Великі сподівання - Диккенс Чарльз. Страница 55

- Які вигадки! Не він, а ти, Джо!

- Я й вірю, Піпе,- сказав Джо, ледь стріпуючи головою,- хоча тепер це вже ні до чого, сер. Отож, Піпе, цей самий Памблечук, пустомолот неприторенний, підходить до мене в шинку (бо й чого ж робочому чоловікові для розваги не покурити люльки та не випити пива, сер,- хіба це що?) і каже: «Джозефе, з тобою хоче поговорити міс Гевішем».

- Міс Гевішем, Джо?

- «Вона,- отак він сказав, Памблечук,- з тобою хоче поговорити».

Джо змовк і перевів погляд на стелю.

- Ну? А далі що, Джо?

- А на другий день, сер,- мовив Джо, дивлячись на мене так, мов я був хтозна-як далеко,- я прибрався і пішов до міс Ге.

- Міс Ге, Джо? Міс Гевішем?

- Тож я й кажу, сер,- провадив Джо таким офіційним голосом, наче виголошував свій заповіт,- міс Ге, або інакшими словами - міс Гевішем. А сказала вона ось що: «Містере Гарджері, ви підтримуєте листування з містером Піпом?» А що я дістав листа від тебе, то й мав право сказати: «Підтримую». (Коли я ставав до вінця з вашою сестрою, сер, то сказав: «Обіцяюся підтримувати», а коли відповідав твоїй доброчинниці, Піпе, то сказав: «Підтримую».) Далі ж вона й каже: «Ну, то передайте йому, що приїхала Естелла і рада була б його бачити».

Підводячи погляд на Джо, я відчув, що весь зашарівся. Як би я хотів, щоб це бодай почасти було викликане думкою, що я, знаючи, з чим Джо приїхав, зустрів би його куди привітніше!

- Бідді,- мовив далі Джо,- коли я прийшов додому й попросив написати тобі, чогось почала огинатися. А тоді й каже: «Я знаю, що він був би дуже радий почути про це від вас самих. А тепер же якраз свята, і ви теж хотіли б з ним побачитись, то й з'їздіть». Оце вже я й кінчив, сер,- додав Джо, підводячись із крісла,- і бажаю тобі, Піпе, щоб ти завше був у доброму здоров'ї і при великих статках.

- То ти вже йдеш, Джо?

- Таки йду,- відповів він.

- Але ж на обід ти ще прийдеш, Джо?

- Ні, вже не прийду,- відповів він.

Наші погляди зустрілись, і коли він простяг мені руку, ніяких «серів» уже наче й не знала його благородна душа.

- Піпе, друзяко ти мій, життя така штука, що розлука за розлукою, і кому що судилося - кому метал кувати, кому ліс рубати, а кому й золото чи то мідь обробляти. Отож і розходяться люди, і нема на це ради. Коли й вийшло що сьогодні тут невлад, так це через мене. Наші з тобою дороги в Лондоні не сходяться, це не те, коли ми вдома, де всі нас знають і всі свої. І не те, що я гордій, а просто я хочу бути сам собою, тож ти мене більш ніколи не побачиш у цій одежі. Я в ній наче й на себе не схожий. Ото кузня, кухня та ще болота наші - там тільки я й схожий на людину. А ти краще запам'ятай мене у ковальському фартусі, з молотом у руці або навіть і з люлькою - тоді воно й приємніше згадається. І так само приємніше буде, коли ти, скажімо, захочеш на мене глянути, і приїдеш, і заглянеш у вікно кузні, і побачиш коваля Джо біля того самого ковадла, в тому самому пропаленому фартусі, при тій самій роботі. Я страх який тупайло, але, здається, кінець кінцем сказав щось до пуття. І хай господь тебе береже, дорогий Піпе, друзяко, хай господь тебе береже. Я не помилився, відчувши своєрідну гідність у простоті Джо. Недоладність його одежі зовсім цьому не вадила, як не завадила б і відсутність її, коли б ми стрілися з ним у раю. Він лагідно доторкнувся до мого чола і вийшов. Коли трохи згодом, отямившись, я вибіг услід за ним на вулицю, ніде вже не було й сліду його.

