Великі сподівання - Диккенс Чарльз. Страница 43

Стоячи навпроти містера Покета-молодшого й передаючи йому пакунки - один і другий,- я побачив, як разючий подив з'явився в його очах, такий самий, який був і у мене в погляді, і почув, як він сказав, аж відсахнувшись:

- Боже, таж ви отой хлопчик, що забрався у садок!

- А ви,- сказав я,- той самий блідий паничик!

Розділ 22

Блідий паничик і я стояли й розглядали один одного у Барнардовім заїзді, а потім обидва приснули сміхом.

- Отже, то були ви! - сказав він.

- Отже, то були ви - сказав і я.

Потім ми наново приглянулись один до одного й знов засміялись.

- Ну що ж, це все було давно,- сказав блідий паничик, щиро простягаючи мені руку,- і ви, маю надію, великодушно вибачите мені, що я вас так відлупив.

З цих слів мені стало ясно, що містер Герберт Покет (Герберт - таке було ім'я блідого паничика) трохи сплутав свій намір з тим, як він здійснився. Але я вирішив пропустити повз увагу цю деталь, і ми обмінялися палким рукостисканням.

У той час перед вами ще не було осяйного майбутнього? - запитав Герберт Покет.

- Ні,- відповів я.

- Ні,- повторив він.- Я чув, що це влаштувалося зовсім недавно. Тоді я був ближче до того, щоб мати перед собою осяйне майбутнє.

- Справді?

- Так. Міс Гевішем викликала мене тоді до себе подивитись, чи не припаду я їй до смаку. Виявилося, що не припав.

Я з чемності зауважив, що це мене дивує.

- Кепський смак! - засміявся Герберт.- Але факт. Так, вона викликала мене погостювати, і якби я успішно витримав випробування, моє майбутнє, очевидно, було б забезпечене і мене б, мабуть, як це називається… коротше, з Естеллою.

- Що таке? - насторожився я.

Розмовляючи зі мною, він водночас викладав ягоди на тарілки, тож і не знайшов зразу потрібного слова.

- Поріднили,- пояснив він, підбираючи ягоди, що натрусилися на стіл.- Засватали. Заручили. Як це ще можна назвати? Ну, щось у цьому роді.

- І як же ви пережили розчарування? - спитав я.

- Пхе! - відповів він.- Було б чого! Вона ж справжня зміюка.

- Міс Гевішем?

- Вона, власне, теж, але я мав на оці Естеллу, Ця дівчина зла, пихата й вередлива, як тільки можна бути, міс Гевішем навмисне так її виховала, щоб помститись на всіх чоловіках.

- А вона родичка міс Гевішем?

- Ніяка не родичка,- відповів він.- Просто приймачка.

- А чому вона мала б мститися на всіх чоловіках? За віщо мститися?

- Боже мій, містере Піп! - скрикнув він.- То ви нічого не знаєте?

- Ні,- сказав я.

- Дорогий мій, це ціла історія, і її ми прибережемо на обід. А тим часом дозвольте поставити вам одне запитання. Як ви опинились там у той день?

Я розповів йому, і він уважно вислухав мене аж до останнього слова, а тоді знову засміявся й запитав, чи ще довго після того я ходив у синцях. Його я не став про те саме запитувати, бо мав щодо цього абсолютно певну думку.

- Містер Джеггерс, як я зрозумів, ваш опікун? - мовив він далі.

- Так!

- Ви знаєте, що він повірений міс Гевішем і ознайомлений з її справами більше, ніж будь-хто інший.

Це вже, я відчував, підводило мене до небезпечної теми. Я відповів, не криючи своєї здержливості, що бачив містера Джеггерса у домі міс Гевішем лише раз, саме в день нашої бійки, і що він, мабуть, і не запам'ятав мене тоді.

- Він був такий люб'язний, що запропонував мого батька на роль вашого наставника і з цією метою спеціально їздив до нього. Про батька він чув, звичайно, від міс Гевішем. Мій батько - її родич, хоч вони не дуже спілкуються: батько у мене до підлесників не належить і не хоче їй потурати.

Герберт Покет поводився так щиро й невимушено, що не міг не викликати симпатії. Ніколи - ні до нього, ні після нього - я не зустрічав людини, кожен погляд якої і порух переконливіше засвідчували б таку органічну нездатність на який-небудь підступ чи підлість. Щось було на диво обнадійливе в усьому його вигляді, але при тім відчувалося, що він ніколи не досягне великого успіху чи багатства. Не знаю, з чого я зробив цей висновок. Ми ще й не сіли обідати, а я вже мав таке відчуття, хоч і не можу його пояснити.

