Великі сподівання - Диккенс Чарльз. Страница 63

Не знаю, кого ще іншого нагадував він своїм виглядом, як не учасника траурної процесії, а підвішений у нього на шиї на блакитній стрічці здоровенний датський орден сонця чи то зірки робив його схожим на клієнта якоїсь чудернацької страхувальної компанії. Але я сказав, що вигляд він мав дуже гарний.

- Коли він підійшов до могили,- зауважив наш супровідник,- плащ його звійнувся пречудово. Але, наскільки мені збоку було видно, йому б треба було трохи більше виставити панчохи, особливо, коли він побачив привида в покої королеви.

Я скромно погодився, і ми всі втрьох через замацані обертові дверцята ввалилися в щось схоже на натоплену до жароти пакувальну скриню, де містер Вопсл позбавлявся датських шат. Лишивши двері, чи то пак віко скрині, широко відчиненими, ми дістали таким чином змогу причаститись до цього цікавого видовища, яке ми споглядали один в одного з-за плеча.

- Я радий вас бачити, джентльмени,- сказав містер Вопсл.- Сподіваюся, містере Піп, ви не шкодуєте, що я послав вам запрошення. Я мав щастя знати вас у минулі часи, а люди знатні й благородні завжди опікувалися театром.

Тим часом містер Волденгарвер, увесь покритий потом, силкувався скинути з себе жалобне вбрання принца датського.

- Панчохи скручуйте зверху, містере Волденгарвер,- сказав хазяїн одежі,- а то вони тріснуть. А пропадуть панчохи - пропадуть тридцять п'ять шилінгів. Таких гарних панчіх Шекспірові ще ніколи не перепадало. Дайте-но я сам, а ви посидьте спокійно.

З цими словами він став навколішки й заходився здирати шкіру зі своєї жертви; коли перша панчоха опинилась у нього в руках, містер Вопсл був би беркицнувся разом зі стільцем, якби не брак місця.

Я досі не наважувався й словом згадати про саму гру. Аж це містер Волденгарвер глянув на нас і самовдоволено спитав:

- Ну то як вам, джентльмени, видалась вистава? Герберт, що стояв за мною, відповів (водночас підштовхуючи мене в спину):

- Блискуча.

І я повторив:

- Блискуча.

- А що ви можете сказати про моє тлумачення ролі, джентльмени? - спитав містер Вопсл мало не поблажливим тоном.

Герберт ззаду відповів (знов підштовхнувши мене):

- Вагоме й разюче.

І я сміливо заявив - так наче сам до цього додумався й рішуче наполягаю на своїй думці:

- Вагоме й разюче.

- Мені приємно почути вашу схвальну оцінку, джентльмени,- з гідністю сказав містер Волденгарвер, дарма що був припертий до стіни й мусив міцно триматися за сидіння стільця.

- Але послухайте мене, містере Волденгарвер,- озвався чоловік на колінах,- я вам скажу, де саме ви хибите у тлумаченні ролі. Мені байдуже, що твердять інші,- це я вам кажу. Ви робите помилку, коли виставляєте ноги у профіль. Останній Гамлет, якого я одягав, теж допускався цієї помилки на репетиціях, доки я не порадив йому приліпити на гомілках по великій червоній облатці. А на останньому перегляді я пішов у залу, сер, сів у партері і щоразу, коли він ставав у профіль, гукав йому: «Не видно облаток!» І ось увечері його виконання було пресимпатичне.

Містер Волденгарвер усміхнувся до мене, мовби кажучи: «Відданий челядник, хоч і з примхами», а тоді прорік уголос:

- Моє виконання для них занадто класичне й проникливе, але з часом вони зрозуміють, вони зрозуміють.

Ми з Гербертом одностайно притакнули:

- О так, вони, безперечно, зрозуміють.

- А ви помітили, джентльмени,- сказав містер Волденгарвер,- що один чоловік на гальорці намагався висміяти відправу… тобто, я хочу сказати, виставу?

У нас стало нахабства збрехати, наче ми й справді завважили цього чоловіка. А я ще додав:

- Та він був п'яний, не інакше.

- О ні, дорогий мій, ні, сер,- відповів містер Вопсл,- не п'яний. Той, хто підіслав його, не допустив би цього. Його наймач не дозволив би йому напитися.

- То ви знаєте, хто підіслав цього чоловіка?- поцікавився я.

