скажіть мені,

поки я ще існую на цьому світі, чим я можу бути ко-

рисний Вам. Користуйтеся мною так, як мають

право користуватися послугами старшого брата чи

давнього друга...

Порівняно зі мною — в січні мені буде 70 років — Ви

ще молоді. Використайте ж усі можливості. Жити

мені лишається недовго.

Якщо Ви можете повернутися до Франції — поспі-

шайте. Ви знайдете нас — мою дружину, мого сина і

мене, — сповненими тих самих почуттів до Вас».

У пізніших листах Етцель наполягає на тому, щоб

письменниця знову взялася за перо і перекладала свої

227

твори, а він буде їх видавати. Вона береться до роботи,

перекладає французькою мовою перші розділи остан-

нього романа «У глушині» і деякі із своїх ранніх по-

вістей. Але невдовзі знову надовго припиняє літера-

турну діяльність. Причиною цьому були нові нещастя:

арешти і тюремні ув'язнення старшого сина-револю-

ціонера Богдана, астматичні приступи і нестерпні по-

дагричні болі. В останніх листах Етцель радить їй ви-

ступити зі своїми спогадами.

В останні роки життя Етцеля книговидавничу фір-

му очолив його син Жуль Етцель-молодший.

Чудова людина і великий шанувальник української

літератури П'єр Жуль Етцель помер 17 березня 1886

року в Монте-Карло (Монако).

228

ПРОСПЕР МЕРІМЕ

(1803 — 1870)

французький письменник

Видатного

французько-

го

письменника-реаліста,

вченого і громадського ді-

яча добре знають і висо-

ко цінують в Україні за гу-

манізм, сердечну симпатію

до українського народу, за

діяльність спрямовану на

ознайомлення своєї бать-

ківщини

з

українською

історією, культурою, літе-

ратурою. Творчість Меріме

відома в Україні з 20-х років

19-го століття. Він залиша-

ється улюбленим письмен-

ником і сьогодні для тих, хто

шанує

талант,

шляхет-

ність, доброту, співчутливість і справедливість.

Меріме народився 28 вересня 1803 року в Парижі

в родині відомого художника Жана Франсуа Леоно-

ра Меріме. У 1823 році закінчив юридичний факуль-

тет Паризького університету. Інтерес до літературної

творчості виявив ще в студентські роки. На форму-

вання літературних поглядів Меріме визначну роль

відіграла дружба із засновником французької реалі-

стичної школи Стендалем (1783-1842), з яким він по-

знайомився у 1822 році.

229

Літературну популярність Меріме здобув у 1825

році після опублікування збірки п'єс «Театр Клари Га-

суль», яку видав за твір вигаданої іспанської актриси і

громадської діячки Клари Гасуль. Але в літературних

колах ім'я творця збірки ні для кого не було таємни-

цею. Цей твір проникнутий симпатією до визвольного

руху іспанського народу. У липні 1827 року Меріме ви-

дав збірку балад у прозі під назвою «Гузла» («Гусла») і

оголосив ці балади перекладами іллірійських108 пісень,

записаних у Далмації, Боснії, Хорватії та Герцегови-

ні. Створені ним балади настільки подібні до народних,

що їх визнавали справжніми. Балади оспівували геро-

їзм західних слов'ян, які боролися за свою свободу.

Далі письменник видає історичні твори «Жакерію»

та «Хроніку царювання Карла ІХ». У драмі «Жакерія»

(1828) він відобразив події найкрупнішого антифео-

дального повстання французьких селян у 1358 році.

У романі «Хроніка царювання Карла ІХ» (1829) описа-

ні події релігійних воєн, які охопили Францію у другій

половині 16-го століття.

Після Липневої революції 1830 року Меріме влаш-

тувався на державну службу. Обов'язки урядовця

його пригнічували, звичаї правлячих кіл обурювали.

У 1834 році його призначили головним інспектором

охорони історичних пам'яток Франції. На цій посаді він

перебував до 1853 року. Йому часто доводилося їзди-

ти по країні, здійснюючи облік історичних пам'яток та

наглядаючи за їх реставрацією. У цей період він пише

наукові праці з історії Франції, археології та історії

мистецтв. Наукова та літературна діяльність Меріме

була відзначена обранням його членом Академії напи-

230

сів та художньої літератури (1843) і Французької ака-

демії (1844).

У 30-40-х роках Меріме створив свої кращі новели,

які стали шедеврами реалістичного мистецтва. Обра-

зи Матео Фальконе, Таманго, Коломби, Кармен ста-

ли надбанням світової культури. Успіх у жанрі новели

приніс Меріме світову славу.