ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна. Страница 2
«Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні…»
Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні.
Я вже звикла до права, можливо, не тільки мого,
Розуміти розмови лісу. Хоч пси Господні
Уполюють тутешню осінь, нема нічого
Понад спрагу дерев залишатись в своєму руслі,
Опадаючи в тишу, спиваючи з неї холод.
Стовбури, що впадають в сніг, як смола, загуслі,
їх маленькі ковтки знаменують тривалий голод.
«Я твоє місце сили. Мандруй без мене…»
Я твоє місце сили. Мандруй без мене.
Меридіани колій, мечі осоту.
Будеш іти поволі. Вода студена
Спрагу тобі втамує, така ж достоту.
Як і печаль, відкриє природу речі.
Будеш її да Вінчі, її Рембрандтом,
Просто узявши море собі на плечі,
Доки не станеш мертвим, прозрівши раптом.
«Чи спитаєш мене про мої імена…»
Чи спитаєш мене про мої імена
На престолах моїх, де пелюстки і кров?
Тонко врізані в плоть письмена, письмена —
Хто зчитав їх з долонь? Хто у снах їх знайшов?
Незнання незнання незнання пірамід
Не засипле вода, не затоплять піски.
Від сюрчання цикад захитається світ,
Лабіринт западе в голе плато руки…
Сотня істин — та з них незбагненна одна.
Чи спитаєш мене про мої імена?
«Тільки смерть не розлучить нас…»
Тільки смерть не розлучить нас
За межею душі і мови.
Ми з тобою за часом час
Осягали своє раптове,
Може, вже не своє знання.
Я люблю тебе — раз на душу.
В цій любові — ні дна, ні дня,
Ані ночі. Змовчати мушу,
Наче істини, руни ці,
Що існують без знаку русла.
Пропікається на щоці
Крапля воску — сльоза загусла.
«У Божий голод намолю зерна…»
У Божий голод намолю зерна.
Щоб раптом легше вірити і знати.
Прийду до тебе — все-таки одна
Із тих, які не вміють забувати.
Душа душі — дорога. Божий знак —
Усупереч усім дороговказам.
У нас єдині сни. Хай буде так —
Оті тривання на дорозі разом.
«Я сумна по вечері. Нанизано дрібно дахи…»
Я сумна по вечері. Нанизано дрібно дахи.
Ця прогулянка в профіль нагадує берег безодні.
Ти такий, як ніколи. Ти майже реальний сьогодні.
Відчай вчить розуміти, куди відлітають птахи…
«Не відгадуй мене. Нас єднає єдине мовчання…»
Не відгадуй мене. Нас єднає єдине мовчання.
Нас приходить по дев'ять щокожної в Бога пори,
Щоби вергати душі. Ще тут — або вже за гранню.
Я не кажу: не мучся. Я тільки молю: не згори.
…Ти мене розпізнав, як голодну бджолу на осонні,
З затамованим прагненням вмерти і впасти в траву.
Проминають роки. Із небес огризаються коні.
Я — ще досі не вершник. І, можливо, тому — ще живу.
«Травнева епістола болю — мені від птаха…»
Травнева епістола болю — мені від птаха.
Гніздів'я пропахло вужем і вужевим потом.
Усе, що я хочу, — насправді не мати страху.
Та страх не зникає — просто приходить потім.
Зі світу, в якому я стану тобі осанна,
Із дому, в якому до тебе прийду остання,
Почнеться дорога, замкнувши себе у кола,
У рух по спіралі, по літері — до ніколи.
«У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони…»
У цих закапелках — ще з літа — цькування і гони.
Тамую життя у собі, наче пристрасть гірку.
Закони вмирати і одяг носити закони
Плямистій пожежі занурюють ноги в ріку.
Розпалась сторожа, лиш коні із вирію мчали б,
Не знаючи мови і не докоряючи злом
Ні цивілізації, ні лабіринтам, ні скалам.
Поволі й уперто усе западає в огром.
І нам не вознестись — ні разом, ані поодинці,
Як вже не згадати — хто, як, задля чого, коли…
Цькують, і рятують, і гинуть із нами ординці
В плямистій пожежі, і плачуть над ними орли.
«Згасають дерева твої голосами чужими…»
Згасають дерева твої голосами чужими.
Не більма, та все ж: ця незрячість подібна війні.
Скресають, як ріки, між сірих розгойдувань диму,
Бо дим — то усе, що в дарунок приносиш мені.
Від дивного щастя — лиш крок до прощання навзаєм.
Твій погляд не встигне упасти, немовби згори,
В сухі лоскітливі обійми.
…І краєм, і краєм
Далеким узбіччям війни облітають вітри…
«Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю…»
Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю
Сонце заходить, перетинає жили.
Воїн шукає слави, та в ніч безкраю
Доля, як дика птаха, згортає крила.
Марку Аврелію, ген не багряні тоги —
Рештки полотнищ ледве тіла прикрили.
У дзеркала Дунаю, від сліз вологі,
Сонце заходить, перетинає жили.
«Наші міста — під високими травами…»
Наші міста — під високими травами.
Груди пробито пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими.
Діти з дідами, кістка до кості, —
Перлом живим нанизані.
Вуж з-під ожинника кличе в гості —
Темний над світлоризими.
Раз — розвеселено, раз — похмелено,
Грає скрипаль при вході.
Лави до учти червоним встелено,
Білі шовки — на споді.
Згаслим на заполочі — пробачимо.
Справимо їм поправини.
Але не встанемо, не заплачемо
В наших містах під травами.
Добрі химерники та ворожбити,
Наші та вже не наші,
Кажуть, що мусимо, щоб ожити,
Випити світло з чаші.