Великі сподівання - Диккенс Чарльз. Страница 117

- Ви, юначе,- сказав Памблечук і за давньою звичкою покрутив головою, мов штопором,- прямуєте до Джозефа. Вас цікавить, яке мені діло до того, куди ви прямуєте? А я вам скажу, добродію, що ви прямуєте до Джозефа.

Офіціант кахикнув, так ніби чемно припрошував мене погодитися з цим.

- А тепер,- мовив Памблечук з незмірно пишнодум-ним виглядом, як і личить речникові неспростовних істин, проголошуваних в ім'я чесноти,- я навчу вас, що сказати Джозефові. Ось тут присутній господар «Кабана», чоловік знаний і шанований у нашому місті, і присутній також Вільям, на прізвище, коли не помиляюся, Поткінс.

- Так і є, сер,- підтвердив Вільям.

- Ось при них,- вів далі Памблечук,- я й навчу вас, юначе, що сказати Джозефові. Отак ви скажете: «Сьогодні, Джозефе, я бачив мого найпершого доброчинця, якому я завдячую своє щастя. Імен я не називатиму, Джозефе, але в місті саме так про нього й кажуть, і от його я й бачив».

- Присягаюся, я його тут не бачу! - сказав я.

- Ви й це скажете,- не розгубився Памблечук.- Скажете, що ви це сказали, і навіть Джозеф, я певен, здивується вашим словам.

- Оце вже дзуськи,- сказав я.- І не подумає дивуватись.

- Ви скажете,- провадив своє Памблечук,- «Джозефе, я бачив цього чоловіка, і він не гнівається ні на тебе, ні на мене. Він бачить тебе, як облупленого, Джозефе, і йому добре відома твоя тупоголовість і неуцтво. І мене він бачить, як облупленого, Джозефе, і моя невдячність йому добре відома. Так, Джозефе»,- скажете ви,- при цьому Памблечук безнадійно похитав головою і махнув рукою,- «йому відомо, що елементарне почуття вдячності зовсім не властиве мені. Йому, Джозефе, відомо це, як нікому. Тобі, Джозефе, це невідомо. Звідки б воно тобі було відомо, а от йому відомо».

Навіть мене, що з дитинства знав, який він дурний пащекун, вразило, як у нього вистачило нахабства так зі мною розмовляти!

- Ви скажете: «Джозефе, він просив мене дещицю переказати тобі, і я це виконую. Воно полягає в тому, що у моєму падінні він бачить перст божий. Уже хто-хто, а він, Джозефе, знає цей перст і бачить його виразно. Цей перст накреслив: «Відплата за невдячність до першого свого доброчинця, який заклав підвалини його щастя». Але чоловік цей сказав, що не шкодує за тим, ща зробив, Джозефе. Анітрохи не шкодує. Його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя, і він зробив би це знову, якби трапилась нагода».

- Жаль тільки,- зневажливо кинув я, скінчивши свій перерваний сніданок,- що цей чоловік не сказав, що саме він зробив і збирається зробити знову.

- Господаре «Кабана»! - Памблечук вдався тепер безпосередньо до публіки.- І Вільяме! Я буду тільки радий, коли ви, як на те ваша воля, перекажете всім городянам нашого міста, що його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя і що він зробив би це знову, якби трапилась нагода.

Прорікши згадані слова, цей самозванець велично потис їм обом руки й вийшов, залишивши мене не гак захопленим його вчинком, як радше заінтригованим, у чому ж він, власне, полягав. Незабаром і я вийшов із «Синього Кабана» і на Головній вулиці знов побачив його - він стояв на порозі свого закладу й розпатякував (безперечно, про те саме) перед гуртом добірних слухачів, що сподобили мене вельми неприязними поглядами, коли я проходив з другого боку вулиці.

Але тим приємніше було мені звернути думки свої до Бідді та Джо, чия незмірна скромність на тлі цього небаченого вихваляння засяяла ще яскравіше (якщо тільки це було можливе). Я йшов до них повільне, бо в ногах ще мало мав сили, але що ближче підходив, то легше ставало на душі, бо ж усе далі полишалися пиха та лицемірство.

Червень стояв у всій своїй красі. Небо - суцільна блакить, жайворонки виспівували високо над зеленими нивами, і весь краєвид здавався таким прегарним і супокійним, як ще ніколи. Уява малювала мені різні принадні картини того життя, яким я тут заживу, та наскільки вирівняється мій характер під впливом людини, що в її простій вірі та ясному незбаламученому розумі я не раз мав змогу пересвідчитись. Картини ці пробудили в моїй душі ніжні емоції, повернення злагіднило мені серце; так багато переживши, я почував себе, мов той мандрівець, що босоніж вертає додому з далеких довголітніх доріг.

