Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 25

— Ти про що?

— Про те саме, Льоньчику. У часи, коли все це відбувалося, вода у рову таки хлюпала. Припустімо, десь тут треба було пірнати. Але де виринати? Гляньте — кругом же по периметру рову суцільна стіна. Навіть натяку на прохід!

— Може, знову замаскований? — припустив Вухо.

— І що, під водою відкривався? Щось мені в це слабо віриться…

Данило знову заплющив очі. В печері це допомогло думати. Може, і зараз знайдеться якийсь вихід, прийде якесь рішення… Та подумати толком не дали: раптом міцно штовхнули в плече. Тільки Майстренко так уміє.

— Зовсім здурів? — відкривши очі, Данило роздратовано зиркнув на друга.

— Слухай сюди! — лице Боді пашіло несподіваною радістю, а говорив він швидко, поки думка була свіжа. — Аби опинитися під водою, не завжди треба пірнати в воду! Січеш?

Не лише Данило — інші двоє теж покрутили головами.

— Вода може бути над головою! — Богдан для наочності поклав долоню на маківку. — Ми в аквапарк ходили. Сам атракціон на четвертому поверсі. І якщо ти стоїш поверхом нижче — ти в теорії стоїш під водою! А вода — над тобою! Дійшло тепер?

— Ні! — хором сказали Льонька та Вухо.

— Так! — вигукнув Данило. — Точно! Молодець, Бодя! Ви ще не втяли, народ? — хлопець зробив кілька кроків до краю рову. — Там була вода! Хід — під водою! Оце так Ружич! Оце голова! Хлопці, там, прямо під ровом, мусить бути ще один прохід!

У цей момент загриміло, а земля здригнулася. Так здалося Данилові Лановому. Бо так завжди буває в кіно, коли героя осяює якась геніальна думка, котра змінить увесь хід його пригод. Чи хоча б, коли він перемагає в боротьбі дракона, велетня або людожера.

Схоже, Богдан Майстренко таким ось переможцем себе не відчував. Просто висмалив навмання перше, про що подумав. Ну, а Льонька з Вухом — ті взагалі поки що нічого не зрозуміли.

— А чого це? — видушив із себе рудий, теж глянувши в бік рову. — Для чого копати рів, та ще й під ровом?

— Я дещо читав про старі замки. Трошки батько розказував, — зараз Данило намагався пояснювати якомога коротше та ясніше. — Значить, така з цими замками історія: більшість із них мала систему підземних ходів. Дуже часто до підземелля можна було потрапити через колодязі. Захочеш — поговоримо про це якось, багато цікавого є. Тепер про наші справи. Пам'ятаєте, за що князь Козицький звелів убити інженера Ружича?

— Аби ніхто не знав, як можна пробратися в замок та вибратися з нього! — мов на уроці відтарабанив Вухо. — Ружич же йому якусь таку «кімнату страху» прибудував.

— Не просто «кімнату страху», — тут же уточнив Данило. — Ружич взагалі керував перебудовою замку Козицького. Там, як кажуть тепер, був цілий комплекс робіт. У тому числі — ось цей рів. Бо я бачив у тата старі схеми та описи цього замку. До початку дев'ятнадцятого століття рову довкола нього не було! В цій частині — так точно. Молодий Козицький хотів, аби все було красиво. Ну, він же хотів стати російським дворянином, служити цареві. А замок зовні мусив відповідати новому статусу. Тому ці рови з водою насправді були швидше декоративними…

— Для краси? І для цього… для понту? — перепитав Льонька.

— Точно, — посміхнувся Данило. — Але попри це Ружич мав перед собою досить конкретне завдання. Він не просто мусив облаштувати секретну кімнату, куди Козицький міг би заховатися з родиною в разі небезпеки. Він повинен був придумати, як із цієї кімнати потім вибратися за межі замку. Чоловік Михайло Ружич був, як ви вже зрозуміли, оригінальним. Тому й запропонував Козицькому таку конструкцію: підземний вихід із замку, прокладений під ровом, наповненим водою. Чудове маскування, хіба ні? Води тепер там нема, сміття он тільки… Зате підземний хід є!

— Ти точно це знаєш? — недовірливо запитав Вухо.

— А ось зараз і перевіримо!

Дуже не хотілося Данилові помилитися. Іншим — теж не посміхалося, якщо Данько помиляється. Хлопці відразу ж розбрелися по цьому занедбаному куточку парку, шукаючи місце, хоча б віддалено схоже на вхід у підземелля. Знайшли досить швидко — лише в двадцяти кроках від того старого колодязя, звідки вибралися на поверхню.

