Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 21

Таким чином, за логiкою речей, дiвчина могла поступово вiдновити пам’ять. I згадати все, що сталося з нею останнiми тижнями, в тому числi — в аномальнiй зонi, в Пiдлiсному. Припустимо, розмiрковував Вiктор, загорнувшись з головою у ковдру, його викрадачi могли подумати ось так: Тамара таки згадала все i не стрималася, розказала мiлiцiї. При цьому був вiн, Вiктор Шамрай, який написав у «Неймовiрних фактах» лише частину правди. Решту йому заборонили згадувати менти. Лишається прокачати писарчука, дiзнатися те, як на нього слiд натиснути, натиснути i чекати результатiв.

Вiктор не вважав себе героєм ось уже бiльше чотирьох рокiв. Як казав вiн тодi, навеснi двi тисячi четвертого, весь його героїзм змило водою в унiтазi. Вiн готовий був там же, в лiсi, пiсля першого удару розказати цим жахливим людям усе, чого вони вiд нього вимагали. Якби знав, що говорити.

Тепер, переживши кiлька страшних, наповнених алкоголем днiв, Шамрай, як не дивно було йому в цьому зiзнатися, став смiливiшим. Не набагато, та досить, аби самому прийняти рiшення поїхати в Пiдлiсне i подивитись ще раз, що ж там вiдбувається. Або — може вiдбуватись.

Вiктор не був певен, що при денному свiтлi йому таки вдасться щось побачити. Тамара помчала туди серед ночi. Однак серед ночi йому складнiше знайти колеса, аби пробратись в аномальну зону без зайвих свiдкiв. Тридобове похмiлля додавало куражу, до того ж чекати вечора Шамрай у свiтлi останнiх подiй просто не мiг. Вiн боявся не дочекатися i знову зайти в алкогольне коло. Чи, що теж реально, побоювався: бажання дiяти зникне, страх повернеться, знову гавкатиме собака, знову брязкатиме ланцюг.

Так чи iнакше, вiн вiдчував якесь дивне нездоланне бажання чимшвидше повернутися в Пiдлiсне. Можна навiть сказати: Пiдлiсне кликало його.

Шефу вiддзвонився, доповiв — зайнятий пiдготовкою чергового матерiалу, i не отримав заперечень. Взагалi, пiсля вдалої серiї про аномальну зону робочий графiк Вiктора став максимально вiльним та гнучким, i ось тепер своєю заслуженою свободою вiн користувався повною мiрою.

На виїздi з Житомира Вiктор усе ж таки не стримався. Загальмував бiля найближчого кафе, замовив п’ятдесят грамiв горiлки, випив махом, вiдразу замовив стiльки ж. Не вважаючи себе надто досвiдченим водiєм, Шамрай, однак, розумiв: тремтячими руками кермо крутити бiльш небезпечно, нiж у станi легкого сп’янiння. Запив горiлку розчинною кавою, почекав кiлька хвилин. Все нормально, руки перестали гуляти. Насилу змусив себе зупинитись та повернувся в машину.

Вперед. Не боїмося ми сiрого вовка. Не боїмося аномальної зони.

На знайомому стацiонарному посту чергував знайомий уже старший лейтенант Пузир.

Коли офiцер звичним жестом викинув руку з жезлом, наказуючи зупинитись, Вiктора охопила панiка: ось зараз цей мент унюхає горiлчаний запах, почне старi пiснi про головне, доведеться вiд нього вiдкуповуватись. Та не це трагедiя: у такий спосiб старший лейтенант Пузир його точно запам’ятає i при потребi пiдтвердить: бачив ось цього порушника правил руху в районi аномальної зони. Поки що Шамрай не знав, для чого йому тримати свою поїздку в таємницi. Та нутром вiдчував — так треба.

Коли Вiктор вийшов з машини назустрiч Пузиревi, той упiзнав його, переклав жезл у лiву руку, а праву простягнув для привiтання, наче старому знайомому.

— Здоров. Куди знову?

— Та туди ж, — Шамрай намагався дихати в бiк i дуже сподiвався, що холодний вiтер, який дмухав йому в обличчя, якимось чином видує з нього небезпечнi запахи.

— Читав, читав, дiвка там зникла, — Пузир кивнув кудись позад себе.

— Теща розказала? — поцiкавився Шамрай.

— Ага. Та й менi самому iнтересно, за яким хрiном стiльки народу тодi в те Пiдлiсне попхалося. Виходить, там якiсь iнопланетяни?