Розділ 28

Було ясно, що їхати мені треба наступного ж дня, і у першому спалахові каяття було так само ясно, що зупинитись я маю у Джо. Проте, коли я замовив місце на передку у завтрашній кареті і з'їздив попередити містера Покета, другий пункт уже не здавався мені таким незаперечним, і я став придумувати всякі причини й приводи, щоб заночувати у «Синьому Кабані». Бо у Джо я звалюсь як сніг на голову,- там же мене не ждуть, і постіль не встигнуть приготувати, і буде занадто далеко від міс Гевішем, а вона ж така примхлива, і це їй може не сподобатись. Нема облуди над самооблуду, а я ж якраз і силкувався сам себе одурити. Чудна-таки річ! Нічого дивного, коли я через незнання прийму від когось фальшиві півкрони; але як я міг монету свого власного карбу взяти за повноцінну?! Послужливий незнайомець, вдаючи, ніби щільніш скручує мої банкноти задля безпечності, насправді ховає їх собі в кишеню, а мені підсовує лушпу в папірці,- але чого варте це дешеве ошуканство проти того, коли я сам підсовую собі лушпу й сприймаю її за чисті гроші!

Зрештою, постановивши зупинитись таки у «Синьому Кабані», я став сушити голову тим, чи брати з собою Месника. Дуже кортіло мені побачити, як цей дорогий найманець хизуватиметься своїми чобітьми на подвір'ї «Синього Кабана», і вже зовсім важко було стриматися від спокуси так наче між іншим з'явитися з ним у кравцевому закладі й ошелешити нешанобливу душу Треббового хлопчака. Хоча, з другого боку, Треббів хлопчак міг би втертися Месникові в довіру й бозна-що йому наговорити або ж освистати його на всю Головну вулицю - то такий одчайдух і паливода, що на все здатен. А крім того, про нього могла б почути моя заступниця і не схвалити мого вибору. Кінець кінцем я вирішив обійтися без Месника.

Оскільки я взяв місце у денному диліжансі і пора стояла зимова, я знав, що останні дві-три години доведеться їхати в темряві. Від «Схрещених Ключів» ми від'їжджали о другій. На станцію я прибув хвилин за п'ятнадцять до відходу диліжанса в супроводі свого служника, якщо дозволено так назвати того, хто переважно слугував власному неробству.

У ті часи перевозити поштовими каретами в'язнів на кораблі було звичайною річчю. Мені часто розповідали, як їх возили, наче пасажирів, на відкритій площадці диліжанса, та я й сам не раз бачив, як вони сидять на лавках угорі, звісивши закуті ноги, тож і не здивувався, коли Герберт (він прийшов провести мене) сказав, що з нами їхатимуть два каторжники. Але у мене були свої, хоч і давні вже, причини щоразу завмирати серцем, тільки-но я почую слово «каторжник».

- Тобі це нічого, Генделю? - спитав Герберт.

- Та ні.

- А мені щось видалось, наче ти їх не любиш.

- Я й справді їх не люблю, та й ти, мабуть, теж. Але це нічого, хай собі їдуть.

- Дивись! Онде й вони,- сказав Герберт,- виходять з пивнички. Які неприємні й деградовані обличчя!

Вони, напевне, частували свого конвоїра - бо з ними був і третій, їхній супровідник,- і всі троє витирали долонями губи. Каторжників було скуто разом ручними кайданами, і на ногах вони мали залізні кільця з ланцюгами, так добре мені знайомі! Хоча й одежа їхня теж була мені добре знайома. Конвоїр мав на озброєнні два пістолети і ще під пахвою міцного кийка, але він був у найкращих стосунках з підопічними і, стоячи поряд них, поки запрягали коней, зберігав такий вигляд, немов арештанти були експонатами цікавої виставки, ще не відкритої для загального огляду, а він сам - її хазяїном. Один з каторжників був вищий і ширший у плечах, ніж другий, і йому, за якимись незбагненними приписами, чинними як у тюрмі, так і на волі, припав одяг меншого розміру. Його руки й ноги скидалися на здоровенні довгасті подушечки для шпильок, в арештантській робі він узагалі здавався потворним, але я з першого погляду впізнав це приплющене око. Воно належало чоловікові, що того давнього суботнього вечора сидів на лавці в «Трьох Веселих Моряках» і ціляв у мене з невидимої рушниці!

Що він мене поки що не впізнав, було очевидно. Він кинув на мене погляд, прицінився до мого ланцюжка від годинника, сплюнув і сказав щось товаришеві; тоді обоє засміялись і, забряжчавши спільними кайданами, одвернулися в інший бік. Великі цифри у них на спинах, як ото на дверях будинків, гидкі струпи на шкірі, як у бродячих собак, закуті ноги, сором'язливо оздоблені обмотками з хустинок, зацікавлені погляди й бридливість, що вони викликали у сторонніх,- усе це (як сказав Герберт) становило дуже неприємне й відворотне видовище.