— Сюди! — гукнув Богдан.

За мить усі четверо оточили порослу травою та чагарниками дірку в землі, обкладену по краях камінням та, як годиться, накриту для безпеки іржавим шматком ґрат. Перезирнулися хлопці.

— Ти точно певен, що нам… ну… сюди… В смислі — туди? — обережно запитав Льонька, киваючи на яму.

— Не знаю, — чесно визнав Данило. — Але якщо ми знайдемо десь тут ще одну таку дірку в землі…

— Там можуть бути щури! — вирвалося в Гайдамаки.

Богдан тут же перехопив ініціативу — пригадав, як у печеру Льонька поліз першим, відтерши його.

— Ти що, боїшся? Ану, пацани, взяли! На раз-два!

І тут же Майстренко першим схопився за ґрати. Вухо взявся зі свого боку, Данило допоміг. Льонька не встиг оговтатись, як решітку вже відсунули вбік. А Бодя, не дозволивши собі навіть на мить завагатися, сів на краєчок та стрибнув униз.

Розділ 27

У якому наші герої проходять крізь стіну

Приземлився Богдан на ноги.

Присів, та не впав. Під ногами — трохи сміття, але попереду, як передбачав Данило, — прохід. Не дуже високий, хоч достатньо широкий. Нагнувся Богдан, обережно посунув у вологу темряву, поки страх невідомого остаточно ним не заволодів. Забув на мить про ліхтар, швидко згадав, присвітив.

Промінь вихопив із підземної темряви щось велике й громіздке. На якусь мить хлопцеві здалося — воно ще й ворушиться. Навіть сахнувся, збираючись ганебно тікати. Та враз зупинився, вилаяв сам себе пошепки. Очі вже трохи звикли до темряви і тепер він розгледів перед собою брилу. Таку ж саму, як у тому підземеллі. Вона перегороджувала хід, але, як у попередньому випадку, не повністю, лиш наполовину.

— Е, ти чого там застряг? — почулося згори. Бабай забрав?

— Стрибайте! — гукнув Богдан у відповідь. — Схоже, тут теж угадали!

Один за одним всі інші пострибали в яму. Відразу стало тіснувато. Проте навіть у такій колотнечі Данило встиг помітити: стіни цієї ями теж підмуровані камінням. Тому вона й простояла так довго.

Знову не витрачали часу на розмови — вервечкою полізли вперед, у темну вологу пащу підземелля. Довелося перелазити через брилу, далі рухалися навкарачки, та пересування не було складним. Хід, у якому вони опинилися, так само мав підмуровані стіни, тягнувся прямо, і, як всі вже зрозуміли, був прокладений нижче рівня рову.

Довжиною це підземелля було не більше за стометрівку. Може, навіть менше, ніхто ж не вимірював. Просто в один момент прямий та довгий прохід завершився поворотом праворуч. Тут уже можна було встати. Данило зі своїм ліхтариком протиснувся вперед, Богдан теж додав світла. Перед собою вони побачили не дуже широкий, але й не надто вузький підземний коридор. Куди він вів — невідомо.

— Щурів нема? — поцікавився ззаду Льонька.

— Та глохни вже зі своїми щурами! — огризнувся Бодя, легенько штовхнув ліктем Данила. — Де ми, як ти думаєш?

— За логікою — на території замку. Точніше — під нею. Десь у тому боці — двір, — Данило кивнув ліворуч. — Погнали далі? Раз уже зайшли…

Тепер він рухався попереду. Подальший перехід був не складний, а коридор — досить високий. Звісно, доросла людина тут мусила б пригинатися. Хлопці ж пересувалися вільно, вже навіть не відчуваючи тиску поверхні над головами.

Поворот.

Коротка галерея — ще один поворот.

Дійшовши до кінця проходу, Данило вперся в першу кам'яну сходинку, що вела кудись нагору. Вже зовсім відкинувши сумніви, маючи намір рухатися лише вперед та дійти до кінця, яким би він не був, хлопець рішуче поставив ногу на сходинку. Лише попередив:

— Обережно, під ноги дивіться…

Сходи були звивисті. Данило машинально почав їх рахувати. Тридцять сьома була останньою, верхньою. Вона вивела до невеличкого вузького мурованого ґанку та вперлася в суцільну кам'яну стіну.