Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 9

Від них точно не чекав.

Укотре пробігши очима листівку, підполковник Кулябко старанно розправив прямокутний аркуш на столі, поклав до порожньої шкіряної теки, вирішивши: хай це буде перший документ нової справи! — й після того звелів покликати до себе ротмістра Підвисоцького.

2

Дівчина кинулася йому на шию відразу, щойно переступив поріг.

— Андрію! — скрикнула так, наче за мертвим чи тяжко хворим, але тут же в голосі почулася непереборна радість. — Андрію, Андрію, Андрію… Живий, Андрійку, живий!

Не надто зграбно стиснувши йому шию, дівчина, далі не стримуючи себе, заходилася вкривати шию худорлявого хлопця у студентському одязі поцілунками. Вони вийшли трошки слинявими, мішалися зі слізьми, він відсторонив дівчину — хотів рішуче, вийшло м’яко.

— А ви мене тут поховали? — запитав, намагаючись, аби це прозвучало іронічно.

— Ти, Полтаво, сам себе сь’одні ледь не поховав, — буркнув кремезний вусань у вишитій сорочці, що впустив його, відчинивши на умовний стук.

Зубами він стискав старий дерев’яний мундштук, з якого стирчала згасла самокрутка. Такою була його звичка: гризти мундштук, навіть коли цигарка скурена.

— Ми ще про це поговоримо, — озвався молодий чоловік у круглих окулярах, котрий сидів за круглим клишоногим столом, демонстративно поклавши перед собою револьвер.

— Про що ти збирався говорити? — рвучко повернулася до нього дівчина, майнувши при цьому довгою, не прикритою хусткою косою, заплетеною простенькою рожевою стрічечкою. — Антоне, ми чекаємо Андрія більше трьох годин, і весь цей час ти товчеш: він мусить за щось відповісти. Ти справді хотів, аби він не повернувся?

— Я хотів, аби він виконав те завдання, яке йому доручили.

Антон говорив неголосно, ледь затинався, і це мало доволі несподіваний ефект: інші в його присутності намагалися знижувати тон, що заразом знімало певний градус напруги, роблячи молодого чоловіка володарем ситуації та лідером невеличкої компанії.

— Відразу судиш? Навіть води не даси напитися? — Полтава знову спробував схилити все в бік товариської іронії, та Антон не збирався приймати цей тон.

— Тебе, Полтаво, ніхто не судить. Ти ще не знаєш, що таке партійний суд і як доводиться на ньому відповідати.

— Я безпартійний! — випалив той. — Та й ти сам, Залізняче, здається, з партії вийшов.

— Партій багато, — спокійно мовив Антон, поправивши окуляри. — З мене досить партійної дисципліни, я сам по собі. До того ж, — він гмикнув, — наш осередок ліквідований ще весною. Когось судили й повісили, когось застрелили на вулиці, решта просто втекла. Я ж тікати не збираюся нікуди. Я сам собі партія. І судитиму тебе я, особисто. Це простіше за партійний трибунал, бо нікому не треба доводити твоєї провини.

— Ясно. — Полтава розстебнув тужурку, озирнувся на вусаня, котрий поки волів мовчати, широким жестом відсторонив дівчину, ступив уперед, став перед Залізняком, розставивши ноги та міцно впершись у дерев’яну підлогу, застелену сірим килимком. — Ясно мені все. Ти сам собі партія. І тут зараз починається твій власний партійний суд.

— Чуєш, Залізняче, — нарешті озвався вусань, не виймаючи при цьому мундштука з рота. — Ти й справді відразу ось так завертаєш.

— Як — так? — Той і далі сидів незворушно. — Про що мова, Вакуло?

— Круто завертаєш, — пояснив Вакула. — Усе ж таки для хлопця все вперше. Та й зробили ми все, як задумали. Чухонцев, падлюка, не житиме. Про нас уже знають ті, кому треба. А не завтра, так позавтра про «коліївців» увесь Київ буде гудіти. І головне, Залізняче, всі живі. Всі троє, як би там, на місці, все не пішло.

— Круто завертаю, кажеш? — промовив Залізняк, ледь опустивши голову та зиркнувши на Вакулу поверх окулярів. — Може, й так. Але коли цього не робити, коли з першого ж дня, з першої акції спускати все, прощати і списувати на малий досвід чи його повну відсутність, далі піде ще гірше. Скажеш, ні?

— Ну, розіпни його, — зітхнув Вакула, виймаючи нарешті мундштук та дбайливо, немов велику цінність, ховаючи на дні кишені. — Або звели штани зняти та відходи різками. Чи шомполів випиши йому, чим там ще шмагають…

— Не юродствуй, — кинув Залізняк. — Те, що зараз говориш, сам же не сприймаєш серйозно, Вакуло. Як я бачу й розумію, ви не повною мірою усвідомили всю серйозність ситуації, в яку наша група потрапила через незграбність Полтави.

