Великі сподівання - Диккенс Чарльз. Страница 103

Навіть якби я мав більше часу на роздуми, я б, мабуть, однаково поїхав. Але оскільки взагалі не було коли роздумувати - мій годинник показував, що диліжанс відходить за півгодини,- то я й вирішив їхати. Я б ще, може, лишився, коли б не згадка про «мого дядька Провіса»; саме ця згадка, на додачу до вранішнього Веммікового листа й усіх наших готувань, і переважила на користь поїздки.

Коли гарячково спішиш, важко вхопити зміст листа, хоч би який він, тим-то я ще разів зо два перечитав цю таємничу цидулу, поки до мене якось механічно дійшло попередження, що про неї нікому не можна говорити. Так само механічно я схопив олівця й написав Гербертові записку, що оскільки мені доведеться виїхати і, можливо, надовго, то я вирішив нашвидку - одна нога там, друга тут - довідатись, як здоров'я міс Гевішем. Я ледве мав коли накинути шинелю, замкнути двері й дістатися задвірками до поштової станції. Якби я взяв візника і їхав вулицями, то нізащо б не встиг - я й так спіймав диліжанс уже у воротях. Прийшовши до пам'яті, я побачив, що сиджу всередині тряскої карети сам-один, по коліна в соломі.

Я таки й справді не приходив до пам'яті, відколи одержав цього листа: він добряче мене ошелешив після всієї тієї гарячки за попередніх півдня. А гарячкував я тоді й переживав страшенно, бо хоч яке довге й напружене було чекання звістки від Вемміка, поява її все одно вразила несподіваністю. Тепер же, сидячи в кареті, я почав дивуватись, як це я тут опинився, і сумніватись, чи варто мені їхати, і прикидати, чи не краще висісти й вернутися назад, і твердити собі, що ніколи не слід зважати на анонімні листи,- коротше кажучи, пройшов через усі стадії суперечливих рішень і вагань, знайомих майже кожному, хто діє гарячково. І все-таки та обставина, що Провіса було згадано на ім'я, взяла гору. Я розміркував так - як робив і раніше, хоч і підсвідомо, чого, можливо, і не назвеш міркуванням,- що якби я не поїхав і через це з ним щось сталося, я б собі повік не простив.

Ми ще були в дорозі, коли смеркло, і поїздка здалася мені неймовірно довгою і втомливою, бо ж у віконце карети нічого не було видно, а вибратись на горішні місця я не міг, мавши попечені руки. Щоб не показуватись у «Синьому Кабані», я зупинився у простішому заїзді на околиці міста й замовив обід, а поки його готували, сходив до Сатіс-Гаусу й поцікавився здоров'ям міс Гевішем. Стан її ще залишався серйозним, хоч трохи й покращав.

Цей мій заїзд колись був частиною монастирських приміщень, і обідав я у восьмигранній залі, подібній до церковного приміщення. Оскільки я не міг дати ради з ножем, господар, стариган з лискучою лисиною, сам нарізав мені м'ясо. При цій нагоді ми розбалакались, і він розважив мене моєю власною історією - ясна річ, у тій поширеній версії, згідно з якою Памблечук був моїм найпершим доброчинцем і що саме він заклав підвалини мого щастя.

- А ви знаєте цього молодика? - поспитав я.

- Себто я? - перепитав господар.- Та я знав його ще отаким пуцьверінком!

- А він і тепер навідується у ці краї?

- Та деколи навідується,- відказав господар,- до своїх вельможних друзів, а от хто його в люди вивів, від того й носа верне.

- Хто ж цей його благодійник?

- Та той, про кого я вам і правлю,- відказав господар.- Містер Памблечук.

- А він більш нікому не відповів такою невдячністю?

- Відповів би, якби було кому,- сказав господар,- але от не було кому. А чого? Та бо тільки самий Памблечук і зробив усе для нього.

- Це Памблечук так каже?

- Каже! - обурився господар.- Йому й не треба нічого казати!

- Але він так каже?

- Коли слухаєш, як він про це говорить, сер, то аж серце кров'ю обкипає,- сказав господар.

Я подумав: «Але ти, Джо, любий Джо, ти ніколи про це не говориш. Стільки натерпівшись і не переставши любити, ти ніколи не нарікаєш. І ти теж ні, добра Бідді».

- Вас, здається, і апетиту ця пригода позбавила,- сказав господар, кинувши погляд на мою перев'язану руку під шинелею.- Покуштуйте хоч цей ніжненький шматочок.

