Золота медаль - Донченко Олесь. Страница 2

— Дякую! Але чому особливо за мене? Хіба в моєму характері спізнюватись?

— Саме тому й турбуюся за вас. Щоб ви, так би мовити, до кінця витримали марку!

— А от, друзі, як ми сьогодні витримаємо марку на контрольній з тригонометрії? — засміялась Марійка.

— За вас не знаю,— сказав Віктор, — а за себе ручуся. У мене є талісман щастя. Не вірите? Волосина з гриви берберійського лева, яку я підняв в Цирковому манежі. Можу половину дати вам, я не жадний.

Ураз, наче вихор, ззаду налетіла струнка дівчина з довгими пухнастими віями і брівками-шнурочками, як у ляльки. Вона по-хлоп’ячому штовхнула в спину Віктора, мимохідь ляснула долонею по плечу Марійку, закричала:

— Ледарі! Базікають тут! Зараз урок почнеться!

— Софо! Змилуйся! — схопився Віктор за спину.— Так і скалічити можна.

У Софи поблискувало на грудях кілька спортивних значків, вона дуже дорожила ними і гордилась правом носити їх, особливо значок парашутиста — блакитний, з розкритим парашутом.

Усі четверо весело пішли роздягатись.

Софа Базилевська перша на ходу скинула пальто і вже побігла з роздягальні. Юлі здалося, що Віктор занадто уважно подивився Софі вслід, і стало чомусь прикро. І чомусь згадалося, що Базилевська — найкраща волейболістка і що хлопці вважають її за дуже вродливу дівчину.

Жукова подумала: «Що ж у ній красивого? Обличчя ляльки? Брови, які вона, мабуть, вищипує?»

2

Урок історії в десятому класі наближався до кінця.

Юрій Юрійович уже встиг викликати кількох учнів і тепер пояснював новий матеріал.

Учитель говорив неголосно і просто. Мова його лилася легко й невимушено. В його голосі бриніли десятки несподіваних і живих інтонацій, він умів з перших слів заволодіти увагою всього класу, і уроки його були цікавими і завжди здавались учням короткими.

Є педагоги, для яких робота в школі стає з часом буденним явищем, їхні уроки набувають звичної, завченої форми і застигають у ній, як холодне литво. І учні на такому занятті теж лишаються холодними, їх не хвилює те, що байдуже розповідає вчитель, і одна в них думка: швидше б дзвінок!

Юрій Юрійович Голуб провчителював понад тридцять років, але кожен новий урок був для нього джерелом творчості. Він ненавидів байдужих ремісників і прищеплював учням думку, що людина повинна бути творцем у кожній професії.

Викладаючи десятикласникам історію, старий учитель-комуніст був у них водночас, починаючи з сьомого класу, класним керівником.

Як виросли ці учні! Їм було вже тісно за шкільними партами, вони нагадували пташенят, які ось-ось мають випурхнути з гнізда. І саме тепер, коли його вихованці вчилися в школі останній рік, Юрій Юрійович особливо гостро відчував свою відповідальність за їхнє майбутнє.

Він любив їх батьківською суворою любов’ю і знав, що й вони його люблять, хоч і дозволяють собі часто витівки, які завдають йому прикрості й засмучують. Зрештою, це були великі діти, в яких серйозність ще поєднувалася з пустощами. Але його тішили й зворушували їхня відвертість, чесність, пристрасність, колективізм і дружба.

Багато з них звірялись йому в горі й радощах, просили поради, розповідали про свої таємниці, ділилися заповітними мріями. Це було радісною нагородою за довгі роки праці.

Але дехто з учнів викликав у нього глибоке занепокоєння. Розмовляючи, наприклад, з Лідою Шепель, слухаючи її відповіді на уроці, він наче бачив перед собою дерев’яний манекен кравця. Шепель могла з дивовижною сухістю розповідати про найбільш хвилюючі події, і здавалось, її цікавило тільки одне: яку оцінку поставить учитель?

Юрій Юрійович уважно придивлявся до учениці і знав, що назріває серйозна розмова з нею і що конфлікт між Шепель і всім класом неминучий. Він чекав цієї розмови, був готовий до неї, з кожним днем переконувався, що Ліда сама наближає «вибух».

А такі учні, як Мечик Гайдай, завжди прилизаний, підкреслено акуратний з ефектним галстуком — предметом особливих турбот, наводили на сумне запитання: до якої діяльності готує себе Гайдай? Які в нього ідеали, мрії?

