ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна. Страница 20
«Гостра пам'ять лягає кістьми…»
Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,
І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.
Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю:
Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.
Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону.
Або зважся прожити імення моє і мене….
Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону
На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…
Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,
Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом…
Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,
Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…
«Смуга прибережної роси…»
Смуга прибережної роси,
Де припливу — кликане і гнане.
Камені валують, наче пси,
Золоті зализуючи рани.
Бог морів пісками оберіг,
Шумовиння дав, навчив вмирати.
Але пес не пустить на поріг
Навіть голос до своєї хати.
Все перетриває і збагне,
Навсібіч жбурляючи слиною,
А тоді горлянку розчахне
Місячної смуги голизною.
«Скидаю місяць на вовчу стежку…»
Скидаю місяць на вовчу стежку,
Щоб вурдалаку спокійно спати…
Маленька відьма, сную мережку:
Єднаю мряку і запах м'яти…
На білу ружу чарую мужа,
На ружу синю — малого сина,
По хмарі піду, могилу зрушу,
Посію в землю дрібну мачину…
У чорних крилах — велика сила:
Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу…
Зроблюся жінка для тебе мила —
В солодку купіль до тебе ляжу…
Ти будеш спати в землі, не в хаті,
Не будеш мати ні слів, ні тіла…
Я ж дику душу на землю струшу:
У чорних крилах — велика сила…
«Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»
Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки
Перейдуть небесами і кануть у магму при сході.
Опадатиме листя, як сни, берегами ріки,
І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій…
Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти…
Самовидці душі золоті й каламутні зі споду.
Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти,
Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…
«Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»
Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі,
Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить.
Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща,
Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить
Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки
В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь.
І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка,
Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.
«Не осягну тебе і не відкрию…»
Не осягну тебе і не відкрию
Нічого з привідкритого мені.
Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —
І стану вовком. Гори кам'яні
Сховають душу, вирвану із плоті,
За те, що крила ангелам спалю…
В скорботі неба і в землі скорботі
Тебе врятую, бо тебе люблю…
Усе — тобі, збережене нізвідки, —
Стріла і дзвін тонкої тятиви…
З глибоких шрамів проступають свідки…
Ти ж не полюй на вовка, не лови…
Бо що тобі до мене, до отрути,
Яку схотіла випити до дна?
Ми знову разом, але вже не люди —
Відьмак з глухої тіні вирина…
«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —
Собака, що тілом намацує грубий поріг.
І чорна зоря — мов священна остання розрада —
Лягає очима на дрібно розстелений сніг
Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.
Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.
А далі я сплю — і жагою розтерзані груди
Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —
Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —
Незміряний простір моїх катастроф і утіх.
Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою
Вселенська печаль, що собою покутує сміх.
«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»
Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.
І гніздечка пташині при водах живих — островами.
Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —
Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами
Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.
Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.
Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,
Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.
Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,
А при ньому западини — квіти і звірі-примари…
Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,
Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.
«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»
Я в ній кажан, в цій ночі двійників.
Прелюдія польоту межи люди,
Коли усе поділено напів:
Сади, сонцестояння і застуди.
Щоб мати крила плакати за всіх —
Я довгий дощ, порізаний на пасма.
І кожним з них я відчуваю сміх —
Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.