- Ні, дякую вам,- відповів я і, обернувшись від столу, похнюплено втупився у вогонь.- Я не можу більше їсти. Будь ласка, заберіть це все.

Ще ніколи я так гостро не відчував своєї провини перед Джо, як-от через цього нахабного самозванця Памблечука. На тлі його лицемірства й підлості Джо виглядав ще чеснішим, ще шляхетнішим.

З добру годину просидів я перед каміном, охоплений почуттям глибокої і цілком заслуженої осороми. Удари годинника розбурхали мене,- хоч і не розпогодили мого настрою і не розвіяли докорів сумління,- і я підвівся, попросив, щоб мені защібнули шинелю під шиєю, і вийшов. Я вже раніше перенишпорив по всіх кишенях, шукаючи листа, щоб перечитати його ще раз, але ніде не знайшов і з прикрістю подумав, що, певне, він у мене випав на солому в кареті. Зміст його, проте, я запам'ятав дуже добре: зустріч було призначено в хатині над шлюзом біля печі для випалу вапна на болотах, о дев'ятій годині вечора. А що часу вже лишалось обмаль, я й подався, нікуди не звертаючи, навпростець до боліт.

Розділ 53

Вечір був темний, але коли обгороджені ділянки залишились позаду і я опинився на болотах, зійшов місяць уповні. Смужка чистого неба ген за чорнотою боліт була така вузька, що великому червоному місяцеві ледве ставало місця на ній. За кілька хвилин він піднявся вище й сховався серед навислого пасма хмар.

Сумовито завивав вітер, і на болотах було дуже гнітюче. Хтось незнайомий з цими краями довго тут би не витримав, і навіть мені зробилося так прикро, що я завагався - чи не повернути назад. Але ж я знав ці болота, і не заблукав би тут і темнішого вечора, та й заїхавши сюди, я не мав ніякого приводу для відступу. Отож опинившись тут проти своєї волі, я проти волі й далі пішов. Простував я не в тому напрямку, де стояв наш дім, і не в тому, де ми колись переслідували втікачів. Плавуча тюрма була далеко ззаду, а вогні старого маяка на косі я міг побачити, лише оглянувшись. Піч для випалу вапна я знав не гірше від старої батареї, але їх розділяло добрих кілька миль відстані, і якби того вечора в обох цих місцях горіло світло, між ними простяглася б довга лінія чорного обрію.

Попервах я місцями причиняв за собою хвіртки в огорожах і вряди-годи зупинявся, щоб корови, які порозлягалися на стежках, де було сухіше, встигали підвестися і сонно відступитися в траву й очерет. Але невдовзі я вже лишився самотою серед цього пустища.

Минуло ще з півгодини, поки я наблизився до печі. Вапно горіло, відгонячи смердючим застійним запахом,- вогонь, очевидно, запалили на цілу ніч, бо робітників ніде не було видно. Поруч був невеличкий кар'єр, через який слалася моя стежка; розкидані кайла й тачки свідчили, що вдень тут працювали.

Піднявшися стежкою знову на рівень боліт, я побачив, що в старій хатині над шлюзом світиться. Я прискорив ходу і за хвильку постукав у двері. Чекаючи на відповідь, я розглянувся й помітив, що давно покинутий шлюз стоїть напіврозвалений, що хатина - дерев'яна, під черепицею,- якщо й дає ще захисток від негоди, то дуже ненадійний, що багнюку й твань навколо позаснувало вапном і що на мене невблаганно наповзають задушливі випари від печі. Оскільки ніхто не показувався, я знову постукав. Не почувши ніякої відповіді, я натис на клямку. Вона легко подалась, і двері прочинилися. Заглянувши всередину, я побачив стіл з запаленою свічкою на ньому, лавку й сінник на низенькому ліжку. А що вгорі було і й піддашшя, то я гукнув: «Є тут хто?», але знову ж ніхто мені не відповів. Я глянув на годинник, переконався, що дев'ята година вже минула, і ще раз гукнув: «Є тут хто?» Так і не діждавшись відповіді, я вийшов надвір і зупинився, не певний, що робити далі.

Починалася злива. Не побачивши надворі нічого нового, я знов завернув у хатину, став на порозі й задивився в ніч. Розмірковуючи, що хтось недавно тут був і скоро має вернутись - бо звідки ж запалена свічка - я надумав подивитись, чи багато гніту вигоріло. Тільки я ступнув за поріг і узяв свічку, як хтось сильним ударом вибив її у мене з руки й вона погасла, а ззаду на шию мені накинули міцного зашморга.