Золота медаль - Донченко Олесь. Страница 15

Марійка знову весело засміялась.

— А ти хочеш, щоб вона засохла, як наша «вобла»? Це ж тільки Шепель, мені здається, не здібна ні на яке кохання!

— Марієчко, дорогенька, я все це добре розумію, але не можу уявити, не можу!

Розмова ця відбувалася в кімнаті Ніни Коробейник. І не встигла Ніна договорити своїх слів, як несподівано прийшла сама Жукова.

Подруги зустріли її з радістю, та Юля помітила, що Ніна якась насторожена. На її обличчі Жукова легко прочитала і цікавість, і подив, тільки незрозуміло було, чому вона дивується. І ще був у Ніни такий вираз, наче вона хоче ось зараз же торкнутися пальцем, щоб пересвідчитись, чи це справді Юля.

Подруги тісно посідали на диван, умостилися на нього з ногами, і Юля раптом подумала, що і Ніна, і Марійка вже знають про її кохання.

— Ви знаєте? — спитала вона.— Звідки ж? А я хотіла розказати...

Марійка обняла подругу.

— Юлю, ти повинна розказати. Розумієш — повинна!

— Юлько,— скрикнула Ніна,— виходить, що все — правда? Я не вірила, не вірила!

Вона пересмикнула плечима, ніби від холоду.

Жукова посміхнулась — чи то гірко, чи то якось заглиблено, задумливо.

— Я сама собі не вірила,— промовила.— А от сталося...

— Що? — охриплим голосом спитала Ніна. У неї пересохло в горлі.

— Не знаю. Мовби й нічого особливого і водночас таке значне, важливе для мене. Тільки я кажу це не для того, щоб задовольнити вашу цікавість. Ніно, не дивись на мене такими очима, наче в мене з рота вилазить гадюка. Не для цікавості розповідаю. Ці дні я відчуваю таку радість, дівчатка, таку радість! Я ніколи не знала, не уявляла, як це буває.

— Що? — знову хрипко обізвалась, наче каркнула, Ніна.

— Любов,— глухо вимовила Юля.— Я читала про першу любов, але вона в мене або інша якась, або неправильно її описано в романах.

— Говори, розказуй далі,— з нетерпінням попросила Марійка.— У кожного любов буває іншою, от і все. Кожний любить по-своєму.

Коли Юля розповіла, як у темному парку, під березами, Віктор раптом нахилився поцілувати, Ніна затулила обличчя руками.

— Чого ти? — спитала Жукова.

— Я уявила... уявила цю мить.

Ніна скотилася з дивана.

— Ну, була б я на твоєму місці! — скрикнула вона.— Яке він мав право? Вперше залишилися вдвох, і він уже цілує? А ти? Ти?

— У мене обірвалося серце, і я сказала, що не треба. І він відразу ж послухався.

— Насмілився б він не послухатись! — войовничо вихопилось у Ніни.

— І мені тепер дуже шкода, що я так сказала.

Ніна дивилась на неї широко розплющеними очима.

— Шкода,— повторила Юля,— бо тепер він... навіть за лікоть боїться мене взяти.

Ніна енергійно махнула рукою.

— Ану вас! Я ще в цих справах, мабуть, не все розумію.

Вона знову вмостилася на дивані.

— Але я все ж таки страшенно обурилася б! Я нікому з хлопців не дала б поцілувати себе!

Марійка засміялась.

— Почекай, ось і ти закохаєшся.

— Напевне, прийде час. Але зараз... У кого?

Щось згадавши, Ніна чмихнула.

— А в п’ятому чи шостому класі, пам’ятаєш, я була закохана. Була! Моєю любов’ю був Володимир Дуров! Я плакала в подушку, мріяла про фантастичні зустрічі з ним... Сама я в уяві була відомою на весь світ циркачкою, такою, уявляєте, «королевою цирку». Та це ж було зовсім не те, що в тебе зараз, Юленько.

Вона зазирнула Юлі у вічі, і їй здалося, наче вся душа її подруги, всі найкращі її думки й поривання раптом засвітилися в цих очах. Щось здригнулось у Ніни в грудях, вона обняла Юлю й поцілувала в гарячу щоку.

— Я так думаю,— мрійно говорила Жукова,— що коли він хороший хлопець, ми з ним дуже міцно здружимось. Це ж найголовніше, щоб була така велика, справжня дружба. Щоб і він, і я знали: станеться якась невдача, горе — пополам! Щастя, успіх, радість — теж пополам. А що таке хороший хлопець? Щоб він більше за все, навіть більше за власне життя любив свій народ, землю, на якій народився. А коли він буде відданим патріотом Вітчизни, він любитиме і труд, цей труд буде особливий, натхненний, бо він — для свого народу... Оце — хороший хлопець!