— Антоне, дай йому спокій! — знову піднесла голос дівчина.

Залізняк спокійно взяв револьвер, покрутив у руках, на короткий час цілком занурившись у розглядання зброї, тоді стукнув руків’ям по столу. Раз, другий, третій — уже сильніше.

— Повторю тобі, Оксано, при ньому те саме, що намагався пояснити, поки його десь носило. Твій брат сьогодні мало не зірвав усю операцію, яку ми втрьох, хоча фактично — то удвох із Вакулою, — готували два тижні.

— Е! — тепер уже стрепенувся Полтава. — Слухай, що це таке — удвох? Я хіба десь відсиджувався?

— Ти придивлявся, — пояснив Залізняк. — Користі від тебе справді виявилося не так уже й багато. Вистежив Чухонцева я, через свої старі канали. На хвості в нього майже постійно висів Вакула, — ти підміняв його тільки іноді.

— У мене було інше завдання! — вигукнув Полтава, і в його голосі відчулася погано прихована, дуже схожа на підліткову, якщо не зовсім на дитячу, образа. — Ти ж сам мені це завдання дав! Хто вивчив весь район, усі вулиці та наскрізні двори? Хто із заплющеними очима може просто зараз намалювати вам тут план центральної частини Києва, всі ходи, виходи й переходи, навіть найнесподіваніші? Хто прикинув та розробив одразу кілька ймовірних варіантів відходу? Невже ви з Вакулою змогли б запетляти сліди, якби не всі ці мої схеми та поради?

— До цього ми ще повернемося, — тепер у голосі Залізняка відчулися зовсім нові, незнайомі інтонації. — Так, кожен із нас робив своє діло. Завдяки цьому ми точно знали: Чухонцев нині буде в гостях у свого товариша, судді Євсєєва, такого самого ката нашого народу, як і сам Чухонцев. Його час ще прийде, не про те зараз мова.

— А про що? Товчемо воду в ступі…

— Не воду, Полтаво, — Залізняк зітхнув, укотре постукавши пістолетом по столу. — Зовсім не воду. Аби ти промахнувся, кидаючи бомбу, під час другої акції, третьої, десятої, то не мало б для мене… Чому для мене — для всіх нас і тих, хто повинен до нас приєднатися, не мав би твій промах такого руйнівного значення, як нині.

— Ну прямо-таки руйнівного…

— Інакше не скажу, Полтаво, — відрізав Залізняк. І раптом вигукнув, грюкнувши гучніше: — Так воно і є! Саме так і відбувається!

Ліва щока його помітно сіпнулася. Оксана тут же ступила до нього, стала за спиною, поклала руки на плечі, натиснула легенько.

— Тихіше, Антоне. Тихіше, спокійно.

— Я спокійний, — Залізняк справді стишив тон, знову говорив неголосно, затинання нікуди не зникло. — Я дуже спокійно намагаюся пояснити твоєму молодшому братові, Оксано, в чому його провина. І чому він мало не провалив нам усю справу.

— Тоді мені теж поясни! — озвався Вакула. — Хто мав стріляти? Полтава, який залізки боїться, мов гадюки, чи ми з тобою?

— Е, чого це я боюся зброї! — Полтава зараз справді образився.

— Тю, я звідки знаю? — знизав плечима Вакула. — Просто бачу. Боїшся — і все тут. Звикнеш — не будеш боятися. У нашій тридцять першій дивізії я таких, знаєш, скільки бачив? Тю, та я і сам таким був! Руки трусились, коли брався за першу міну! Наче з перепою якого… Мене тоді унтер ще по руках…

— Дуже цікаво, Вакуло, — перервав його Залізняк.

Він завжди обривав інших.

І не обов’язково це могли бути армійські спогади колишнього сапера десятого армійського корпусу тридцять першої піхотної дивізії Київського військового округу. Той, кого називали Вакулою, а за паспортом — Лук’ян Лисенко, уродженець Харківської губернії, воював у Маньчжурії [31] з японцями й був демобілізований два роки тому після поранення. Спершу кульгав на праву ногу дуже сильно, та, осівши в Києві й улаштувавшись у майстерні, став більше ходити і звик. Тепер поранена нога нагадувала про себе лише під вечір, трошки нила, натрудившись, а ще давала про себе знати у вогку погоду: часом терп­нула та крутила. Колишній сапер навчився не зважати на цю прикрість. Кульгання хоч і було особливою прикметою Вакули, як затинання — у того, хто називав себе Залізняком, проте, не знаючи про пошкоджену ногу, сторонній не одразу помічав його ваду. Звісно, зграбність уже була не та, але інвалідом вусань себе все одно вперто не відчував.