Сьогодні на уроці Юрій Юрійович розповідав про освіту й культуру в Росії перед буржуазно-демократичною революцією в лютому місяці 1917 року. Далеко не все те, про що він говорив, можна було знайти в підручнику. Ніхто з учнів не знав, що вчора до пізньої ночі він готувався до цього заняття.

А втім, «готувався» — явно не те слово. Для нього це був творчий процес, який викликав і натхнення, і насолоду. І, як у справжнього митця, були в нього тяжкі часи неспокійного роздуму, болючих шукань, гострого невдоволення своєю роботою.

Юрій Юрійович детально розробив план уроку, добрав потрібну для теми літературу, записав цілий ряд запитань, які б наштовхували учнів на самостійні висновки. Приготував кілька діаграм, знайшов копію картини художника Богданова-Бєльського «Біля дверей школи». На окремому аркуші зробив нотатки власних спогадів про перші роки свого вчителювання.

Свою розповідь він так і розпочав спогадами, як вісімнадцятирічним юнаком приїхав він учителювати в село на Полтавщині і як місцевий піп шпигував за молодим учителем. Отець Мефодій намовляв шкільного сторожа підслухувати, про що вчитель розповідає школярам і чи щодня перед уроками читається молитва господня.

— Ну, а сторож, дідусь такий був, усе мені переказував до слова!

Юрій Юрійович лукаво посміхнувся, скинув пенсне, протер хусточкою і подивився проти світла на скельця. Короткозорими очима глянув на клас і так, примружившись, з усмішкою, якусь мить стояв мовчки, наче намагаючись яскравіше відновити в пам’яті картини минулого.

— Так оцей самий дідусь-сторож, звали його Мироном, утяв таку штуку. Прийшов він до попа: «Ой батюшко, що сьогодні наш учитель про вас розказував школярам! Дайте, батюшечко, чарчину, бо в мене аж у горлі пересохло — біг, щоб вас сповістити мерщій!» Отець Мефодій — уявляєте, як це він наливає дідові одну чарку, другу. Пухкі руки трясуться, очі розгорілись: «Швидше, швидше ж кажи, яку хулу на мене зводив!» Дід Мирон випив, покрутив головою: «Ой, справжня хула, що й казати! На власні вуха чув. Сякий-такий батюшка! І такий, і перетакий!» У отця Мефодія урвався терпець: «Який же? Який? Чи, може, в тебе й язик не повертається вимовити?» — «Ой не повертається, батюшечко! Як почав, як почав: святий, каже, наш батюшка отець Мефодій, преподобний! За всіх нас перед богом день і ніч поклони б'є, тому в нього й ніс такий синій, об долівку розплющив! І ми, каже, повинні любити його й поважати, бо він наш заступник перед самим царем Небесним! Його душеньку, каже, давно вже чекають у раю ангели, аж потомились виглядати! Отаке-то розказував про вас наш учитель!» А в мене, ніколи й мови не було про попа!

Юрій Юрійович, так само лукаво посміхаючись, надів пенсне.

— Одне слово, отець Мефодій лишився ні в сих ні в тих. З одного боку — розчарування, з іншого — приємно. Але кращі почуття таки перемогли в батюшки, і він вирішив віддячити мені, виклопотавши мені надбавку до місячного жалування: замість дванадцяти карбованців, я став одержувати щомісяця тринадцять.

В класі прошелестів смішок.

На першій парті підняла руку Ніна Коробейник, опецькувата й низенька дівчина, найкраща учениця в класі:

— Пробачте, Юрію Юрійовичу, я хочу спитати: ви не відмовились од цього попівського подарунка? Я б, наприклад...

Клас гримнув дружним сміхом, не дав їй домовити.

Юрій Юрійович розвів руками:

— На жаль, у мене тоді ще не було такої, знаєте, високої свідомості... До того ж це тривало недовго: через півроку, за доносом цього ж таки отця Мефодія, мене ледве не вислали туди, де козам роги правлять. За віщо? А батюшечка якось довідався, що я читав школярам вірші Тараса Шевченка!

Тепер учителеві вже легко було перейти і до цифр, і до діаграм, які характеризували стан освіти в дореволюційній Росії. Показав він і картину «Біля дверей школи». Вдало поставленим запитанням викликав учнів на суперечку — чи вдався художникові його задум?