Він і досі був блідий паничик, і за всією його жвавістю та рухливістю прозирала якась нездоланна млявість: здоров'я у нього, мабуть, було не дуже міцне. Обличчя він мав не аж так і гарне, але надзвичайно привітне й веселе, що краще за всяку вроду. Трохи нескладний і тепер, як був того дня, коли його тіло немилосердно мотлошили мої кулаки,- він, здавалося, повік лишатиметься бадьорим і молодим. Сумнівно, щоб на ньому добре сидів провінційний виріб містера Требба, та одне певне, що у своєму досить уже благенькому вбранні він почувався куди вільніше, ніж я в новому.

Оскільки він виявився таким товариським, я повівся б нечемно, не відповівши йому взаємністю, тим більше, що ми ж обоє були молоді. Отож я виклав перед ним свою недовгу історію, особливо наголосивши на тому, що мені заборонено допитуватись, хто мій доброчинець. Далі я згадав, що, вирісши у сільській кузні, майже зовсім не знаюся на пристойних манерах, тим-то мені б дуже стали у пригоді його поради, коли він побачить, що я розгублюся або щось зроблю не так.

- Я охоче допоможу,- погодився він,- хоч уже наперед знаю, що вам дуже мало чого треба буде підказувати. Мабуть, ми багато часу проводитимемо разом, тому я б хотів, щоб ми між собою відкинули зайві церемонії. Давай по-простому - звертайся до мене на ім'я, Герберт, та й годі.

Я подякував і пристав на цю пропозицію. Зі свого боку я повідомив його, що мене звуть Філіпом.

- Ні, Філіп - не годиться,- сказав він,- сміючись.- Це нагадує мені повчального хлопчика з читанки: він був такий ледачий, що звалився у ставок, і такий гладкий, що очі йому затекли жиром, і такий жаднючий, що заховав свого пирога, поки його миші не струбили, і так любив розоряти пташині гнізда, що його самого зжерли ведмеді, які жили по сусідству. Я ось що придумав. Ми з тобою так чудово гармоніюємо один з одним, та й ти ж був ковалем… отже, не заперечуєш?

- Чого б я став заперечувати,- відповів я.- Але мені щось не ясно…

- Ти не заперечуєш, щоб я називав тебе Генделем? [13] У Генделя є чудова музична п'єска, вона називається «Гармонійний коваль».

- Мені це дуже подобається.

- Тоді, мій любий Генделю,- сказав він, обертаючись на звук відчинюваних дверей,- ось уже й обід, і я прошу тебе на чільне місце за столом, оскільки ж це ти частуєш обідом.

Але я цього й слухати не хотів, тож чільне місце дісталось йому, а я сів навпроти. Обід був у нас цілком пристойний - мені тоді подумалось, чисто як бенкет у лорд-мера,- і особливо приємний тим, що ми були тільки вдвох, без нікого зі старших людей, і в самому осередку Лондона. Це до того ж надавало нашій учті дещо вільного характеру, бо якщо стіл був обставлений, як висловився б містер Памблечук, «ще й як розкішно» - і наїдки, й посуд походили з кав'ярні,- то суміжний терен вітальні являв собою пустельне й непритульне видовище, через що офіціантові з кав'ярні довелося покласти покришки на підлогу (де він зараз же й перечепився через них), розтоплене масло притулити в кріслі, хліб - на книжковій полиці, а варену курку - в сусідній кімнаті на моєму ліжку, де ввечері, лягаючи спати, я виявив чималу порцію петрушки й загуслого жиру. Завдяки цьому бенкет видався преславний, а коли й офіціанта не стало, щоб пасти мене очима, втісі моїй просто не було меж.

Обід був уже в самому розпалі, коли я нагадав Гербер-тові його обіцянку розповісти про міс Гевішем.

- А й правда,- відповів він.- Зараз ти про неї почуєш. Але насамперед, Генделю, дозволь нагадати, що в Лондоні не заведено стромляти ножа в рот - так недовго й до нещасливого випадку,- для цього існує виделка, та й ту сунуть у рот не дуже глибоко. Про це ледве чи й варто говорити, хоча все-таки краще зважати на досвід інших людей. Крім того, ложку звичайно беруть пальцями не зверху, а знизу. Це має дві переваги. Так зручніше до рота потрапити (що якраз ми й маємо на меті в даному разі), і правий лікоть не так задирається, наче ти розкриваєш устриці.