Я ще ніколи не бачив школи, де вчителювала Бідді, але глуха стежка, якою я, щоб не привертати зайвої уваги, входив до села, пробігала саме повз школу. На мою прикрість виявилося, що сьогодні уроків нема - дітей ніде не було видно, й заклад Бідді стояв замкнений. Я трохи розчарувався, бо ж нишком думав, що побачу її за роботою ще до того, як вона мене побачить.

Але звідти недалеко була кузня Джо, і я рушив туди під духмяними зеленими липами, наслухаючи, коли почується звук ковалевого молота. Давно вже я б мав його почути, і не раз мені здавалось, наче я таки чую його, а проте навколо панувала тиша. Липи стояли на своєму місці, і білий глід, і каштани, і мелодійно шелестіло їхнє листя, коли я зупинявся прислухатись, але от стукоту молота Джо літній легіт не доносив.

Вже аж навіть ледь побоюючись тієї хвилини, коли побачу кузню, я нарешті побачив її - вона була замкнена. Ані вогню у горні, ані розприску іскор, ані сопіння міхів; усе позачинювано, усюди тихо.

Але сам наш будинок не стояв порожнем, і парадна вітальня стала жилою, бо на розчиненому вікні веселилися квіти й поколихувалась біла фіранка. Я хотів тихенько підступити до вікна, щоб заглянути в кімнату поверх квітів, коли раптом переді мною виросли рука в руку Джо й Бідді.

Зразу Бідді скрикнула, немов я видався їй привидом, а в наступну мить уже кинулась мені на шию. Ми розплакались, побачивши одне одного: я тому, що вона була така гарненька й мила, вона - тому, що я був такий блідий і виснажений.

- Яка ж ти виряджена, люба Бідді!

- Справді, Піпе, дорогий.

- І ти, Джо, теж - такий виряджений!

- Справді, дорогий Піпе, друзяко.

Я дивився то на неї, то на нього, і враз…

- Сьогодні у мене весілля! - скрикнула Бідді, вся аж сяючи від щастя.- І я вийшла заміж за Джо!

Вони провели мене до кухні, і я сів, схиливши голову на старий сосновий стіл. Бідді піднесла мою руку до своїх уст, а Джо лагідно погладжував мене по плечах.

- Він ще не досить піддужав, дорогенька, щоб так його дивувати,- сказав Джо.

І Бідді відказала:

- Й сама не знаю, як це я, не подумавши, Джо, любий,- щастя зовсім закрутило мені голову!

Вони обоє були дуже раді мене бачити, дуже горді моїм приїздом, дуже зворушені й захоплені, що я потрапив до них саме в цей такий пам'ятний день!

Моя перша думка була - який я вдячний долі, що не дала мені прохопитися перед Джо з цим моїм останнім, тепер теж розвіяним сподіванням. Скільки разів я поривався заговорити про це, коли він був біля мене! Та якби він побув тоді ще з годину, мої слова могли б заподіяти непоправної шкоди.

- Дорога Бідді,- сказав я,- у тебе найкращий чоловік на світі, і коли б ти тільки бачила, як він мене доглядав, ти б… Але ні, ти не змогла б полюбити його дужче, ніж тепер любиш!

- Так, це правда,- погодилась Бідді.

- А у тебе, дорогий Джо, найкраща жінка на світі, і з нею ти будеш такий щасливий, як ти того й заслуговуєш, мій дорогий, добрий, чесний Джо!

Джо глянув на мене, губи у нього затремтіли, і він затулив очі рукавом.

- Джо і Бідді, ви обоє тільки-но з церкви і сповнені милосердя й любові до всіх людей, тож прийміть мою скромну подяку за все, що ви зробили для мене й за що я так зле відплатив! І коли я скажу вам, що за годину мене вже тут не буде, бо я незабаром їду за кордон, і що я не знатиму спокою, поки не відроблю всіх тих грошей, якими ви врятували мене від тюрми, і не пришлю їх вам, то не подумайте, дорогі Джо та Бідді, що якби я навіть заплатив вам у тисячу раз більше, борг мій перед вами зменшився хоча б на ламаний гріш, або що я хотів би в такий спосіб зменшити його!

Їх обох так зворушили мої слова, що вони стали просити, щоб я облишив цю тему.