Сон - Мирний Панас. Страница 3

Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настовбурчених брів світили хижим огнем; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки залізних пут бряжчали.

- Хто ти й чого тобі треба від мене? - зляканим голосом ледве вимовив я.

- Ходімо за мною! - просичала вона, як гадюка, і ухопила мене рукою своєю, як лід, холодною з гострими чорними пазурами.

Я з ліжка знявся і, увесь тремтячи, ледве поволікся за нею. Вона вивела мене на високу гору і поставила на самім шпильочку.

- Глянь! подивися! - ткнула вона пальцем.

Я глянув... Кругом, скільки оком скинути, гоготіла пожежа; чорний дим страшенними клубками слався по землі, а високе небо червоніло, як розпечене залізо. Чувся нестямний крик людей, одні вили та голосили, другі хижо реготалися.

- Що ж то таке? - не вимовив - викрикнув я.

- То правда карає за всі кривди, що робили людям люди! - просичала вона.

- А то що таке? - трохи не з плачем спитав я. - Я бачу січу страшенну, боїще люте. Люди стинаються з людьми... кров річками ллється... заюшила вона усю землю.

- То люди за мене б’ються! - сказала вона.

- Хто ж ти така, страшна, люта? - нестямно скрикнув я.

- Во-ол-л-я! - з протягом вимовила вона.

- Ти… воля?.. - почав був я.

Вона наставила над моїм ротом свою суху із закандзюбленими пальцями руку і люто просичала:

- Цить! мовчи!.. Я все знаю. Ти ждав мене бачити молодою та прибраною... з веселим обличчям і добрими очима. - І вона хижо, наче сова, зареготалася.

- Я колись такою і була, - почала вона знову. - Та на довгі віки завдали мене люди у неволю... гноїли мене у вогких льохах попід землею... нехтували по мурованих темницях, оковували мене такими важкими ланцюгами, що я у три погибелі згиналася. Глянь, що сталося з моїми рясними та розкішними уборами? Одно гниле дрантя! Подивися на мою красу та вроду, яка вона тепер стала? Одні кістки, обтягнені задубілою, як кора, шкурою!.. їла мене нечисть усяка, гидка черва, та... не доїли, не доточили... вискочила-таки! - гучно скрикнула вона, хижо світнувши очима.

Потім важко зітхнула і знову тихо почала:

- Ти думаєш, що оце мене так - з доброго дива та справжнього жалю - взяли й випустили на волю? Ні, в тих, хто знущався надо мною, немає жалю у серці до такої добродійки, як я! Тільки нікчемні задля життя по своїх глухих хатинах згадували мене, а в своїх книжках, що небагато хто зміг їх прочитати, славили мене на всі боки, в своїх думках будували задля мене розкішні палати на той час, як я прийду... Справді нікчемні! Та такі ж нікчемні співаки складали про мене голосні пісні, буцім піснями можна здобути волі?! Та ще убогі гречкосії та ті, що з голоду пухли, зітхали по мені... Оце-то вони тепер заворушились і встали... Не здивуй же, що вони, темні та неосвітні, по-хижацьки за діло взялися... Ходімо їм допомагати! скрикнула вона і мене потягла за собою.

Голова моя закрутилася... Я спав і... прокинувся. Моє все тіло тремтіло, холодний піт обливав його; серце нестямно билося, а в душі страшенно нило. Я ледве дихав.