Марійка встала, походила по кімнаті, зупинилась і замислилась. Потім трусонула короною каштанових кіс.

— Як хочеться бути такою, як ти зараз змалювала! — пристрасно мовила вона.— Але скажи, скажи, Юлю, чим ми, комсомольці, відрізняємось од некомсомольців? Якими ділами? Знаю, знаю, що ти хочеш сказати. «Подавати приклад у навчанні, в дисципліні...» Все це так, все це — чудово. Але мені, приміром, цього мало. Мало, Юлько! Не можу втиснути своє серце в цю формулу!

— Хочеш великих справ, подвигів? — усміхнулась Юля.

— Знаю й це, — махнула рукою Марійка.— Скажеш, що великі справи починаються з маленьких. А все ж таки, все ж таки — де наші прекрасні, натхненні комсомольські діла? Ти — секретар комітету, скажи!

Жукова дивилась на подругу й тихо, докірливо хитала головою.

Раптом Марійка розізлилась. Очі звузились, стали довгастими, затремтіло підборіддя.

— Юлю, ти не труси головою, як бабуся. Я до тебе з мукою, а ти — з проповідями! Я не учениця першого класу, нічого читати мені прописні істинні

Ніна зіскочила з дивана:

— Марієчко, що ти? Ну, заспокойся! Навіщо ти так? Юлю, ти мовчи! Дорогі, не треба так, навіщо?

Жукова повільно встала, відсторонила Ніну.

— Ні, чому я мушу мовчати?

Підійшла до вікна, сперлася руками на лутку. Заговорила тихим, рівним голосом:

— З мукою, кажеш? Це й добре, що мучишся, що шукаєш відповіді. Значить — хороша ти комсомолка. Я... я горджуся, що ти — моя подруга! Серце в тебе, Марійко, допитливе, тривожне. Комсомольське серце. І все ти чудово знаєш, усі істини знаєш про великі й малі справи. (Якась блискавка спалахнула при цих словах у зіницях Жукової — золота, сміхотлива). А все ж таки чогось не додумала! Що ти звеш маленькою справою? Що ти звеш, питаю, буденною, сірою, звичайною, нецікавою справою? От тепер ти дай мені відповідь!

Марійка мовчала.

Тоді Жукова, ледве стримуючись, щоб говорити так само спокійно й рівно, задихаючись, ковтаючи слова, пристрасно заговорила далі:

— Оволодіти душею людини, вивести її на сонячну стежку, це, по-твоєму, маленька справа, немає в ній комсомольського подвигу? Ось у нас у класі — Варя Лукашевич, іде вона якимись манівцями, провулками йде, а ми й досі не можемо їй допомогти вийти на нашу комсомольську магістраль! Або Шепель — однобока, скалічена вихованням у сім’ї, батько її був самодур. Зламати її характер, розірвати замкнуте коло, в якому вона живе — це, може, маленька, дрібна справа? Ех, ти ж, Марійко! Скільки в нас чудових комсомольських, непочатих справ, а ми часто не помічаємо їх у себе під боком, бо приставили до очей підзорну трубу і дивимось у замріяну далечінь — ген-ген десь чекають на нас подвиги і великі діла!

Ніна з палаючими очима схвально кивала головою.

— Правильно, Юлю! Я розумію тебе, розумію. От у мене в загоні, в п’ятому класі — Микола Сухопара, найбільший задира, бешкетник. Якщо його вигнати з школи, з піонерського загону, то напевне виросте з нього хуліган. Але як вожата, як комсомолка, я відповідаю за нього. Не тільки перед комсомольським комітетом, а й перед усією державою відповідаю за Миколу Сухопару! І я знаю, що він буде соколом, цей школяр, ми йому виростимо крила. Крила, Марійко! Це ж наша комсомольська велика справа!

— Це — подвиг! — сказала Юля.— А ми цього часто не розуміємо.

Марійка шумно зітхнула.

— Дівчатка,— сказала вона,— як було б радісно, щоб ми все життя могли отак збиратися втрьох, говорити, сперечатись. Дружити все життя, підтримувати одна одну. Зараз що в нас? Школа! Дають тобі готовеньке завдання — сідай, обклади себе підручниками і вивчай урок. А в житті, за дверима школи й інституту, буде все зовсім інакше. Життя не даватиме нам готовеньких завдань. До всього треба буде доходити власним розумом. Як ми тоді будемо згадувати нашу дружбу!

Вона хвилюючись пройшла кімнату з кутка в куток, повернулась на каблуках, різко махнула рукою.