Лихии? попутав - Мирний Панас. Страница 3

Та так собі задумалась, спустивши руки на коліна, так загадалася, що й сама не знаю, де я... Мов сплю і мов сниться мені: біля мене щось бубонить, гуде, верещить... галас то проходить через мене, колише мене, присипляє... і десь далеко, тихо та безслідно зникає... Коли се сразу над моєю головою немов з рушниці випалило:

- Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась?

Злякалася я, аж кинулася... І тоді тільки побачила, що через дорогу стояли дві жінки й лаялись одна з другою.

Одна кричала:

- Брешеш, брешеш! Брехливого батька і брехливої матері дочка! Ніхто не докаже, щоб я з тараканами хліб пекла, а у тебе, всі бачать, що москалі тини пообносили!..

А друга собі гукає:

- Нехай і москалі, та ніхто не бачив, щоб посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе!

Се так дві жінки лаялись, наша сусідка з якоюсь перекупкою... А коло мене, як картина, стояв парубок!.. Сива шапка так пристала до його чорного, як галка, волосся, червоного, як маківка, виду, немов вона не надіта на його голову, а так він і родився з нею; чорного сукна чумарка підперезана червоним, як жар, каламайковим поясом, так як вилита; чоботи невеличкі, при нозі. Сам високий, статний, як в'яз, бравий, як сокіл. Я ще й родилася, то не бачила такого хорошого. А він стоїть біля мене, узявся однією рукою за бік, а другу пустив по волі, очі горять-сяють, уста усміхаються... Чи сниться се мені, думаю, чи справді воно так? А він знову до мене з сміхом промовляє:

- Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!

Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний - все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно.

- Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. - Та й сів.

Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!

А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.

- А... а перснів, перснів скільки! - скрикнув.

Я стулила руку в кулак - не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула...

- О-го-о! он аж коли почув твій голос! - каже - та й пустив руку.

Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...

- Гетьте! - сором'язливо одмовляю я йому. - Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.

- А ти хіба служиш? - питає мене.

- Служу, - одказую.

- Відкіль же ти сама?

- З Непитайлівки...

- Як-то з Непитайлівки?..

- Так... Краще не питати.

- Чого ж так?

- Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?

- Я городянський.

- А я з села, з Лазарівки.

- З Ла-за-рів-ки! - якось провів він.

- Еге.

- Чи все ж там такі дівчата?

- Які?

- Такі, як ти, хороші!

Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» - кажу йому - та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.

Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...

- Бач, яка ти сором'язлива? - промовив він. - Постій же!

- Я й так нікуди не тікаю, - кажу йому з-за хвіртки.

- Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.

- А я не вийду.

- А я викличу.

- Ні, не викличете.

- Ну, там як буде, а сьогодні - прощай.

Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: «За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!»

Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад - аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.

- Де се ти була, Варко? - пита господиня.

- Там стояла, коло хвіртки, - кажу.

Повечеряли, спати полягали. Чую я - всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.

«Чи не дурна я, чи не скажена? - думаю. - Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!» Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... «Хоч би півні скоріше кричали - устала б та хліб завдала», - думаю.

Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.

- Чого се ти така стала? - аж скрикнули в один голос.

- Яка?

- Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!

- От, вигадуйте! - одмовляю їм та й повернула додому.

А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору - гульк! - аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.

Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.

- Та не ховайся, не ховайся! - кричить. - Од мого ока ніде не заховаєшся!

Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі - лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.

- Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?

- Того, щоб не було по-вчорашньому, - кажу йому.

- Ні, сьогодні не буде так, - одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, - думаю собі, - невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд - і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»

- Ти давно тут служиш? - питає.

- Уже швидко рік буде.

- Як же я тебе нігде не бачив?

- Не знаю.

- А добре тут служити, не сварлива господиня?

- Ні, пошли, Боже, й повік таку.

- Отже я думаю кидати свого хазяїна.

«Так і він служить! - трохи не скрикнула я. - Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.

- Де ж ти у наймах? - питаю.

- Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж. - «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.

- І багато вас у хазяїна?

- Троє нас робить.

- А діла багато?

- Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.

«Он воно як! - подумала я. - Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».

- І хазяїн же робить? - питаю його.