— Чому саме iнопланетяни? — здивувався Вiктор.

— А хто? — не менш щиро здивувався офiцер. — Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.

Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту — простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.

— Шамрай, значить. Ти писав, значить?

— Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, — жартувалося Вiкторовi через силу.

— I ти, значить, правда тую дiвку бачив?

— Бачив. А ти? Її ж знайшли десь недалеко звiдси…

Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.

— Нiчого я не бачив, — вiдмахнувся Пузир. — Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.

— Чого це так?

— А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?

— По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?

— Давай, — знизав плечима Пузир. — Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, — вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.

— Така строга?

— Не те слово.

Радiючи, що все обiйшлося, Вiктор уже повернувся i зробив крок до «Вольво». Аж раптом зупинився, повернувся i гукнув Пузиревi:

— Чуєш…

— Ну? — Пузир, який iшов геть, теж зупинився i глянув на нього.

— Туди, в Пiдлiсне, ми першi їздили?

— А я звiдки знаю? Дорогу ви першi тодi спитали — факт. А що таке?

— Та нiчого. Просто… — казати — не казати? — Просто там слiди вiд колiс. Схоже, джипи чи iншi важкi машини. Значить, Пiдлiсне не зовсiм забуте село?

— Я тобi, Шамрай, коли хочеш, на картi покажу, якими стежками туди можна заїхати. Тим бiльше — на джипах. Коли чесно, не моє це дiло, хто куди їде, якщо повз мiй пост не проїжджає. Ясно?

— Та ясно.

Шамрай вiдчув, як його знову починає трусити, i швиденько сiв за кермо. Вчепився в нього руками, перевiв подих, намацав ключi в замку запалювання, повернув.

Старший лейтенант Пузир навiть не глянув у його бiк.

Цього разу Вiктор не блукав.

Пiд’їзд до Пiдлiсного за цi тижнi розбагнило зовсiм i позичена машина по саму макiвку вкрилася брудними бризками. Якби це побачив Гриша, за своє життя Шамрай мiг би бути спокiйний: вiд лютi охайного хазяїна «Вольво» просто розiрвало б, мов святкову кульку, i вiн не встиг би завдати винуватцю жодної шкоди. Кiлька разiв машина грузнула, Вiктор виходив i виштовхував її з пастки. На щастя, ямки на дорозi виявлялися невеликими i на «пузо» авто поки не сiдало. Гойднув кiлька разiв — можна їхати далi.

Шамрай навiть сам здивувався, наскiльки кураж, котрий повiв його в цю навряд чи безпечну подорож, здатен надати людинi сили. Проте на самому в’їздi в село-привид кураж випарувався, а разом з ним кудись зникли й сили. Мов вiдчуваючи це, машина заскочила лiвим переднiм колесом у якусь чергову грузьку мишоловку. Шамрай спробував здати назад, а потiм подолати перешкоду з розгону. Перша частина маневру наче вдалася, та далi вийшло навiть гiрше. «Вольво» засiв у пастцi тепер уже обома переднiми колесами, а це виглядало не в жарт та надовго.

До всього, зовсiм несподiвано i без видимої причини враз заглох мотор. Спроби оживити машину нiчого не дали. Вiктор спересердя влупив долонями по «бублику». Злазь, приїхали!

Аномальна зона, мать її так!

Вийшовши з машини, Шамрай по кiсточки вгрузнув у багнюку. Добре, що пам’ятав тутешнi дороги i вдягнув зимовi кросiвки з високим пiдйомом. З коричневих вони вiдразу перетворилися на чорнi, брудна бахрома зависла на краях джинсiв. Вiдразу обдало холодом, причому, як здалося Вiкторовi, вiдразу з усiх бокiв.

Пiдiйшовши до загрузлого передка машини, Шамрай присiв, оцiнюючи ситуацiю i можливi збитки. Н-да, теоретично вибратися можна. Пастка серйозна, та не смертельна i не безнадiйна. Пiдкопати колеса, пiдкласти пiд них гiлки, заодно зробити щось подiбне ззаду, потiм обережно газувати… Ось тiльки чи є в багажнику «Вольво» саперна лопатка, тим бiльше — сокирка? Навряд чи Григорiй завбачливий настiльки, аби возити у власному авто рятувальне спорядження. Про всяк випадок треба перевiрити, але Шамрай вже змирився з думкою: мiсити грязюку пiд ув’язненими колесами йому доведеться руками.