Містер Вопсл дуже повільно заплющив очі, а потім так само повільно їх розплющив.

- Ви, мабуть, помітили, джентльмени,- сказав він,- того неука, заплішеного дурня з хрипучим голосом і злостивим обличчям, що, претендуючи на акторське амплуа (якщо дозволено буде мені сказати французьким словом), не так виконував, як вимучував роль Клавдія, короля Данії. Оце ж він і підіслав його. Така наша професія!

Не знаю, чи я більше шкодував би містера Вопсла, якби він піддався розпачеві, але мені й без того так було його шкода, що я скористався моментом, коли він, застібаючи підтяжки, обернувся спиною - тим самим випхавши нас за поріг,- і спитав у Герберта, чи не запросити нам мого земляка на вечерю? Герберт відповів, що це було б гуманно. Отож я запросив його, і він, закутавшись до самих очей, подався з нами до Барнардового заїзду, де ми влаштували йому гостинний прийом і де він просидів до другої години ночі, упоєний своїми успіхами й планами на майбутнє. Щодо деталей, то я забув, у чому саме полягали ці плани, але загалом малося на меті спершу відродити Театр, а тоді й погубити, оскільки зі сконом містера Вопсла Театр захиріє остаточно й безповоротно.

Дуже невтішно було у мене на серці, коли я ліг нарешті спати, і дуже невтішними були мої думки про Естеллу, і так само невтішний приснився мені сон - ніби всі мої сподівання розвіялися, і ніби я маю одружуватися з Гербертовою Кларою чи то грати Гамлета за участю міс Гевішем у ролі привида, а на нас дивиться двадцять тисяч глядачів, тоді як я не пам'ятаю й двадцяти слів зі своєї партії.

Розділ 32

Одного дня, коли я сидів над книжками у містера Покета, мені принесли листа, самий вигляд якого мене дуже схвилював, бо хоч почерк був незнайомий, я відразу вгадав, чия це рука. Лист не починався ніяким звертанням,- скажімо, «Дорогий містере Піп», «Дорогий Піпе», «Дорогий сер» або ще як,- а просто викладав суть справи:

«Я приїжджаю до Лондона післязавтра денним диліжансом. Здається, була домовленість, що ви мене зустрінете? В усякому разі, так гадає міс Гевішем, за наполяганням якої я й пишу. Вона передає вам привіт. З повагою - Естелла».

Якби був час, я б з такої нагоди замовив пару нових костюмів, але оскільки часу не було, довелося вдовольнитися тими, які я мав. Я вмить утратив усякий апетит і не знаходив ні хвилини спокою до самого дня приїзду. Але й цей день не приніс мені полегкості,- навпаки, хвилювання ще й посилилось, і я став снувати довкола поштової станції на розі Вуд-стріт і Чіпсайду ще до того, як диліжанс від'їхав від «Синього Кабана». І хоч я чудово знав це, мені все одно здавалося, що я не маю права відходити від станції довше, як на п'ять хвилин. Ось у такому збентеженні я провів перші півгодини з чотирьох чи п'яти годин, які ще мав тут прождати, коли раптом мене перестрів Веммік.

- Добридень, містере Піп,- сказав він,- як ся маєте? Школи б я не подумав, що вас сюди може занести!

Я пояснив, що чекаю на одну людину, яка приїжджає диліжансом, і поцікавився, як там Замок і Старий.

- Обоє чудово,- відказав Веммік,- і особливо Старий, Він просто цвіте. Йому ось-ось мине вісімдесят два роки. Я збираюся його день народження відзначити салютом з вісімдесяти двох пострілів, якщо сусіди не запротестують та гармата витримає. Але це не лондонська розмова. А чи вгадаєте ви, куди я йду?

- До контори,- сказав я, бо він і справді простував у тому напрямку.

- Ви майже вгадали,- відказав Веммік.- Я йду до Ньюгейту. У нас саме на черзі справа про пограбування банку, то оце я дорогою кинув оком на місце дії, а тепер мушу перемовитися словом-другим з нашим клієнтом.

- Так це ваш клієнт вчинив злочин?- спитав я.

- Шо ви, боронь боже! - незвичайно сухо відповів Веммік.- Просто його в цьому обвинувачують. Кожен міг би опинитись на його місці. Так само могли б обвинуватити в цьому й вас, і мене.

- Але ж не обвинуватили,- зауважив я.