Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 19

— То що зараз треба робити?

— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.

— Куди його подінеш? — знизав плечима Вухо. — Ми тут вчора вже мізкували. До нас не можна, навіть у сарайчик. Хіба печера, він там був уже. Тільки навряд чи це мудро, не просидить з кажанами.

Тут Льоньку мов струмом ударило.

— У вас тут печери є?

— А то!

— Не знаю, як самі печери. А ось у наметі Бодю заховати дуже просто. Біля печери, січете?

— Нічого не січемо, — чесно зізнався Данило. — У тебе, Льончику, слова, як завжди, попереду думки.

За інших обставин хлопчачий ватажок образився б. Та не до цього тепер. Заговорив швидко, ніби боявся — хтось геніальну ідею перехопить та вкраде.

— Мені Галка щось про цю печеру товкла. Я так прикидаю, вона нас усіх дуже цікавить. Тому краще стати поруч із печерою табором. Намет або наметове містечко. Два намети — ось вам і містечко. Нам хтось заборонить розбити табір? — запитав він у Вуха, єдиного тут місцевого.

— Та навряд, — була відповідь. — У нас люди самі часто з наметами влітку виходять…

— Ось так, у наметі, Бодьку затасувати легко. Чужі ходитимуть — швидше почуємо. Заодно зможемо триматися разом. У разі чого — прикриємо. То як, класно придумано?

— Може бути, — промовив Льонька. — Тільки ж ви такою компанією, — він кивнув на страуса, — точно не залишитеся без уваги. Нічого собі вийде тиха хованка…

Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.

Розділ 20

У якому Данило Лановий бере командування на себе

Недовго йти від станції до самого селища.

Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.

Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи — хто ж образив власника таких чудових вух?

— Ти чого? — здивувався Данило.

— Згадав! — радісно вигукнув Вухо.

— І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? — насмішкувато поцікавилася Галка.

— Що ж ти таке згадав? Кажи! — поквапив Льонька Гайдамака.

— Жора! Ну, директор музею, Сокирко!

— Жора, директор, і що далі? — не зрозумів Данило.

— Намети в нього є! Спальники — так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…

— До чого тут автомат?

— Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах — замучимось.

— Ідея реальна, — погодився Данило. — Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?

Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.

— Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то — таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!

Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.

Дід жартома підніс руки догори:

— Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!

— Ніхто ніде не лишиться! — тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.

— Та ходімо вже! — поквапив Данило.

Прийшли вчасно — ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула — луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.

— Це ж звідки він такий взявся? — тітка Люба навіть спробувала торкнутися птаха рукою.

— Довга історія. Колись розкажемо, — пообіцяв дід Гайдамака. — Ви нам краще допоможіть директора знайти.

— А я тут!

Справді, патлатий молодцюватий директор Сокирко вже виходив із замку, поспішаючи до несподіваних відвідувачів.

— Доброго ранку, — старий поважно простягнув Жорі руку.

— Не те слово! Чудовий ранок, просто клас! — Сокирко коротко й міцно потиснув дідову правицю, не зводячи очей зі страуса: — Це ж треба! Ваш? Нічого собі! Як він сюди дістався?!

— Теж довга історія, — мовив дід Гайдамака. — Неодмінно вам розкажемо, шановний Георгію Дмитровичу. Коли все скінчиться — ви дізнаєтесь першим.

— Що повинно скінчитися, шановний?.. — директор запитально глянув на старого, тільки тепер помітив поруч із ним інших: — О, знову Ланового син! І Рудик тут! Цих двох не знаю…

Дід знову кахикнув.

— Послухайте, пане Георгію. Моє прізвище Гайдамака, я працюю в одному музеї на Полтавщині. Десь ваш колега… До певної міри. У нас, на Полтавщині, не так давно відкрили страусову ферму. Може, чули?

— Так, їх по Україні вже багато, — кивнув Жора.

— Отож. І ніхто ще не дослідив, як страуси можуть пристосуватися до нових для себе природно-кліматичних умов. Наскільки ці екзотичні птахи взагалі готові жити в Україні. Зокрема — на Поділлі. Ось я зі своїми вихованцями й проводжу такий експеримент. Самі розумієте, як у нас із наукою… Словом, це поки що моя приватна ініціатива. І ось вони, — старий поклав праву долоню на голову Льоньки, ліву — на Галчину маківку, — мені допомагають. Ви теж можете.

— Чудово! — вигукнув директор музею. — Але чим, як?

— Нам для проведення певних дослідів треба пожити кілька днів подалі від цивілізації. Тобто — взагалі в лісі. У вас тут підходяща місцевість: не рівнина, як у нас, і не гори, як у Карпатах. Звідси — прохання. Місцеві хлопці говорили, у вас можна на пару днів позичити намети, спальні мішки, інше туристичне приладдя…

— Та ради Бога! — Сокирко широким жестом показав у бік замку. — З цього треба було починати! Ну, ви молодці, я скажу! Тільки умова: я до вас прийду з фотоапаратом, нароблю знімків, оформлю куточок у музеї, лади?

— Годиться, — легко погодився дід Гайдамака. — Лиш не сьогодні. Хай справді за пару днів.

— У неділю годиться?

— Саме те, — кивнув старий, тоді глянув на Данила. — Чого стоїте? Взялися — помагайте!

Години не минуло, як уся компанія вже сунула пагорбами до лісу, в бік урочища, туди, де була печера Змія. Льонька з Вухом несли по намету. Галка примудрилася припасувати до спини страуса спальники. Сама вона тягнула свій наплічник. Данило, стікаючи потом, пер Льоньчин рюкзак. Усі так захопилися переходом, що перестали зважати на діда Гайдамаку.

Старий же поводив себе не зовсім звично. Куди поділася заразлива бадьорість! З кожним кроком він дихав усе важче, навіть перестав повчати онука та його друзів. Рухався повільніше, частіше зупинявся, витирав змокріле чоло.

Першою разючі зміни в поведінці старого помітила Галка. На той час вони вже зайшли в ліс, Вухо вів компанію найкоротшим шляхом до урочища. Дівчина з кісками необережно ступила, втрапила ногою в ямку, зойкнула і впала. Хлопці, що впевнено йшли попереду, оглянулися на крик. Дівчина скрикнула вдруге. Проте не від болю: з нею усе було гаразд. Просто, встаючи, вона мимохіть побачила, як старенький повільно осідав на траву, спираючись рукою об стовбур найближчого бука.